Страница 47 из 65
— Бабуню, будь ласка! Ти все затримуєш. Ти ж добре знаєш, що Тітуня Пташко була категорично проти непотрібної жорстокості. Цілком годиться й рослинний білок.
— Тобто тритонів та філе василіска не буде теж?
— Не буде, Бабуню.
— А тигра тельбухів заклятих?
— А це є, ось тримай.
— Що це за фігня, даруйте мою хапонську?
— Тельбухи тигра. Наш Вейн купив їх у купця з далеких країв.
— Ти впевнена?
— Вейн у нього спеціально уточнив.
— Як на мене, це просто тельбухи, та й годі. Ну добре, добре. «Булькай, пихкай, чахкай, чан, хай іде туман-дурман…» Маґрат, чому казан НЕ БУЛЬКАЄ?
Томджон прокинувся в холодному поту. В кімнаті було темно. Надворі крізь звичний для цього міста туман пробивалося кілька зірок та чулися пересвистування і кроки нічних грабіжників, що пересувалися вулицями в своїх суворо законних справах.
В сусідній кімнаті панувала тиша, але в щілині під дверима він бачив відблиск свічки.
Він повернувся до сну.
На іншому березі набухлої ріки і собі прокинувся блазень. Йому все одно було непросто заснути, бо він зупинився в Гільдії блазнів — не за власним вибором, а через те, що герцог не видав йому грошей ні на що інше. Холодні стіни викликали забагато спогадів. Крім того, якщо добре прислухатися, можна було розібрати тихі схлипування та уривчасте скімлення зі сторони гуртожитку, де студенти з жахом споглядали за неухильним наближенням свого майбутнього.
Він збив тверду, ніби камінь, подушку й неспокійно приготувався заснути — заснути, і, можливо, бачить сни[53].
— Розігріти й помішувати, гм. Але не вказано, наскільки саме розігрівати і як довго помішувати.
— Тітонька Пташко радила перевіряти готовність, вливаючи дрібку варива в чашку з холодною водою, як роблять із патокою для ірисок.
— Як шкода, Маґрат, що ніхто з нас не прихопив на шабаш якої-небудь чашки!
— Есме, продовжуймо. Світанок ось-ось.
— Просто не звинувачуйте мене, якщо це не спрацює. «Мавпи шерсть і…» У кого мавпи шерсть? А, дякую, Ґіто. Щоправда, як на мене, це більше схоже на котячу шерсть — але проїхали. «Мавпи шерсть і мандрагора» — дуже здивуюся, якщо це справжня мандрагора — «черевика язичок»? Трішки гумору, я так бачу, еге ж?
— Швидше!
— Та добре, добре. «Крик сови і світлячок; хай булькоче казанок».
— А знаєш, Есме, це не так уже й несмачно.
— Це не для пиття, дуенья ти дурна!
Томджон різко сів на ліжку. Вони повернулися: ті самі обличчя, ті самі сварливі голоси, перекручені часом та простором.
Навіть коли він поглянув у вікно, за яким по місту розливалося світло нового дня, йому все ще вчувалося віддалене бурмотіння цих голосів, що поступово затихали, як відлуння грози…
— По-перше, тут явно якась помилка з язичком черевика.
— Все ще надто рідке. Може, досипати кукурудзяного борошна?
— Нема різниці. Або все спрацює, як слід, або ні…
Томджон встав і занурив обличчя в умивальник.
Г’юлову кімнату наче запечатали звуконепроникним матеріалом. Томджон вліз в одяг і обережно прочинив двері.
Всередині наче пройшов снігопад. Кутки було завалено чудернацькими заметами. Г’юл сидів посеред кімнати за своїм низьким столом і хропів, поклавши голову на стос паперу.
Томджон навшпиньки перетнув підлогу і підібрав перший-ліпший зіжмаканий аркуш. Розгладивши його, він прочитав:
«КОРОЛЬ. Гаразд, якщо я повішу корону ось на цей кущ, ви ж скажете мені, якщо хтось спробує її забрати?
ГАЛЕРКА. Аякже!
КОРОЛЬ. Тоді б мені оце знайти свою конячку…
(З-за скелі з’являється Перший вбивця).
ГЛЯДАЧІ. Ззаду!
(Перший вбивця ховається).
КОРОЛЬ. Негідники, вам аби посміятися зі старого королика…»
Далі все було щедро позакреслювано, а в одному місці красувалася велика чорнильна пляма. Томджон віджбурнув аркуш і навмання вибрав з купи пожмаканого паперу інший.
