Страница 62 из 65
— Лише у плані цього, як його, де-факта, — пояснила вона. — А так потрібно влаштувати церемонію.
— Тобто спеціальну виставу?
— Так, — сказала Бабуня. — Тільки це набагато важливіше за просто виставу.
Томджон стиснув пальці на бильцях трону.
— Знайдіть мені Г’юла, — попрохав він.
— Ні, треба дотримуватися усталеного порядку. Це ж, розумієш, традиція: спочатку до тебе підійде…
— Я сказав, знайдіть гнома. Ти чула, жінко?
Цього разу Томджон зреагував, як істинний король — але й Бабуня не полізла за словом у кишеню.
— По-моєму, юначе, ти не зовсім зрозумів, з ким розмовляєш, — сказала вона.
Томджон припідвівся на троні. Він разів сто грав королів на сцені, і зазвичай ці королі не практикували ввічливе рукостискання і не розпитували підданих, чи подобається їм робота.
Здебільшого це були королі, що здіймали підданих у битву о п’ятій ранку посеред зими — і примудрялися переконати їх, що долю прокленуть ті, хто лишився цього дня у ліжках.[66] Закликавши на допомогу всі ці навички, Томджон виверг на Бабуню Дощевіск ціле корито істинно королівських роздратування та пихи.
— Нам здавалося, ми говоримо до нашої підданої, — процідив він. — Роби як звелено!
Бабунине обличчя лишалося непорушним кілька секунд, протягом яких вона вирішувала, що робити далі. Потім вона всміхнулася сама до себе і весело мовила:
— Як бажаєте.
Незабаром вона притягла Г’юла, який продовжував писати навіть на ходу.
Гном дерев’яно вклонився Томджонові.
— Припини, — роздратовано кинув той. — Що мені робити далі?
— Уявлення не маю. Мені написати тронну промову?
— Я ж казав: я не бажаю бути королем!
— Тоді тронна промова може бути не на часі, — визнав гном. — А ти добре подумав? Роль короля — це неабияка роль.
— Але вона позбавляє всіх інших ролей!
— Гм. Ну, тоді просто відмовся.
— І все? Цього достатньо?
— Принаймні варто спробувати.
До них уже наближалася зграйка ланкрських достойників з короною на подушечці. На їхніх обличчях була написана стримана повага, розбавлена дещицею самовдоволення.
Корону вони несли так, ніби це був Подарунок Слухняному Хлопчику.
Мер Ланкру кашлянув у долоню.
— Приготування до коронації заберуть певний час, — сказав він. — Але ми хотіли б…
— Ні, — сказав Томджон.
Мер затнувся.
— Перепрошую? — спитався він.
— Я відмовляюся.
Мер остаточно розгубився. Його губи ворухнулися, але жодного звуку з них не вилетіло; очі дивно зблиснули. Він відчував, що щось пішло не так, і вирішив, що найкраще — це почати з початку.
— Приготування до коронації заберуть…
— Не заберуть, — урвав його Томджон. — Я не буду королем.
Мер мовчки розтуляв і стуляв рота, як витягнутий на берег короп.
— Г’юле, — у відчаї промовив юнак. — Допоможи, ти ж краще володієш словом.
— Наша проблема, — сказав гном, — полягає в тому, що слово «ні», як видається, не входить до переліку можливих відповідей на пропозицію корони. Можливо, «я подумаю» він ще подужав би…
Томджон встав, схопив корону і струсонув її над головою, ніби тамбурин.
— Слухайте всі уважно, — сказав він. — Я вдячний вам за вашу пропозицію. Для мене це велика честь. Але я не можу її прийняти. Я носив корони частіше, ніж ви могли б порахувати, але єдине королівство, над яким я вмію владарювати, перебуває між рампою й лаштунками. Мені дуже шкода.
Запала мертва тиша. Схоже, ці слова теж не входили до переліку можливих відповідей.
— Друга проблема, — ласкаво сказав Г’юл, — полягає в тому, що взагалі-то ти не маєш вибору. Розумієш, ти вже король. Таке твоє призначення від самісінького народження.
— Я не впораюся!
— Не має значення. Бути королем — це не поратися з чимось, а кимось бути.
— Я не хочу тут лишатися! Тут немає нічого, крім лісу!
Цієї миті Томджона знову огорнула холодна задуха й у вухах залунав незрозумілий шум. Йому здалося, ніби на якусь мить він побачив туманний силует високого чоловіка з благально простягнутими до нього руками.
— Мені дуже шкода, — прошепотів юнак. — Справді.
Крізь прозору постать він бачив відьом, які пильно на нього дивились.
Він почув голос Г’юла:
— Єдина можливість для тебе — поява іншого спадкоємця. Але в тебе ж немає братів чи сестер?
