Страница 43 из 65
Здоровило підняв свій кухоль і акуратно вилив рештки свого пійла просто на голову гнома. Той не сказав ані слова.
— Я сюди більше ні ногою, — пробурмотів розчарований таким довготерпінням здоровило. — Мало того, що сюди пускають мавп — але пігмеї…
Тиша в шинку раптом стала такою мертвою, що шкрябання ніжок стільця по підлозі здалося гучним, ніби труби Судного дня. Всі очі повернулися до протилежного кутка залу, де перебував єдиний завсідник «Латаного барабана», віднесений до категорії С.
Те, що Томджон прийняв було за безформний мішок, раптом випростало пару рук, а потім — ще одну пару рук, які, очевидно, росли в нього замість ніг. До агресивного бороданя повернулося сумне, посмуговане шрамами обличчя, оповите такою ж меланхолійністю, як мільйони років еволюції. У вигляді його зубів не було вже й геть нічого смішного.
— Е-е-е… — повторив бармен, сам лякаючись відлуння свого голосу в цій тиші прадавнього лісу. — Ти ж не хотів нікого образити? Тобто мавп? Правильно ж?
— Що це ще в біса таке? — прошепотів Томджон.
— Здається, орангутан, — тихо відповів Г’юл. — Людиноподібна мавпа.
— Мавпа є мавпа, що з неї взяти, — прогув тим часом бородань, і кілька найкмітливіших відвідувачів похапцем рушили до виходу. — Та хрін з тими мавпами — а от оцей довбаний садовий пеньок…
Г’юлів кулак ударив його точно в пах.
Гноми мають репутацію небезпечних бійців. Нічого дивного, адже йдеться про расу, яка обожнює сокири і в будь-яку битву йде ніби на змагання зі швидкісного повалення дерев.
Але той факт, що Г’юл роками вправлявся з пером замість молота, позбавив його удар помітної спиняльної сили. І тут би гномові кінець, якби в ту саму мить, коли бородань, лаючись, вихопив меч, пара шорстких невеликих долонь не вирвала зброю і миттю не зігнула її навпіл — причому без особливих зусиль[47].
Гігант загарчав і обернувся, але вкрита рудою шерстю рука, схожа на два зв’язані гумовими стрічками держаки від мітел, зробила складний рух у повітрі й зіткнулася з його щелепою.
Хуліган підлетів на кілька дюймів і приземлився на сусідній стіл.
Зазначений стіл негайно врізався в інший стіл, а також перекинув пару лав. Це стало достатнім стимулом для давно вже назрілої бійки — тим паче що в залі знайшлися кілька друзів постраждалого бороданя. Втім, нападати на орангутана, який неквапом узяв з полиці якусь пляшку і акуратно зніс її дно об кут шинкваса, ніхто чомусь не рвався.
Відтак заводії бійки почали просто лупцювати всіх навколишніх — у цілковитій відповідності з вимогами етикету на подібних масових заходах.
Г’юл, не пригинаючись, ковзнув під стіл і потягнув за собою Томджона, який з цікавістю спостерігав за новою для себе виставою.
— То ось воно яке, шибайголівство! А я собі думав-думав…
— Гадаю, добре було б забратися звідси, — твердо мовив гном замість відповіді. — Поки тут, як би це його сказати, не трапилося нічого поганого.
На стіл, під яким вони переховувалися, гупнулося щось важке. Почувся брязкіт пляшок.
— Як гадаєш, це вже зовсім шибайголівство, чи ще тільки баламутство? — із захватом спитав Томджон.
— Ще хвилина, хлопче, і це буде смертовбивство!
Томджон кивнув і вискочив назад у самісіньку катавасію. Г’юл почув, як він гупнув чимось по шинквасу і закликав до тиші.
Гном нажахано схопився за голову.
— Та ж не… — почав він.
Однак заклик до тиші був настільки рідкісною подією під час подібної бійки, що Томджон і справді її добився. А потім наповнив.
Почувши хлопців голос, сповнений упевненості й першокласних інтонацій, гном ледь не підстрибнув на місці.
«Брати мої! Так, кожного між вас я братом зву, якщо цієї ночі…»
Гном вистромив голову зі свого сховку й побачив Томджона, який стояв на стільці згідно з усіма приписами для декламаторів, з піднятою вгору правицею. Решта відвідувачів шинку позастигали з піднятими кулаками, прикипівши поглядами до хлопця.
Трохи нижче стільниці вуста Г’юла ворушилися абсолютно синхронно з Томджоновими губами, з яких злітали знайомі гному слова. По хвилі він наважився визирнути ще раз.
Розбишаки випросталися, опустили кулаки, обсмикнули туніки й сором’язливо подивилися один на одного. Багато хто навіть став «струнко».
Г’юл і то відчув мороз по шкірі — а він же сам написав ці рядки. Кілька років тому він вгробив на них півночі, бо Вітолер наказав додати в третій дії «Короля Ланкрського» тексту ще на п’ять хвилин.
