Страница 49 из 65
— Та ти сама не віриш у те, що кажеш!
Тітуня сіла на канапу і стала нервово м’яти подушку.
— Ну, як би це тобі сказати… Усі ці принципи і невтручання годяться, коли все нормально, — сказала вона. — Не втручатися легко, коли немає потреби втручатися. А в мене є сім’я, і я повинна думати про неї. Наш Джейсон уже влаштував пару бійок через оцю балаканину про відьом. Нашого Шона виперли з армії. І мені здається, що коли ми допоможемо новому королю, він, в свою чергу, муситиме нам віддячити. Це ж цілком справедливо.
— Ти ж лише минулого тижня казала… — почала вражена таким відвертим проявом прагматизму Маґрат і навіть не знайшла в собі сил договорити.
— Тиждень — це довгий час, коли маєш справу з магією, — сказала Тітуня. — За цей час може й п’ятнадцять років проминути. Хай там як, Есме від свого не відступиться, і я не палаю бажанням її зупиняти.
— Отже, ти хочеш сказати, — промовила Маґрат крижаним тоном, — що всі ці розмови про «невтручання» — це щось таке, як клятва ніколи не плавати. Тобто такої клятви дотримуєшся, поки не почнеш тонути, еге ж?
— Це краще, ніж і справді потонути, — відповіла Тітуня.
Вона потяглася до камінної полички, зняла звідти глиняну люльку, більше схожу на маленьку яму для варіння смоли, й під пильним поглядом Ґрібо, що розлігся на своїй подушці, припалила її лучиною від згасаючого вогню.
Маґрат ніби несвідомо зняла з магічної кулі накинуту на неї торбу й зазирнула в кришталеві глибини.
— Схоже, ніколи мені не опанувати відьомство повністю, — сказала вона. — Тільки-но здасться, що щось зрозуміла, як усе міняється.
— Ми — лише люди, — Тітуня випустила в камін хмарку синього диму. — Всі — лише люди.
— Можна позичити кристал? — раптом спитала Маґрат.
— Та на здоров’я.
Коли юна відьма рушила до виходу, Тітуня з усмішкою кинула їй услід:
— Посварилася зі своїм хлопцем?
— Ти про що?
— Та вже кілька тижнів його не бачу.
— А, просто герцог послав його до… — Маґрат затнулася. —…послав із якимось дорученням. Хай там як, мене це не цікавить.
— Я так і зрозуміла. Ну, хай там як, кристал бери, нема питань.
Діставшись додому, Маґрат полегшено зітхнула. На торф’яних болотах у цю годину зазвичай нікого не траплялося, але за останні пару місяців справи в королівстві однозначно погіршилися. Окрім загальнопоширених тепер підозр щодо відьом, нечисленні мешканці Ланкру, що вряди-годи спілкувалися з рештою світу, почали здогадуватися, що в королівства або а) почали відбуватися речі, раніше нечувані, або б) щось зіпсувалося у механізмі Часу. Підтвердити останню версію було нелегко[55] — та все-таки нечисленні мандрівники, що подолали гірські стежки до королівства з початком весни, мали суттєво старіший вигляд, ніж слід було б. У Вівцескелях, з їхнім надвисоким магічним потенціалом, завжди можна було чекати будь-чого неочікуваного, але зникнення цілих років протягом однієї-єдиної ночі було пригодою надзвичайного характеру.
Маґрат замкнула двері, зачинила віконниці й обережно поставила кришталеву кулю на кухонний стіл.
Вона зосередилася…
Блазень куняв під брезентом на борту баржі, яка прямувала проти течії Анку зі швидкістю добрячих дві милі за годину. Не те щоб це був найцікавіший спосіб мандрувати світом, але врешті-решт ви таки потрапляли до пункту призначення.
Скидалося на те, що Блазень перебуває в безпеці — і все ж він чомусь крутився та смикався уві сні.
Маґрат подумала, як воно — все життя робити ненависну тобі справу. Мабуть, вирішила вона, це як бути мертвим, тільки гірше — адже лишаєшся живим і тому страждаєш.
Маґрат звикла вважати блазня слабким, безвольним та слабкодухим. І вона не могла дочекатися його повернення, щоб знову не хотіти його більше бачити.
Літо було довгим і спекотним.
Вони не намагалися бігти попереду подій. Між Анк-Морпорком і Вівцескелями лежало чимало різних земель. Мандрувати ними, мусив визнати Г’юл, було весело. А «весело» — не те слово, яке часто вживають гноми.
