Віщі сестри

— Дуже тверезомислячий хлопець, — докинула Тітуня. 

— Сьогодні ж повня, — швидко сказала Маґрат. — Я маю на увазі, що відьми повинні збиратись на шабаш незалежно від будь-яких інших справ, навіть термінових. 

— Тобто ти… — почала Тітуня Оґґ, але Бабуня боляче штрикнула її ліктем. 

— Добре, що він стільки уваги приділяє приведенню королівства до ладу, — заспокійливо сказала Бабуня. — Це значить, що він вдумливо підходить до справ. Тож не сумніваюся, що в свій час у нього дійдуть руки й до всього іншого. Бути королем — це все-таки неабиякий клопіт. 

— Так, — ледь чутно вимовила Маґрат. 

Тишу, яка запала після цього, можна було краяти ножем. 

Першою заговорила Тітуня Оґґ, і голос її був одночасно ламкий і гладенький — мов крига. 

— У мене тут є пляшечка того іскристого, на випадок, якщо він… якщо… гм… якщо ми захочемо випити, — викрутилася вона, демонструючи пляшку. 

— Не хочеться, — похмуро відказала Маґрат. 

— Ти все-таки випий, — сказала Бабуня Дощевіск. — Щоб у грудях не заболіло. Ніч видалася холодна. 

Місяць виплив з-за хмар, і стара відьма окинула юну швидким поглядом. 

— Слухай, — сказала вона. — Щось у тебе з волоссям трохи не гаразд. Таке враження, що ти місяць голову не мила. 

Маґрат розридалася. 

Приблизно за дев’ять десятків миль від Ланкру той самий місяць заливав світлом неприкметне містечко Рам-Нітц. 

Остання дія «Троля з Анку» добігла кінця, і Томджон сходив зі сцени під грім аплодисментів. Тепер кількасот людей рушать додому в роздумах, чи тролі й справді такі погані, якими їх завжди вважали. Хоча, звичайно, це жодним чином не змусить їх почати ставитися до тролів добре. 

Коли Томджон упав у крісло за гримувальним столиком, Г’юл ляснув його по спині і взявся зчищати з його обличчя товстий шар сірої грязюки, покликаний надати акторові подоби живої скелі. 

— Добра робота, — сказав він. — Любовна сцена просто ідеальна. А коли ти обернувся і нагримав на чаклуна, в залі, мабуть, жодного сухого стільця не лишилося. 

— Знаю. 

Г’юл потер долоні. 

— Сьогодні можемо дозволити собі нормальний відпочинок у трактирі, — сказав він. — Тож давай… 

— Ми переночуємо в халабудах, — твердо сказав Томджон, не відриваючись від свого відображення в уламку дзеркала. 

— Але ж ти добре знаєш, скільки ми отримали від блаз… від короля! Ми всю дорогу могли б на перинах ночувати! 

— Але ми спатимемо на солом’яниках і тому привеземо більше грошей, — сказав Томджон. — А за ці гроші ти зможеш купити богів з небес, і демонів з пекла, і вітер, і хвилі, і стільки ляд у підлозі, що й не полічиш, мій любий садовий пеньочку. 

Трохи помовчавши, Г’юл забрав руку з Томджонового плеча. 

— Твоя правда, шефе. 

— Само собою. Як справи з п’єсою? 

— Е-е-е, з якою п’єсою? — безневинно спитав гном. 

Томджон акуратно зняв гіпсові брови. 

— Сам знаєш, — сказав він. — З тією самою. «Король Ланкрський». 

— А. Рухається помалу. Найближчими днями завершу, — Г’юл різко змінив тему. — Слухай, а ми ж могли б дістатися ріки й сісти на який-небудь корабель, що довіз би нас просто додому. Непогано було б, чи не так? 

— Але якщо ми рушимо додому суходолом, то дорогою зможемо підзаробити ще. Це було б ще краще, чи не так? — усміхнувся Томджон. — Сьогодні ми заробили сто три пенси; я полічив глядачів, поки читав монолог «На суді». З вирахуванням витрат це майже цілий срібний долар. 

— Ти таки справжній син свого батька, — сказав Г’юл. 

Томджон відкинувся на спинку крісла і пильно придивився до свого відображення в дзеркалі. 

— Знаєш, — сказав він, — хотів би я, щоб це виявилося правдою. 

