Віщі сестри

Він подивився на написане й додав: «Крім тих, які там продають попкорн». 

Утім, поміркувавши, він перекреслив цю фразу і спробував продовжити: «Тут кожному прописаний свій вихід, і не одну з них кожне грає роль». 

Це мало дещо кращий вигляд. Але, схоже, він знову втратив основну ідею. Йому потрібен був час. Можливо, ціла вічність… 

З сусідньої кімнати почувся приглушений скрик. Щось гупнуло. Г’юл випустив із рук перо, підскочив до дверей і обережно відчинив їх. 

Зблідлий Томджон сидів посеред ліжка. Коли Г’юл зайшов, він полегшено видихнув. 

— Г’юле? 

— Що сталося, хлопче? Кошмари? 

— Ох, це було жахливо! Я знову їх побачив! На якусь мить я подумав, що й справді… 

Г’юл, який, слухаючи на піввуха, збирав розкиданий по кімнаті одяг Томджона, зупинився. Він знав, що сни — це серйозно. Йому самому вони давали ідеї для п’єс. 

— Що справді? — спитав він. 

— Це було як… Ну, ніби я був всередині чогось, якоїсь посудини, а ззовні на мене витріщалися три жахливих обличчя. 

— Гм. 

— Так, і вони хором сказали: «Хвала…», — а тоді почали сперечатися про моє ім’я, а потім хтось сказав: «Добре, а хто ж буде королем у прийдешньому?». Тоді хтось із них каже: «В прийдешньому куди?» — а хтось із двох інших: «Прийдешнє — це, дівчинко, таке слово, яке вживають за подібних обставин, і навіть не думай сперечатися». І вони стали придивлятися до мене, а тоді одна з тих двох каже: «Щось він недужий якийсь. Це все через оту чужинську їжу», — а наймолодша їй: «Тітуню, я ж вам уже пояснювала, що не існує ніякої Теспії». Далі вони трохи посперечалися, а потім одна зі старих сказала: «А він нас часом не чує? Щось він якось так крутиться…» — а друга: «Ти ж знаєш, Есме, я так ніколи й не змогла налаштувати на цій штуці звук». Тоді вони ще трохи посперечалися, а потім усе затягло туманом, і… я прокинувся, — незграбно завершив юнак. — Це було жахливо, бо щоразу, коли вони наближали обличчя до стінок цієї посудини, обличчя наче збільшувалися, і видно було тільки величезні очі й ніздрі. 

Г’юл видерся на краєчок вузького ліжка. 

— Так, кумедна це штука — сни, — зауважив він. 

— Цей був не дуже кумедний. 

— Та я взагалі. От, наприклад, мені вчора наснився низенький кривоногий чоловічок на якійсь дорозі. Він мав чорний капелюх і переставляв ноги так, ніби в нього були повні черевики води. 

Томджон ввічливо кивнув. 

— Так, і?.. 

— Ну, і все. Більше нічого. Він крутив на ходу невеличким ціпком, і, знаєш, це було неймовірно…[45] 

Гномів голос затих. На обличчі Томджона лежав той вираз легкого ввічливо-поблажливого подиву, який, як неодноразово переконувався гном, не означав для співрозмовника нічого доброго. 

— Словом, цікаво було, — промимрив Г’юл неначе сам до себе. 

Він розумів, що ніколи не переконає в цьому колег. Вони свято вірили, що будь-який номер без вершкового торта нічого не вартий. 

Томджон звісив ноги з ліжка і потягнувся по штани. 

— Не хочеться мені більше спати, — сказав він. — Котра година? 

— Вже по опівночі, — сказав Г’юл. — І ти ж знаєш, що твій батько каже, коли ти надто пізно лягаєш. 

— Я ж і не лягаю, — відповів Томджон, взуваючи черевики. — Це я просто рано встаю. Рано вставати корисно для здоров’я. А потім я збираюся піти й випити чого-небудь корисного для здоров’я. Можеш скласти мені компанію, — додав він, — заодно й приглянеш за мною. 

Г’юл недовірливо поглянув на нього. 

— Що твій батько каже про випивку, ти маєш знати теж, — сказав він. 

— Аякже. Наприклад, що замолоду він не вилазив із запоїв. Квасив пиво діжками до п’ятої ранку, а дорогою додому бив вікна. За його словами, він був справжнім шибайголовою — не те що нинішні вайла, які «й чекушку без закуски не подужають». 

Томджон підійшов до дзеркала, поправив камзол і додав: 

— Знаєш, Г’юле, по-моєму, серйозність набувається лише з роками. Як варикозні вени, наприклад. 

Г’юл зітхнув. Томджон мав феноменальний талант до нетактовних жартів. 

— Гаразд, — сказав він. — Але лише по кухлику. І в якомусь пристойному закладі. 

— Обіцяю, — Томджон одягнув прикрашений пером капелюх. — Між іншим, а як це — «квасити»? 

— Гадаю, це коли проливаєш більше, ніж п’єш, — сказав Г’юл. 

Якщо вода річки Анк була куди густішою і самовпевненішою, ніж вода пересічної річки, то атмосфера в «Латаному барабані» традиційно була значно напруженішою, ніж за його стінами. Не кажучи вже про повітря всередині, яке нагадувало сухий туман. 

Томджон та Г’юл стали свідками того, як ця атмосфера вихлюпується за межі шинку. Коли вони підійшли до дверей, ті розчахнулися, і їх проминув якийсь чолов’яга. При цьому землі він торкнувся тільки після удару об стіну будинку навпроти. 

За ним з дверей з’явився велетенський троль, винайнятий власниками для забезпечення видимості порядку, й виволік ще два безвільних тіла, які й кинув на бруківку, подарувавши їм наостанок по копняку в м’які місця. 

— О, мабуть, це і є шибайголівство, як гадаєш? — спитав Томджон. 

— Схоже на те, — буркнув Г’юл. 

Він здригнувся. Шинки викликали в ньому ненависть, бо пияки, промахуючись по столу, раз у раз намагалися поставити кухлі йому на голову. 

Поки троль, вхопивши одного з непритомних клієнтів, гупав його головою об бруківку в спробах витрусити сховані цінності, Томджон та Г’юл чим хутчіш проскочили всередину. 

Пити в «Барабані» було все одно що дайвінгувати в болоті, хіба що в болоті алігатори не порпаються у ваших кишенях перед тим, як вас з’їсти. Поки новоприбулі пробиралися через натовп до стійки, їх супроводжували дві сотні очей, сотня ротів припинили пити, лаятися чи просити пощади, і дев’яносто дев’ять брів здійнялися в спробі їхніх власників зрозуміти, підпадають прибульці під категорію А (тих, кого треба боятися) чи B (тих, кого треба залякати). 

Томджон прокладав собі дорогу через натовп так, ніби цей натовп був його власністю, і з притаманною юності гарячкуватістю ляснув по шинквасу долонею. До рис, які сприяли виживанню в «Латаному барабані», гарячкуватість не належала. 

— Дві пінти найкращого пива, хазяїне, — сказав він. Його інтонації було прораховано настільки старанно, що господар, на свій власний подив, почав наповнювати перший кухоль ще до закінчення фрази. 

Г’юл обережно роззирнувся. Праворуч сидів гігантського зросту бородатий чоловік з комплекцією одразу кількох биків і такою кількістю ланцюгів, що вистачило б для швартування бойового корабля. До гнома обернулося обличчя, схоже на порослий волоссям будівельний майданчик. 

— Ти гля, — сказало воно. — Це ж довбаний садовий пеньок[46]. 

Г’юл похолов. За всього космополітизму мешканців Анк-Морпорка, їхнє ставлення до представників негуманоїдних рас було однозначно-прохолодним — тобто зводилося до удару цеглиною по голові та скидання тіла в річку. Звичайно, це не стосувалося тролів, бо складно демонструвати расову нетерпимість щодо семифутової істоти, здатної прогризти стіну — принаймні демонструвати хоч трохи довго. А от істоти зростом заледве три фути були наче створені для дискримінації. 

Велетень дав гномові легкого потиличника. 

— А де твій вазон? 

Бармен поставив кухлі на брудний шинквас і підштовхнув їх. 

— Ось, будь ласка, — сказав він кривою посмішкою. — Пінта і півпінти. 

Томджон розтулив був рота, але Г’юл щосили копнув його під коліно. Не звертати уваги, не звертати уваги, єдиний варіант — змитися звідси якнайскоріше… 

— А маленький гостроверхий капелюшок? — продовжував бородань. 

Розмови навколо стихли. Схоже, починалася безкоштовна розвага. 

— Я питаю, де твій капелюшок, телепню! 

Бармен взявся за всіяний цвяхами терновий кийок, який про всяк випадок мешкав у сховку під шинквасом, і сказав: 

— Е-е-е… 

— Я розмовляю з оцим садовим пеньком! 

45

Як вважають дослідники творчості Пратчетта, це — натяк на Чарлі Чапліна. — Прим. пер.

46

Див. прим. на с. 119  — Прим. пер.