«Потіш себе» ішло з аншлагом — як і завжди. Актори-початківці перевершували себе. Вони забували текст і виїжджали на експромтах. У Сто Латі всю третю дію «Ґреталіни та Мелія» відіграли з декораціями другого акту «Війни магів»; утім, ніхто з глядачів, схоже, й не звернув уваги на те, що найвеличніша любовна сцена в історії драматургії відбувається на тлі цунамі, що накриває півконтиненту. Можливо, через те, що Ґреталіну грав Томджон. Ефект був настільки приголомшливим, що наступного разу Г’юл звелів Томджонові вийти на сцену в іншій ролі (якщо можна було назвати «сценою» саморобний поміст у винайнятому на день складі). Ефект цієї заміни, в свою чергу, був просто оглушливим — адже тепер Ґреталіну грав юний Чудько, простакуватий хлопець, який затинався на сцені й усе ще ніяк не міг звести вугрі на обличчі.
Наступного дня вони грали в якомусь безіменному селі, загубленому в океані капустяних городів, і Г’юл дозволив Томджонові виконати роль Старого Мискіна, в якій свого часу уславився Вітолер.
Цю роль ніколи не віддавали людині молодшій за сорок років: жодні подушки під курткою та намальовані сажею зморшки не здатні були надати образу достатньої реальності.
Самого себе Г’юл старим аж ніяк не вважав. Його батькові було під двісті, проте той і досі міг видати на-гора три тонни руди за добу.
Та зараз він почувався знесиленим роками. Він дивився, як Томджон шкутильгає за лаштунки, і на невловиму мить неначе справді став літнім, наскрізь просякнутим алкоголем товстуном, що ніяк не може піти з давно всіма забутого окопу й з останніх сил тримається над прірвою похилого віку, на дні якої — старість, але тримається лише однією рукою, бо іншою крутить дулі Смерті. Звичайно, він і так розумів усе це, ще коли писав п’єсу. Але не відчував.
А от нова Г’юлова п’єса чомусь не справляла такого магічного впливу на аудиторію. Трупа поставила її лише кілька разів, винятково для експерименту. Щоразу глядачі просто досиджували до завіси й розходилися по домівках, навіть не завдаючи собі клопоту кидатись чим-небудь у акторів. Не те щоб публіка сприймала постановку погано: вона не сприймала її ніяк.
А все ж було продумано як слід! Хіба легенди не містили тисяч прикладів, коли лихі правителі врешті-решт отримували на горіхи? Образ відьми теж ніколи не бував зайвий для сценічного дійства. Явлення Смерті, чия роль містила деякі по-справжньому милі рядки, взагалі стало знахідкою. Але варто було з’єднати все це докупи… і п’єса перетворювалася на нудну балаканину, ніби покликану просто заповнити дві години часу.
Пізньої ночі, коли служителі муз влягалися спати, Г’юл усамітнювався в якомусь із фургонів і гарячково переробляв написане. Він змінював цілі сцени, скорочував репліки, додавав репліки, увів у дію персонажа-блазня і додав один поєдинок, власноруч відрегулював пристрої для спецефектів. Але все це, схоже, не мало жодного ефекту. П’єса лишалася схожою на вибагливий візерунок, що вражає своїми переплетіннями зблизька, але з відстані перетворюється на мішанину ліній.
Коли натхнення затоплювало його по вінця, він навіть намагався змінити стиль. Учасники трупи, які зазвичай вставали рано, незабаром звикли знаходити в траві навколо фургонів пожмакані сліди його експериментів, схожі на густо пописані пером гриби.
Томджон спеціально зберіг один з найдивніших фрагментів.
«ПЕРША ВІДЬМА. Він запізнюється.
Пауза.
ДРУГА ВІДЬМА. Він обіцяв прийти.
Пауза.
ТРЕТЯ ВІДЬМА. Обіцяв, але не прийшов. У мене лишився останній тритон. Я спеціально для нього лишила. А він не прийшов.
Пауза».[56]
— По-моєму, — сказав тоді Томджон, — тобі варто трохи перепочити. Ти ж виконав замовлення. Ніхто не вимагав, щоб ти створив шедевр.
— Але ж ти знаєш, що це могло би стати шедевром. Якби я постарався як слід.
55
Адже в різних країнах та містах час фіксували по-різному. Зрештою, коли на клаптику всього в сотню квадратних миль один і той же рік називається Роком Малого Кажана, Роком Сподіваної Мавпи, Роком Хмари, Що Чигає, Роком Огрядних Корів та Роком Тямущих Жеребців; коли на цьому клаптику є щонайменше дев’ять систем літочислення — за датами коронування монархів1, народження пророків чи надзвичайних подій, і в кожному році — різна кількість місяців, причому в деяких системах ці місяці не діляться на тижні, а в одній з них не існує такої міри часу, як доба — тоді єдине, в чому всі погоджуються — це що для хорошого сексу часу завжди замало2.
1 Календар Мунтабської Теократії відраховується не в майбутнє, а в минуле. Чому — не знає ніхто, і навряд чи варто їхати туди, щоб з’ясувати.
2 Звичайно, за винятком племені Забінґо з Великого Нефу. — Прим. авт.
56
Пародія на аналогічний діалог зі знаменитої п’єси Семуеля Беккета «Чекаючи на Годо». — Прим. пер.