Віщі сестри

— Ти абсолютно впевнений, що там потрібен той привид? — поцікавився Томджон. 

Його тон не залишав сумнівів, що сам він у цьому не впевнений. 

— Привид цілком на місці, — відрубав Г’юл. — Сцена з привидом взагалі найкраща з усіх. 

— Я просто думаю, чи вона потрібна саме в цій п’єсі. 

— Привид залишиться. До праці, хлопче: час іти на сцену. 

За два дні, коли синьо-біла стіна Вівцескель уже почала вивищуватися над обрієм серцесвітного напрямку, на мандрівників напали. Все відбулося без якогось особливого драматизму: вони саме переправили халабуди через черговий потік і відпочивали в тіні переліску, коли з дерев вродилися розбійники. 

Г’юл окинув поглядом півдесятка брудних та поіржавілих клинків. Їхні власники, схоже, були не зовсім певні, що робити далі. 

— У нас тут десь є квитанція… — почав він. 

— Ці щось не схожі на членів Гільдії, — просичав Томджон, пхаючи його в бік. — Як на мене, це чиста самодіяльність. 

Незле було б заявити, що ватаг розбійників був чорнобородим, бундючним і брутальним типом з червоною пов’язкою на голові, золотою сережкою та підборіддям, яким можна було б чистити котли. Власне, такий опис був би просто-таки вимогою жанру. І так воно й було насправді. Г’юл, щоправда, подумав, що дерев’яна нога — це вже був перебір, але роль свою чолов’яга явно вчив старанно. 

— Так-так, — сказав ватажок. — Хто це в нас тут, і чи є в них якісь грошики? 

— Ми актори, — відповів Томджон. 

— Це — відповідь на обидва запитання, — додав Г’юл. 

— І в обох відношеннях недотепна, — повідомив розбійник. — Я бував у місті, о, так. Можу розпізнати дотепність, коли її бачу, тому… — він напівобернувся до соратників, звівши брову на знак того, що зараз скаже щось справді дотепне, — якщо ви будете необережні, я можу зробити кілька справді влучних зауважень. 

Серед акторів запала мертва тиша, і він зробив нетерплячий жест своїм тесаком. 

— Гаразд, — сказав він до соратників, які, навпаки, невпевнено засміялися. — Ми просто візьмемо всі гроші, цінності, їжу і одяг, які познаходимо. 

— Можна, я дещо скажу? — спитав Томджон. 

Мандрівники позадкували. Г’юл, дивлячись у землю, непомітно посміхнувся. 

— Збираєшся просити пощади, еге ж? — спитав розбійник. 

— Саме так. 

Г’юл глибоко запхав руки в кишені й перевів погляд на небо, ледь чутно насвистуючи й намагаючись не допустити на обличчя єхидну посмішку. Від його уваги не сховалося, що інші актори теж очікувально дивляться на Томджона. 

«Мабуть, зараз видасть їм монолог про милосердя з «Казки троля»», — подумав гном… 

— Я тільки хотів вказати ось на що, — почав Томджон, і його поза невловимо змінилася, голос поглибшав, а правицю він драматично викинув уперед. — «Достойний муж не подвигами зброї і не жагою злого руйнування…» 

«Зараз буде як у Сто Латі, коли нас намагався пограбувати той чоловік, — подумав Г’юл. — Якщо ці дійдуть до того, щоб повіддавати нам свої мечі, що нам із тими мечами робити? І завжди так неприємно, коли вони починають ридати…» 

Саме цієї миті світ навколо набрав зеленавого відтінку і на межі слуху, здавалося, почулись інші голоси. 

— Там люди з мечами, Бабуню! 

— «…міцною сталлю дивовижне посікти…» — продовжив Томджон, тоді як примарні голоси вели своєї: 

— Мій король не повинен нікого ні про що молити. Маґрат, дай мені отой молочний глечик. 

— «…а поцілунок серцем співчуття…» 

— Це ж подарунок моєї тітоньки. 

— «…скарб всім скарбницям і корона всім царям». 

Настала тиша. Пару розбійників хлипали, затуливши обличчя долонями. 

Їхній ватажок спитав: 

— У тебе все? 

Вперше в житті Томджон, здавалось, розгубився. 

— Ну, так, — сказав він. — Е-е-е… Мені повторити? 

— Гарний був виступ, — визнав ватажок. — Але не розумію, до чого тут я. Я людина практична. Здавайте цінності. 

Вістря його тесака почало здійматися, доки не опинилося на рівні Томджонової горлянки. 

