Страница 46 из 65
Обоє подивилися на Г’юла, який задумливо барабанив пальцями по лавці. Вже за мить усі троє дивилися на торбинку зі сріблом, яку блазень перед тим вручив гномові. Цієї торбинки вже вистачило б на завершення будівництва «Дискума». А блазень же натякнув, що буде більше. Ось вони які — приватні пожертви.
— То ти це зробиш? — повторив Вітолер.
— Та можна, — сказав Г’юл. — Але… Гм, не знаю…
— Коли що, я не хотів би на тебе тиснути, — сказав Вітолер.
Три пари очей знову спинилися на торбинці зі сріблом.
— Усе це справді трохи підозріло, — погодився Томджон. — Тобто блазень-то людина пристойна. Але ідею свою він викладав… якось дивно. Слова говорили одне, а очі — щось інше. І в мене склалося враження, що правду говорять саме очі.
— З іншого боку, — поквапливо сказав Вітолер, — кому зашкодить ще одна п’єса? А воно того варте.
Г’юл підняв голову.
— Ти про що? — неуважно спитав він.
— Про сюжет[50], — відповів Вітолер.
Деякий час не чулося нічого, крім барабанного дробу гномових пальців. Торбина зі сріблом чомусь стала здаватися більшою. Вона наче поступово заповнювала всю кімнату.
— Воно того… — на диво голосно почав Вітолер.
— З моєї точки зору… — почав Г’юл.
Обоє замовкли.
— Вибач. Договорюй.
— Та нічого. Кажи вже.
— Я просто хотів сказати, що на будівництво «Дискума» нам грошей достатньо і так, — сказав Г’юл.
— Хіба що на стіни та сцену, — сказав Вітолер. — Але більше ні на що. Ні на ляди з пекла, ні на машини для богів з небес. Чи на платформу-барабан. Чи на механічні віяла для штучного вітру.
— Ми ж усе життя без них обходилися, — сказав Г’юл. — Пам’ятаєш старі добрі часи? Все, що ми мали — це дошки та трохи фарбованої мішковини. Зате скільки ентузіазму! Коли нам був потрібен вітер, ми створювали його самотужки, — він знову побарабанив пальцями. — Хоча, — тихо додав він, — нам не завадила б машина для зображення хвиль. Зовсім невеличка. У мене ж є ота ідея про те, як корабель налітає на рифи поблизу невідомого острова, і отам…
— Вибач, нічого не буде, — покрутив головою Вітолер.
— Але ж ми не раз збирали цілі натовпи! — здивувався Томджон.
— Звісно, хлопче. Звісно. Але ця публіка платила по півпенні. А майстри-механіки хочуть срібла. Якби ми хотіли стати заможними людьми… тобто персонами, — поспішно виправився він, — нам треба було б народитися теслями, — він засовався на стільці. — Я вже заборгував тролеві Хризофразу[51] більше, ніж слід було б.
Двоє колег втупилися в нього.
— Та ж він відриває боржниками руки й ноги! — вигукнув Томджон.
— Скільки ти йому винен? — спитав Г’юл.
— Та все гаразд, — поспішно відповів Вітолер. — Відсотки покривати я встигаю. Більш-менш.
— Чудово, але скільки ти винен в цілому?
— Одну руку й одну ногу.
На обличчях юнака та гнома відбився жах.
— Як ти міг бути настільки…
— Я зробив це для вас! Томджонові потрібно на велику сцену, він не має гробити здоров’я, ночуючи в халабудах і не маючи власного дому. А тобі, мій друже, давно час десь осісти й отримати в своє розпорядження усі ці ляди й… хвилювальні машини, чи як його там. Саме ви колись підбивали мене на всю цю справу, і я подумав, що ви маєте рацію. Не можна жити постійно в дорозі, даючи по дві вистави на день для купки селян, до яких потім доводиться підходити з простягнутим капелюхом. Яке майбутнє нам світило? Я подумав, що нам треба мати постійне місце для вистав, зі зручними місцями для поважних гостей, тих, хто не стане кидатися картоплинами в акторів. Я сказав — начхати на ціну! Я тільки хотів, щоб ви…
— Гаразд, гаразд! — скричав Г’юл. — Я напишу цю п’єсу!
— А я в ній зіграю, — додав Томджон.
— Майте на увазі, я нікого ні до чого не примушую, — сказав Вітолер. — Це ваш власний вибір.
Г’юл насуплено дивився у стіл. Він мусив визнати, що блазнева пропозиція мала свої привабливі сторони. Три відьми — це було чудово для будь-якого сюжету. Двох було би замало, а чотирьох — забагато… Ці три відьми могли б втручатися в людські долі й таке інше. Багато диму і зеленого освітлення. В сюжет з трьома відьмами можна включити що хочеш — аж дивно, що досі до цього ніхто не додумався.