— Уявлення не маю! Г’юле, я…
Між відьмами тим часом спалахнула гаряча суперечка, і раптом Маґрат скинула з плеча руку Бабуні Дощевіск, що стримувала її, і рушила через зал, нестримна, як цунамі чи крововилив у мозок. Невмолима, як поршень, вона наблизилася до трону, тягнучи за собою блазня.
— Даруйте?
— Ем-м-м… Агов!
— Гм-гм, даруйте, нас хтось чує?
Замок над їхніми головами був сповнений гудіння голосів і веселого шуму, і нікому було почути ввічливо-безтямні крики, які відлунювали в коридорах підземелля, з кожною годиною стаючи все ввічливішими і все безтямнішими.
— Гм, даруйте? Перепрошую? Я б нікого не турбував, але в Біллема жахлива реакція на щурів. Аго-о-ов!
Уявімо, що відеокамера ока повільно ковзає вздовж похмурих древніх коридорів, беручи крупним планом ослизлий грибок, іржаві ланцюги, сирість, тіні…
— Нас хто-небудь чує? Послухайте, це вже справді занадто. Сталося прикре непорозуміння. Ми ж можемо скинути перуки…
Уявімо, як жалісні звуки тануть по затягнутих павутинням кутках населених щурами коридорів, аж поки від них лишається не більше, ніж подоба шурхотіння очерету на слабенькому вітерці.
— Даруйте? Даруйте, перепрошую, допоможіть?
Звичайно, рано чи пізно в ці підземелля хтось та й спуститься.
Дещо пізніше Маґрат поцікавилася в Г’юла, чи вірить він у «довготривалі взаємовідносини». Гном, зайнятий вантаженням халабуд[67], на хвилю замислився.
— На тиждень щонайбільше, — сказав він. — Звичайно, рахуючи денні вистави.
Минув місяць. Початок осені засвідчував запах сирої землі, що плив над темно-оксамитовими торф’яниками; розмитим зіркам в небесах із землі підморгував вогник багаття.
Моноліт стояв на своєму місці, готовий, однак, дати драла у випадку появи ревізорів.
Відьми сиділи навколо багаття у сторожкому мовчанні. Цей шабаш однозначно не ввійшов би до списку ста найвеселіших шабашів усіх часів та народів. Якби їх побачив Мусоргський, ніч на Лисій горі скінчилася б хіба що під вечірнє чаювання.
Нарешті Бабуня Дощевіск сказала:
— Непоганий банкет вийшов, по-моєму.
— Мені ледь погано не стало від переїдання, — гордо сповістила Тітуня Оґґ. — А моя Ширл допомагала на кухні, то ще принесла додому трохи недоїдків.
— Так, я чула, — холодно сказала Бабуня. — Подейкують, не дорахувалися півтуші свині та трьох пляшок іскристого.
— Як добре, що хтось усе ще дбає про старших, — сказала Тітуня Оґґ без жодного натяку на збентеження. — Я ще й церемоніального кухля прихопила.
Вона продемонструвала здобич приятелькам.
— Тут написано «Viva Verence II Rex», — продовжила вона. — Кумедно буде звати його Рексом. А от портрет не дуже схожий. Щось не пригадую, щоб у нього з вуха стирчало вушко.
Запала ще одна, до моторошного ввічлива пауза. Потому Бабуня сказала:
— Ми дещо здивувалися, Маґрат, що ти не прийшла.
— Ми думали, що ти сидітимеш на почесному місці чи щось таке, — додала Тітуня. — Не сумнівалися, що ти вже переїхала до замку.
Маґрат не відривала очей від землі під ногами.
— Мене не запросили, — пробелькотіла нарешті вона.
— А що значить «не запросили»? — сказала Бабуня. — Нас теж не запросили. Відьом не треба запрошувати, ми самі з’являємося там, де хочемо. І для нас завжди швидко знаходиться місце, — з деяким задоволенням додала вона.
— Бачте, він зараз дуже зайнятий, — сказала Маґрат, не підводячи погляду. — Треба ж, розумієте, узгодити силу-силенну питань. Він же насправді дуже розумний. Хоча це видно не одразу.
66
Алюзія на фрагмент зі сцени 3 дії IV п’єси Шекспіра «Генріх V»: «Хто в Англії, ті долю прокленуть за те, що не звела сьогодні з нами». — Прим. пер.
67
Чи принаймні наглядом за вантаженням. Допомагати з цим у фізичному сенсі йому було б складно, бо напередодні він перечепився об скриню з реквізитним пір’ям і зламав собі ногу. — Прим. авт.
В оригіналі замість раніше кинутої фрази Тітуні Оґґ «від тебе пір’я полетить» та у вищенаведеній авторській примітці обігрується вислів «break a leg» (зламай ногу) — англійський еквівалент побажання «ні пуху ні пера». — Прим. пер.