Страница 51 из 65
— Ми могли б викопати тобі яму, — запропонував Томджон.
Утім, це був гарний день, і видавалося приємним дозволити мулам іти як вони собі хотіли дорогою, яка звивалася між заростями болиголову та купами сосон, аванпостами близького лісу. Як припускав Г’юл, дорога кудись та мала вивести.
Цей географічний міф погубив багатьох. Дороги зовсім не обов’язково куди-небудь ведуть — для них важливо тільки де-небудь початись.
— Ми таки заблукали, еге ж? — через деякий час сказав Томджон.
— Звісно, ні.
— Тоді де ми?
— В горах. Будь-який атлас підтвердив би.
— Нам би спинитися та в когось запитати.
Томджон окинув поглядом дику місцевість навколо. Десь завив кроншнеп, чи, може, бобер — Г’юл не дуже орієнтувався в питаннях дикої природи, принаймні якщо йшлося про об’єкти, вищі за рівень залягання вапняку. Навколо на цілі милі явно не було жодних розумних істот.
— То кого ж ти зібрався запитувати? — саркастично поцікавився він.
— А оту стареньку в кумедному капелюсі, — пояснив Томджон, вказуючи рукою. — Я вже давно за нею стежу. І кожного разу, коли вона боїться, що я її помічу, пригинається за кущами.
Г’юл обернувся і глипнув на зарості ожини, які заворушилися без жодного вітру.
— Доброго здоров’ячка, матінко! — гукнув він.
З заростей виткнулося розлючене обличчя.
— Яка я тобі матінка?! — спитало воно.
Г’юл завагався.
— Це просто привітання, пані… пані…
— Панно, — відрубала Бабуня Дощевіск. — І я просто бідна бабуся, яка збирає туточки хмиз, — виклично додала вона.
Відьма прочистила горло й продовжила:
— Ой-ой-ой. Ви так мене злякали, юначе. Нещасне моє стареньке серце.
В каравані запала мовчанка. Нарешті Томджон сказав:
— Даруйте?
— Що? — спитала Бабуня.
— Що «нещасне ваше стареньке серце»?
— А що нещасне моє стареньке серце? — перепитала Бабуня, яка не звикла грати стареньких бабусь і відтак мала вкрай незначний досвід виконання цієї ролі. Просто традиція передбачала, що юні спадкоємці тронів, нечесно позбавлені спадку, зазвичай діставали допомогу от від таких загадкових бабусь, які збирали хмиз, — і Бабуня не збиралася відкидати традицію.
— Ну, ви ж самі про нього почали, — сказав Г’юл.
— Та це неважливо. Ой-ой-ой… Напевне, ви шукаєте шлях до Ланкру, — роздратовано промовила Бабуня в прагненні чимшвидше дійти до суті справи.
— О, так, — сказав Томджон. — Уже весь день.
— Ви проїхали потрібний поворот, — повідомила Бабуня. — Поверніться приблизно на дві милі, а там, зразу за сосновим лісочком, рушайте праворуч.
Чудько смикнув Томджона за рукав.
— К-коли на шляху з-зустріч-чаєш з-загадков-ву бабусю, — сказав він, — треба розд-ділити з нею т-трапезу. Чи доп-помогти їй переп-правитися через річк-ку.
— Справді?
— Інакше м-матимеш велику б-біду.
Томджон обдарував Бабуню ґречною усмішкою.
— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, матін… ма… мадам?
На обличчі Бабуні відбився сумнів.
— А що у вас є?
— Солона свинина.
Відьма струсонула головою.
— Дякую за пропозицію, — ввічливо сказала вона, — але від солоної свинини у мене гази.
З цими словами вона розвернулася і рушила геть крізь кущі.
— Якщо бажаєте, ми переправили б вас через річку, — гукнув їй у спину Томджон.
— Через яку річку? — поцікавився Г’юл. — Ми на торф’яниках, тут на милі навколо не може бути ніяких річок.
— Їх т-треба з-залучати на свій б-бік, — сказав Чудько. — Т-тоді вони д-доп-помагають.
— То треба було попрохати її зачекати, поки ми знайдемо яку-небудь річку, — роздратовано кинув Г’юл.
Потрібний поворот вони знайшли без ускладнень. Він вів до лісу, всіяного стежками так густо, як плац — слідами чобіт. Це був ліс того штибу, де вам здається, що дерева обертаються вам услід і свердлять потилицю поглядами, а небо має вигляд не просто високого, а збіса далекого. Попри полуденну спеку, між деревних стовбурів лежав сирий непроникний туман, а сам ліс підступав до дороги так щільно, ніби мав намір цілком ліквідувати її з лиця землі.