Котів Маґрат не любила, а концепцію мишоловок просто-таки не сприймала всіма фібрами душі. З її точки зору, між людиною та мишами завжди можна було досягти певної згоди щодо питання розподілу харчових запасів з урахуванням інтересів обох сторін. Це була дуже людяна точка зору, особливо в тому розумінні, що слово «людяність» означає щось, притаманне людям — але аж ніяк не мишам. Наразі залиту місячним світлом підлогу кухні в будиночку Маґрат вкривав справжній живий килим. 

Коли в двері постукали, килим поліз на стіни. 

По кількох секундах тиші стукіт повторився. 

Знову запала тиша. Потому двері ледь не злетіли з петель від ударів. Знадвору почулося: 

— Відчиняйте! Іменем короля! 

Тут-таки інший голос роздратовано зашепотів: 

— Чого ти так репетуєш? Нема чого так репетувати. Я не наказував так репетувати. Якщо ти будеш так репетувати, то всю округу розлякаєш. 

— Винуватий, сір! Професійна звичка, сір! 

— Постукай ще раз. Але просто постукай, і не так сильно, будь ласка. 

«Не такий сильний» стукіт міг би лунати й слабше. Фартух Маґрат, що висів на вішалці з внутрішнього боку дверей, упав на підлогу. 

— Може, я краще сам? 

— Це не за правилами, сір, щоб королі стукали в двері звичайних будиночків. Покладіться на мене. ВІДЧИНЯЙТЕ ІМЕНЕМ… 

— Сержанте! 

— Винуватий, сір. Задумався. 

— Спробуй підняти клямку. 

Почувся звук з розряду тих, що їх видають дуже розгублені люди. 

— Сір, це може бути не найкращою ідеєю, — сказав невидимий сержант. — Це може бути небезпечно. Якщо дозволите, сір, я порадив би запалити стріху. 

— Запалити?! 

— Достоту так. Коли не відчиняють, ми завжди так робимо. Викурюємо господарів. 

— Боюся, це неприпустимо, сержанте. Якщо ти не проти, я все-таки спробую варіант із клямкою. 

— Від самої думки про це просто серце крається, сір. 

— Ну, вибач. 

— Дозвольте я хоча б її протру. 

— Не треба! 

— А може, мені підпалити вбиральню? 

— В жодному разі! 

— Або погляньте на отой курник… 

— Сержанте! 

— Сір! 

— Повертайся до замку! 

— Як, сір, і залишити вас тут самого? 

— Сержанте, йдеться про делікатну справу. Не сумніваюся, що ти — золота людина, але трапляється, що навіть король має побути сам. До цього, бач, причетна одна юна леді. 

— А. Натяк зрозумів. 

— Дякую. Будь ласка, допоможи-но мені злізти з цього коня. 

— Пробачте за попереднє, сір. Я повівся нетактовно. 

— Нічого. 

— Якщо вам потрібна буде допомога, щоб з’ясувати з нею все як слід… 

— Будь ласка, повертайся до замку, сержанте. 

— Достоту так, сір. Якщо ви наполягаєте, сір. Дякую, сір. 

— До речі, сержанте… 

— Так, сір? 

— Мені треба, щоб хто-небудь відвіз мій ковпак та дзвіночки до Гільдії блазнів в Анк-Морпорку. Я ж переходжу на іншу роботу… І мені здається, що ти — ідеальна кандидатура для цієї місії. 

— Дякую за довіру, сір. 

— Я ж бачу — на службі ти, гм, не людина, а просто вогонь. 

— Даруйте, сір? 

— На місці скажеш, щоб тебе поселили в апартаментах для гостей. 

— Достоту так, сір. Дякую, сір. 

Почувся, віддаляючись, стукіт копит. Ще за кілька секунд клямка брязнула і блазень проник у будиночок. 

Щоб залізти до кухні відьми в темну пору доби, потрібна певна мужність. Хоча, мабуть, не більша, аніж для того, щоб носити пурпурову блузу з оксамитовими рукавами й фестонами на манжетах. Втім, подумав блазень, цей одяг мав і переваги: на ньому не було дзвіночків. 

При собі блазень мав пляшку іскристого й букет квітів; щоправда, в першому дорогою відчутно поменшало газу, а в другому — пелюсток. Він поклав обидва предмети на стіл і присів біля каміна, де дотлівав жар. 

Блазень потер очі. День був насиченим. Він відчував, що в ролі короля має не найкращий вигляд — але ж він усе життя з останніх сил грав не свою роль, тож не здавався й тепер. Тим паче, наскільки можна було зрозуміти, його попередники взагалі не завдавали собі щодо цього клопоту. І от йому належить стільки всього зробити, стільки всього виправити, стільки всього владнати… 

Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту.