Страница 48 из 65
— Морські битви, — видихнув Г’юл. — Кораблетрощі. Тритони. Пірати!
— Скрегіт підшипників, — простогнав Вітолер, всією вагою налягаючи на ціпок. — Витрати на утримання. Надурочні.
— Так, має дуже… хитромудрий вигляд, — визнав Г’юл. — Хто її розробив?
— Один ненормальний старий з вулиці Вправних ремісників, — відповів Вітолер. — Леонард із Квірма. Взагалі-то він художник, а машини конструює заради розваги. Я геть випадково почув, що він уже кілька років працює над цією штукою, і ледве встиг її придбати, доки він не зробив її літаючою.
Вони трохи помовчали, спостерігаючи за коливаннями несправжніх хвиль.
— То ти точно поїдеш? — сказав нарешті Вітолер.
— Так. Томджон і досі трохи сам не свій. Там, на місці, поряд із ним має бути хтось доросліший.
— Я скучатиму без тебе, старий. Не посоромлюся зізнатися — ти завжди був мені як син. До речі, скільки тобі років? Я якось ніколи не знав.
— Сто два.
Вітолер насуплено кивнув. Самому йому йшов сьомий десяток, але артрит грав із його зовнішністю злі жарти.
— Ну чи як батько, — сказав він.
— В кінцевому рахунку все зрівнюється, — знічено промовив Г’юл. — Удвічі менший зріст — удвічі довше життя. Можна сказати, що в середньому наше життя такої ж довжини, що й людське.
Вітолер зітхнув.
— Але я уявлення не маю, як обійдуся без тебе та Томджона, ось у чому справа.
— Ми ж тільки на літо, до того ж більшість хлопців залишаються. Взагалі, їдуть здебільшого початківці. Ти сам сказав, що це їм дасть хороший досвід.
Вітолер мав стомлений вигляд і, стоячи на протязі посеред недобудованого театру, здавався помітно меншим, ніж зазвичай — щось на кшталт святкової повітряної кульки через два тижні після свята. Кінчиком ціпка він неуважно ворушив розкидану на підлозі стружку.
— Ми старішаємо, майстре Г’юл. Точніше, — виправився він, — я старішаю, а ти старшаєш. Вечірній ґонґ для нас уже продзвенів.
— Ясно. Ти не хочеш, щоб він їхав, еге ж?
— Спочатку я був тільки за. Ти ж знаєш. А потім я подумав: це ж доля, не інакше. Так завжди: тільки-но все починає налагоджуватись, як казна-звідки вистрибує та клята доля… Я кажу про його батьківщину. Маленьке королівство десь у горах… Доля кличе його додому. І я його ніколи більше не побачу.
— Це ж тільки на літо…
Вітолер підняв долоню.
— Не перебивай. У мене вал натхнення.
— Вибач.
«Шурх-шурх» — примовляв ціпок, розкидаючи навсібіч непотрібну стружку.
— Ти ж знаєш — він мені не рідний син.
— Проте він усе-таки твій син, — сказав Г’юл. — Спадковість не така вже й важлива, як прийнято думати.
— Красно дякую.
— Серйозно. От узяти мене. Я народився аж ніяк не для писання п’єс. Та що там, гномові не обов’язково навіть вміти читати! Тож на твоєму місці я б не переймався так питанням долі. Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків.
— Між іншим, ти ж сам казав, що він схожий на того, як його, блазня. Хоча особисто я нічого подібного не помітив.
— Потрібне певне освітлення.
— Хай там як, а ми маємо справу з долею.
Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим — випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком.
У творчості Г’юл часто вдавався до поняття долі.
Драматургії вона допомагала краще навіть за привидів. Дрібка «долі» могла витягти сюжет із будь-якого глухого кута. Але не слід було думати, що здатен її роздивитися в житті. Що вже казати про те, щоб нею управляти…
Бабуня Дощевіск роздратовано примружилася, вдивляючись у глибини кришталевої кулі Тітуні Оґґ. Кристал був не з кращих: його було зроблено із зеленого скла пляшки, в яких жертви кораблетрощі відправляють навмання записки з проханням про порятунок; пляшку привіз із далекого морського узбережжя котрийсь із Тітуниних синів. Кристал добряче перекручував те, що показував — у тому числі, як підозрювала Бабуня, і правду.