«КОРОЛЬ. Що бачу я? Передо мною качка ніж кинджал[54], спрямовано його від мене на мене дзьобом руків’ям у моїй руці?
ПЕРШИЙ ВБИВЦЯ. Повірте, мій королю, це не так. Неправда ваша!
ДРУГИЙ ВБИВЦЯ. Авжеж, мій пане, так воно і є. Ваша правда!»
Судячи з вигляду, цей аркуш жмакали особливо жорстоко. Одного разу Г’юл роз’яснив Томджонові свою теорію натхнення; схоже, цієї ночі на гнома натхнення лилося просто-таки зливою.
Вражений цим відкриттям потаємної сторони творчості, Томджон наважився й підняв третій фрагмент творчої поразки.
«КОРОЛЕВА. Ой, біда! Чиїсь я за дверима чую кроки! Можливо, це іде мій чоловік! Ховайся в гардероб та зачекай, допоки я скажу тобі тікати!
ВБИВЦЯ. Ой леле, але як же я піду — взяла мої пантофлі покоївка!
ПОКОЇВКА (відчиняючи двері). Архієпископ, ваша величносте.
СВЯЩЕНИК (з-під ліжка). Оце-то я попав.
(Загальний ґармирдер)».
Томджон укотре замислився, що таке «ґармирдер»; Г’юл полюбляв вставляти це слово в авторські примітки там і тут. Пояснювати юнакові, що це значить, гном категорично відмовлявся. Можливо, це було щось гномською.
Томджон підкрався до столу і вкрай обережно витягнув стопку паперу з-під голови Г’юла, хутко підклавши на це місце подушку.
Вгорі на аркуші було написано:
«Веренц Шельметь Ніч Дрібних Божеств Ніч Ножів Кинджалів Королів твір, Г’юла, театр Вітолера. Комедія трагедія у восьми п’яти шести трьох дев’яти діях.
Дійові особи:
Шельметь — добрий король
Веренц — лихий король
Дощовиск — зла відьма
Хоґґ — теж зла відьма
Маґерат — юна…»
Томджон перевів погляд у кінець сторінки.
«Сцена Перша. Вітальня Корабель у морі Вулиця Псевдополя Випалені торф’яники.
З’являються три відьми…»
Хлопець трохи почитав і перейшов до останньої сторінки:
«Тож, панство, заспіваймо й затанцюймо — і короля нового ушануймо! (Всі актори виходять на сцену з веселим співом тощо. Падає дощ з трояндових пелюсток. Дзвонять дзвони. З небес спускаються боги, з пекла постають демони, продумати платформу-барабан). КІНЕЦЬ».
Г’юл хропів.
Боги підносилися й падали в його сні, кораблі прокладали курс через бурхливу мішковину океанів, статичні зображення мінилися й оживали на очах; люди літали на канатах і без них, примарні флоти вели битви в небесах уяви, моря розступалися, красунь розрізали навпіл, і тисячний натовп масівки бурмотів та лопотів, відтворюючи шум хвиль. І крізь усе це стрімголов мчав Г’юл, у відчаї розкинувши руки й розуміючи, що нічого з цього немає й бути не може, а все, що він насправді мав для втілення невимовно прекрасних картин, які заполонили його мозок — то це лише кілька квадратних ярдів фанери та мішковини і трохи фарби на них.
Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку.
— Гарна п’єса, — сказав Вітолер. — Якби не привид.
— Привид залишиться, — похмуро заявив Г’юл.
— Ти забув, як публіка любить поглузувати й покидати чим-небудь в акторів? Крім того, сам знаєш, що крейдяний пил з савана в результаті буде на всіх костюмах.
— Привид залишиться. Цього вимагає сюжет.
— Те саме ти казав про попередню п’єсу.
— Бо так воно й було.
— І в «Потіш себе», і в «Чаклуні з Анку», і в усіх інших п’єсах?
— Мені подобаються привиди.
Вони трохи відійшли, роздивляючись машину для зображення хвиль, яку монтували гноми-механіки. Вона складалася з півдюжини довгих валів, обвитих широкими полотняними смугами синьо-зелено-білих відтінків; вали могли перекривати всю сцену. Складна система передатних гвинтів та ременів вела до тупчака за кулісами. Коли всі закручені спіраллю смуги рухалися одночасно, власникам слабких шлунків доводилося відводити очі.
53
Рядок зі знаменитого монологу Гамлета «Бути чи не бути» подано в перекладі Ольги Тільної. — Прим. пер.
54
Див. прим. на с. 96 — Прим. пер.