— Нашкрябай щось бадьоре, — сказав він тоді. — Ну, розумієш, щось духопідйомне. Щоб у наших друзів на галерці завирувала кров і побіліли пальці. А ми якраз встигнемо перемінити декорації.
Попервах Г’юл дещо соромився цієї п’єси. Він дуже підозрював, що знаменита битва при Морпорку була просто штовханиною пари тисяч загрузлих в болоті чоловіків, які відправляли один одного в небуття за допомогою іржавих мечів. Що сказав останній король Анку купці обірваних і стомлених воїнів, які знали, що супротивник перевершує їх числом, позицією та здібностями воєначальників? Мабуть, щось полум’яне, рвучке, щось таке як ковток бренді для вмираючого; без логіки, без аргументів — просто слова, які потрапляли безпосередньо у стомлений мозок і підіймали людину на ноги.
Тепер він наочно переконався в ефекті цих слів.
Йому почало здаватися, що стіни розтанули і навколо лежать оповиті холодним туманом болота та тиша, яку порушують лише нетерплячі крики стерв’ятників…
І цей голос.
Ці слова написав Г’юл, вони належали йому, ніякий напівбожевільний король нічого подібного не говорив. Він, Г’юл, написав усе це, щоб заповнити паузу, протягом якої за лаштунками на сцену витягнуть замок, зроблений з натягнутої на раму мішковини — але цей голос змітав зі слів вугільний пил і сповнював приміщення алмазами.
«Я створив ці слова, — подумав Г’юл, — але вони не належать мені. Вони належать йому.
Досить просто поглянути на цих людей. Ні в кому з них не знайдеш і крихти того, що зазвичай звуть патріотизмом — але якби Томджон закликав, вони просто зараз пішли б на штурм палацу Патриція. І, можливо, навіть перемогли б.
Лишається тільки сподіватися, що цей голос не потрапить у погані руки…»
Щойно розпечене до білого відлуння останніх слів розкотилося в головах слухачів, гном прийшов до тями, вибрався зі свого сховку і штовхнув Томджона під коліно.
— Тепер забираймося, бовдуре, — прошепотів він, — доки їх не попустило.
Він рішуче вхопив хлопця за руку, сунув остовпілому барменові пару контрамарок і поквапився до виходу. Спинилися вони тільки на вулиці.
— По-моєму, я непогано виступив, — сказав Томджон.
— Аж занадто.
Хлопець потер долоні.
— Твоя правда. Куди йдемо далі?
— Далі?
— Ніч іще тільки починається!
— Ніч уже закінчується. А починається день, — поспішно сказав гном.
— Все одно я не хочу додому. Тут немає якогось спокійнішого місця? Ми ж і по ковточку зробити не встигли.
Г’юл зітхнув.
— Я чув про тролеві таверни, — сказав Томджон. — Десь у Затінках[48] такі є. Хотів би я побувати в тролевій таверні.
— Хлопче, вони тільки для тролів. Там наливають рідку лаву, подають гальку зі спеціями, а грають важкий метал.
— А гномові бари?
— Не варіант, — гаряче заперечив гном. — До того ж тобі довелося б сидіти там нагинці.
— Наливайки для нижчого класу, еге ж?
— Гаразд, подивися на це так: як довго ти зміг би горланити пісні про золото?
— «Це жовте, це дзвенить і можеш за нього все купити ти», — видав Томджон для експерименту. Вони проштовхувалися крізь заюрмлену площу Розбитих місяців. — Секунди чотири.
— Отож. А на п’ятій годині поспіль це вже трохи приїдається.
Г’юл з похмурим виразом обличчя копнув ногою бруківку. Коли вони заїжджали до цього міста попереднього разу, він навідався до кількох гномових барів — і йому там не сподобалося. Його земляки, які на батьківщині не робили нічого небезпечнішого за добування залізної руди та полювання на невеликих звірів, у місті відчували необхідним не вилазити з кольчуг, не виходити з дому без сокири на поясі і брати імена на кшталт Тімкін Вирвидуб. І ніхто не міг змагатися з міським гномом у вмінні квасити. Часом гном примудрявся спустошити весь кухоль так, що до горлянки не потрапляло ані краплі.
47
Тут може знадобитися пояснення. За кілька років до описуваних подій бібліотекар Невидної академії, провідного магічного ВНЗ Дискосвіту, перетворився на орангутана. Це сталося внаслідок одного з магічних інцидентів, які є невід’ємною частиною діяльності зазначеного ВНЗ, а незвичайним тут було те, що бібліотекар затято опирався будь-яким спробам доброзичливців знову перетворити його на людину. Одна з причин полягала в тому, що довгі руки та чіпкі пальці ніг суттєво покращували здатність діставатися найвищих книжкових полиць. Крім того, бути мавпою означало не перейматися людськими комплексами. Нарешті, його неабияк тішило те, що хоча його нове тіло скидалося на бурдюк із водою, насправді воно було втричі сильніше за попереднє і мало вдвічі більший радіус дії кінцівок. — Прим. авт.
48
Старовинний район Анк-Морпорка, який вважається значно неприємнішим та небезпечнішим за решту міста, що неабияк дивує приїжджих. — Прим. авт.