— А ви решта не стовбичте тут як ідіоти, — додав він. — Робіть, що кажу, чи хлопцеві кінці. 

Чудько, учень, обережно підняв руку. 

— Чого тобі? — спитав розбійник. 

— В-ви точно ув-важно слухали, пане? 

— Я не повторюватиму! Або я почую дзвін монет, або ви — булькання крові! 

Насправді ж цієї миті всі почули спершу наростаючий свист звідкілясь із небес, а потім — удар, з яким на шолом розбійника звалився молочний глек, боки якого під час падіння з великої висоти встигли взятися памороззю. 

Решта розбійників лише поглянули на наслідки — й кинулись навтьоки. 

Актори лишились, роздивляючись тіло. Г’юл підгилив чоботом уламок криги, на яку перетворилось молоко. 

— Ну-ну, — слабко сказав він. 

— Він же навіть нічого не встиг зрозуміти! — прошепотів Томджон. 

— Як справжній театральний критик, — пробурмотів гном. 

Глек був біло-синій; дивовижно, як дрібні деталі впадають в око в подібні моменти. Видно було, що він уже кілька разів розбивався, але черепки щоразу дбайливо склеювали. Хтось справді цінував цей глек. 

— Очевидно, — припустив гном, збираючи докупи рештки логіки, — це був якийсь рідкісний вид смерчу. 

— Але молочні глеки самі з неба не падають, — зауважив Томджон, демонструючи неймовірне людське вміння заперечувати очевидне. 

— Ну не знаю. Я чув і про риб, і про жаб, і про каміння з неба, — сказав Г’юл. — Чого б і посуду не падати, — він почав приходити до тями. — Це один з тих неприродних феноменів, які весь час трапляються в цих місцях, нічого незвичайного. 

Вони повилазили на вози й вирушили в незвичному мовчанні. Юний Чудько підібрав усі черепки глека, які зміг знайти, й акуратно склав їх у шкатулку. Всю решту дня він позирав на небо в очікуванні, що звідти звалиться цукерниця. 

В туманному склі кристала халабуди, що, здіймаючи пил, тяглися по передгір’ях Вівцескель, видавалися просто тобі вервечкою комах. 

— У них усе гаразд? — спитала Маґрат. 

— Вони тут уже все об’їздили, — повідомила Бабуня. — Може, актори вони й хороші, але орієнтуватись на місцевості їм варто повчитися. 

— Такий гарний був глек, — сказала Маґрат. — Тепер такого вже не дістанеш. Якби ж ти сказала, що задумала — он на полиці є праска. 

— В житті є речі, важливіші за молочні глечики. 

— Там на горлечку був такий гарний візерунок з квіточками. 

Бабуня не звернула на цю інформацію жодної уваги. 

— По-моєму, — сказала вона, — нам час поглянути на цього нового короля. Збирайся. 

Вона крякнула. 

— Ти крякнула, Бабуню, — похмуро сказала Маґрат. 

— Ні! Це був, — Бабуня пошукала слово, — смішок. 

— Я точно пам’ятаю, що крякати любила Чорна Еліс. 

— Дивись, не закінчи так само, як вона, — подала голос зі свого крісла біля каміна Тітуня. — Ти ж знаєш, під кінець вона трохи розумом поїхала. Отруєні яблука і все таке. 

— Просто, може, я засміялася… трохи хрипкувато, — Бабуня відчула, що забагато виправдовується. — І взагалі, у кряканні немає нічого поганого. Якщо не зловживати. 

— По-моєму, — сказав Томджон, — ми заблукали. 

Г’юл окинув поглядом випалену до пурпуру торф’яну пустку, що простягалася аж до стрімких урвищ самих Вівцескель. 

Навіть посеред літа на найвищих вершинах, ніби вимпели на вежах, виднілися пасемка снігу. Краса цього пейзажу так і просила літературного опису. 

Бджоли щосили трудилися в придорожньому чабреці — чи принаймні щосили створювали вигляд (та звук), ніби трудяться. Над полонинами клубочилися хмари. В цілому ж навколо панувала важка й неосяжна тиша краю, в якому не тільки немає людей, але якому вони й не потрібні. 

Як і дороговкази. 

— Ми заблукали ще миль десять тому, — сказав Г’юл. — А для нашого нинішнього становища ще й окремого слова не винайшли. 

— Ти ж казав, що в цих горах гномових шахт — як дірок у стільниках, — сказав Томджон. — І що гном ніколи не заблукає в горах. 

— Я казав «під землею». Там можна орієнтуватися по геологічних пластах і формаціях. Але не на поверхні. Ландшафт геть усе затуляє.