— Точно можна сказати лише те, що він у дорозі, — нарешті сказала вона. — Їде на фургоні.
— Краще б то був баский білий огир, — відгукнулася Тітуня Оґґ. — З попоною і все таке. Ну, ви розумієте.
— А чарівний меч у нього при собі? — спитала Маґрат, витягуючи шию.
Бабуня Дощевіск відкинулася на стільці.
— Нечеми ви обидві, — сказала вона. — Не знаю я, які там баскі мечі чи чарівні огирі. Повитріщалися, як дві доярки.
— Чарівний меч — це важливо, — заявила Маґрат. — Без нього ніяк. Ми могли б самі його зробити, — мрійливо додала вона. — Викувати з громовідводу. Я й потрібне заклинання знаю. Просто береш громовідвід, — уже без особливої впевненості продовжила вона, — і робиш із нього меч…
— Не буду я возитися з цим залізяччям, — обурилася Бабуня. — Сто літ чекаєш, поки воно запрацює, а потім одного прекрасного дня воно тобі ледь руку не відрубає.
— І родима пляма у вигляді полуниці, — сказала Тітуня Оґґ, не звертаючи жодної уваги на те, що розмова вже пішла далеко в інший бік.
Дві інші відьми нерозуміюче подивилися на неї.
— У формі полуниці, — повторила вона. — Знак, із тих, які завжди мають принци, що повертаються на батьківщину заявити про свої права. Так їх усі впізнають. Хоча уявлення не маю, як розпізнати полуницю.
— Терпіти не можу полуниць, — туманно відгукнулася Бабуня, знову вдивляючись у кришталеву кулю.
В потрісканих зелених нутрощах магічного кристалу, пропахлого давно спочилими омарами, крихітний Томджон розцілував батьків, обмінявся рукостисканнями та обіймами з рештою трупи і заліз на першу в міні-каравані халабуду.
«Отже, все мало спрацювати, — сказала собі Бабуня. — Інакше він не їхав би сюди, правильно ж? А його компаньйони — то, певно, вірні соратники. Це ж логічно: попереду п’ять сотень миль непростої дороги, все може трапитися. Сподіваюся, у них із собою десь і зброя є, і обладунки».
Стара відьма відчула в свідомості нотку сумніву і негайно рішуче його придушила. «Якщо вже говорити про логіку, іншої причини їхати сюди йому немає. Чари ми наклали цілком правильно. Якщо не зважати на інгредієнти. І більшу частину тексту. І, можливо, помилилися з часом. Ну і ще Ґіта все, що не пішло до варива, забрала додому котові — навряд чи так мало робитися…
Але ж нехай там як, а він їде сюди. А не помиляється тільки той, хто нічого не робить».
— Есме, як закінчиш, накрий це чим-небудь, — сказала Тітуня. — Постійно боюся, що хто-небудь підгляне, як я приймаю ванну.
— Він їде, — промовила Бабуня з такою гострою втіхою, що ту можна було б використовувати замість діжонської гірчиці.
Вона накрила кулю чорною оксамитовою торбою.
— Це неблизький шлях, — сказала Тітуня. — Не кажи гоп, поки не перебрешеш. Дорогою можуть напасти розбійники.
— Ми за ним приглянемо, — сказала Бабуня.
— Це неправильно. Якщо йому судилося стати королем, він повинен вміти сам захищати себе, — сказала Маґрат.
— Нема чого йому по дорозі силу молодецьку витрачати, — манірно сказала Бабуня. — Він нам потрібен тут у всій красі.
— Гаразд, але вже тоді він має сам дати собі ради, — сказала Маґрат.
Бабуня по-діловому ляснула долонею об долоню.
— Твоя правда, — сказала вона. — Якщо він перемагатиме, ми не станемо втручатися.
Ця їхня зустріч відбувалася в будиночку Тітуні Оґґ. Коли вже майже на світанку Бабуня зібралася додому, Маґрат лишилася під приводом допомоги з прибиранням.
— Як же з принципом невтручання? — поцікавилася вона у Тітуні.
— Ти про що?
— Тітуню, ти знаєш, про що.
— Та це ж і не зовсім втручання, — недоладно спробувала парирувати Тітуня. — Ми просто допомагаємо справам іти, як вони йдуть.