— То ми кажемо цьому блазневі, що згодні, правильно? — спитав Вітолер, кладучи руку на торбинку зі сріблом.
Добряча буря, думав він тим часом, теж річ ніколи не зайва. І лінія привида, яку він сам же колись скоротив у «Потіш себе», заявивши, що вони не можуть дозволити собі муслін для савана. Можливо, вдалося б знайти місце і для Смерті. З юного Семерта вийшов би збіса хороший Смерть, потрібні тільки білила для обличчя та черевики на платформі…
— Звідки, кажете, він приїхав? — спитав Вітолер уголос.
— З Вівцескель, — відповів драматург. — Якесь маленьке королівство, про яке ніхто не чув. Звучить як я не знаю що.
— Неблизький світ.
— Я все одно хотів би поїхати, — сказав Томджон. — Я ж там народився.
Вітолер подивився в стелю. Г’юл втупився в підлогу. В цю мить усе було краще, ніж дивитися в очі один одному.
— Ти ж сам казав, — нагадав юнак. — Розповідав, що це було під час ваших виступів десь у горах.
— Так, але хіба ж я пам’ятаю, де саме, — пробурчав Вітолер. — Всі ці гірські містечка для мене — як дві краплі води. Ми більше часу переправляли халабуди через річки та витягали їх на пагорби, ніж грали на сцені.
— Я міг би взяти з собою декого з молодших, і ми з користю провели б літо, — сказав Томджон. — Відіграли б найкраще зі старого репертуару і ще легко встигли б повернутися до Дня душевного пундика. Ви б лишалися тут та стежили за будівництвом театру, а ми прибули б на відкриття.
Він лукаво посміхнувся батькові.
— Молоді це було б не зайве, — додав він. — Ти ж сам завжди кажеш, що дехто з молодих уявлення не має про справжнє акторське життя.
— Але Г’юл ще повинен написати п’єсу, — вказав Вітолер.
Гном мовчав. Його погляд не виражав нічого. За деякий час його рука зникла під камзолом і з’явилася зі стопкою паперу, а інша видобула звідкись з-за пояса маленьку закорковану пляшечку чорнила та жмуток гусячих пір’їн.
Так і не піднявши очей на колег, Г’юл розгладив аркуш, відкоркував пляшечку з чорнилом, занурив туди перо, потримав його над столом, споглядаючи аркуш як яструб у пошуках жертви, й почав писати.
Вітолер кивнув Томджонові.
Ступаючи якомога тихше, вони залишили кімнату.
Близько полудня туди принесли піднос із їжею та чистий папір.
Коли всі інші пили чай, їжа лишалася на місці. Паперу не було.
Кількома годинами пізніше один з учасників трупи повідомив, що, проходячи повз халабуду, чув вигуки «Не виходить! Не те!» — і звук удару, ніби щось пожбурили об стінку.
Під час вечері Вітолер почув крики з вимогою принести ще свічок та нагострити пір’їни.
Томджон спробував лягти рано, але сон прогнало відлуння мук творчості в сусідній кімнаті. Звідти чулося бурмотіння про балкони та трикляті машини для зображення хвиль. Потім запала тиша, яку порушувало лише невтомне рипіння пера.
Врешті-решт Томджон закуняв.
— Гаразд. Цього разу все готово?
— Так, Бабуню.
— Маґрат, розпалюй вогонь.
— Так, Бабуню.
— Тепер погляньмо…
— Я все записала, Бабуню.
— Дівчинко моя, не повіриш, я й сама вмію читати. Що тут у нас… «В коло всі, й що де знайшла, кидай кожна до котла…»[52] А це ще що таке?
— Есме, просто наш Джейсон вчора колов свиню.
— По-моєму, Ґіто, цих тельбухів стане на два непогані обіди.
— Бабуню!
— Я тільки кажу, що в Хапонії он люди голодують — вони б від цього носа не вернули… Та добре, добре. «Додавай зерна пшениці та насіння сочевиці»? А як же жаба?
50
В оригіналі Вітолер говорить спершу про «оплату» (pay), а потім — про «п’єсу» (play), причому автор перефразовує завершальні рядки монологу Гамлета в сцені 2 дії ІІ однойменної п’єси — «the play’s the thing». — Прим. пер.
51
Перекручене «хризопраз» — напівкоштовний камінь, різновид халцедону з домішкою нікелю. — Прим. пер.
52
Перший та деякі подальші фрагменти рецепту з приготування відьомського варива взято з п’єси Шекспіра «Макбет» (дія IV, сцена 1). Решта належить Пратчетту, тоді як відповідні ремарки Бабуні (щодо жаби, василіска тощо) ґрунтуються саме на шекспірівських рядках. При перекладі використано український переклад «Макбета» Бориса Тена за участі Віктора Гуменюка. — Прим. пер.