Незабаром вони заблукали знову. Перший висновок, який вони з цього зробили, полягав у тому, що загубитись невідомо де — це ще гірше, ніж загубитися на відкритому просторі.
— Та бабуся могла б дати й побільше порад, — пробурчав Г’юл.
— Наприклад, спитати поради в колеги, — сказав Томджон. — Поглянь-но.
Він підвівся на козлах.
— Доброго здоров’ячка, ма… гм, — завагався він.
Маґрат поправила свою шаль.
— Я проста збирачка хмизу, — відрубала вона. На доказ вона продемонструвала суху гіллячку. Кількагодинне очікування в компанії самих лише дерев жодним чином не покращило їй настрою.
Чудько штовхнув ліктем Томджона. Той кивнув і миттю начепив на обличчя якнайчарівнішу усмішку.
— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, ма… па… панночко? — спитався він. — Хоча, боюся, у нас тут є тільки солона свинина.
— М’ясо надзвичайно шкодить травній системі, — повідомила Маґрат. — Якби ви могли зазирнути у свою товсту кишку, то вжахнулися б.
— Я — так точно, — промимрив Г’юл.
— Чи знаєте ви, що кожен дорослий чоловічої статі постійно має в кишечнику до п’яти фунтів неперетравленого м’яса? — спитала Маґрат, чиї лекції про здорове харчування славилися тим, що цілі родини, бувало, переховувалися в льосі аж до їхнього завершення. — Тоді як кедрові горішки та соняшникове насіння…
— А тут часом немає якої-небудь річки, через яку ми могли б вас переправити? — у відчаї спитав Томджон.
— Не верзіть дурниць, — сказала Маґрат. — Я — проста збирачка хмизу, ой‑ой-ой, і все, що я вмію — це збирати сухі гілочки та іноді вказувати заблукалим мандрівникам дорогу до Ланкру.
— Ага, — сказав Г’юл. — Я так і думав.
— Зверніть на розвилці ліворуч, а біля великого тріснутого валуна візьміть праворуч. Ви його помітите, — сказала Маґрат.
— Прекрасно, — пробурчав Г’юл. — Що ж, не сміємо вас затримувати. Не сумніваюся, що вам ще треба назбирати купу хмизу і все таке.
Він свиснув на мулів, і ті неквапно рушили далі, тоді як гном не припиняв щось нерозбірливо бурмотіти під ніс.
Коли, годиною пізніше, дорога вибігла на простір, усіяний брилами розміром з будинок кожна, Г’юл акуратно поклав віжки й схрестив руки на грудях.
Томджон із подивом глипнув на нього.
— І що ж це ти таке робиш? — поцікавився він.
— Чекаю, — похмуро відповів гном.
— Вже скоро споночіє.
— Довго чекати не доведеться, — сказав Г’юл.
Врешті-решт Тітуня Оґґ не витримала і з’явилася з-за брили, за якою ховалася.
— Тільки солона свинина, ясно? — гиркнув гном. — Не подобається — не треба. Отже, де тут дорога на Ланкр?
— Прямо, потім по лівому боці ущелини, далі буде дорога до мосту, ви її не пропустите, — відтараторила Тітуня.
Г’юл підібрав віжки.
— Ти забула «ой-ой-ой».
— А хай йому. Вибач. Ой-ой-ой.
— І, я так думаю, ти — проста збирачка хмизу, — продовжив Г’юл.
— Точно, хлопче, — життєрадісно підтвердила Тітуня. — Власне, саме от збираюся збирати.
Томджон штовхнув гнома ліктем.
— Ти забув про річку сказати, — прошепотів він.
Г’юл кинув на нього спопеляючий погляд.
— О, так, — пробурмотів він. — І чи не можеш ти почекати, поки ми знайдемо тут якусь річку? — звернувся він до відьми.
— Щоб допомогти переправитися, — обережно уточнив Томджон.
Тітуня Оґґ обдарувала його яскравою усмішкою.
— Тут є пречудовий міст, — заявила вона. — Але не заперечую, якщо ви мене підкинете. Давайте сюди.
До безмежного роздратування Г’юла, Тітуня підібрала спідниці, вилізла на козли, вмостилася між ним та Томджоном і почала соватися туди-сюди на манер ножа для відкривання устриць, аж доки не зайняла половину місця.
— Ти тут казав про солону свинину, — промовила вона. — Але гірчиці, напевне, немає?