Віщі сестри

— А ти не думав стати кимось іншим? — спитала Маґрат. 

— Ким «іншим»? — спитав блазень. — Я не мав ніякого іншого шляху. 

Блазням-студентам дозволялося виходити в місто — але лише під час останнього року навчання і з неймовірною кількістю умов. 

Жалюгідно виламуючись на ходу, він уперше побачив чарівників, що пропливали вулицями як поважні карнавальні платформи. Побачив випускників Гільдії вбивць, які дожили до іспитів — вишукано вдягнених життєрадісних юнаків у шатах чорного шовку, небезпечних не менше за кинджали під цим шовком, і жерців, чиє фантасмагоричне вбрання дещо псували довгі гумові фартухи, які вони вдягали для важливих жертвоприношень. Кожен цех і фах мали свій традиційний костюм, і він раптом зрозумів, що його власний одяг старанно пристосовано для того, щоб будь-хто мав у ньому вигляд цілковитого і невиправнго телепня. 

Та навіть так він боровся. Адже все його життя було боротьбою. 

Він боровся саме тому, що не мав ніяких здібностей, а ще тому, що в іншому випадку дідусь живцем здер би з нього шкіру. Він зубрив офіційно затверджені анекдоти до дзвону в голові і вставав раніше за всіх, щоб вправлятися в жонглюванні до скреготу в суглобах. Він так добре оволодів гумористичним лексиконом, що його розуміли лише найстаріші члени Ради Гільдії. Він корчив гримаси та відпрацьовував вихиляси з приреченою рішучістю, і став кращим випускником свого курсу та лауреатом Почесного Пухиря. 

Нагороду він втопив у туалеті, як тільки повернувся додому. 

Маґрат слухала мовчки. 

— А ти як стала відьмою? — спитав нарешті блазень. 

— М-м-м? 

— Ну, ти ходила до якоїсь школи чи щось таке? 

— А. Ні. Просто одного разу до села прийшла Тітонька Пташко, вишикувала всіх дівчаток і обрала мене. Розумієш, Дар не вибирають — він вибирає нас. 

— Розумію. Але коли людина стає відьмою? 

— Гадаю, тоді, коли її такою визнають інші відьми. — Маґрат зітхнула й додала: — Якщо це взагалі стається. Я сподівалася, що це станеться після того заклинання в коридорі. Все-таки непогано було зроблено. 

— Обряд підземного переходу[43], — не стримався блазень. 

Маґрат нерозуміюче подивилася на нього. Блазень закашлявся. 

— Інші відьми — це ті дві літні пані? — поцікавився він, поступово впадаючи в звичний для себе похмурий настрій. 

— Так. 

— Гадаю, дуже сильні натури. 

— Дуже, — з почуттям підтвердила Маґрат. 

— Цікаво, чи не знайомі вони з моїм дідусем, — сказав блазень. 

Маґрат опустила очі. 

— Насправді вони досить милі, — промовила вона. — Просто відьми, ну, не звикли звертати увагу на інших людей. Тобто вони-то думають про інших, але насправді не замислюються про чужі почуття, якщо я зрозуміло висловлююся. Принаймні поки не замисляться над цим. 

Вона знову опустила очі. 

— Ти зовсім інша, — сказав блазень. 

— Слухай, тобі слід би покинути роботу в герцога, — раптом гаряче сказала Маґрат. — Ти ж знаєш, який він. Мучить людей, палить хати, оце все… 

— Але ж я — його придворний блазень, — сказав блазень. — Блазень має зберігати вірність панові. Аж до останнього подиху. Боюся, це така традиція. А традиції — це важливо. 

— Але ж тобі навіть не подобається робота блазня! 

— Я її ненавиджу. Але нічого не вдієш. І якщо вже я маю її робити, то робитиму її як слід. 

— Це дурощі, — заявила Маґрат. 

— Я б сказав, дуркування. 

Під час розмови блазень потроху присувався все ближче й ближче до неї. 

— А якщо я тебе поцілую, — обережно поцікавився він, — то перетворюся на жабу? 

Маґрат вкотре втупилася у власні коліна. Ті засовалися під спідницею, збентежені такою увагою. 

Юна відьма ніби наяву бачила обабіч себе постаті Ґіти Оґґ та Есме Дощевіск. Примарна Бабуня суворо дивилася на неї. «Відьма завжди володіє ситуацією», — ніби говорила вона. 

«Принаймні оволодіває», — додавала примарна Тітуня Оґґ, підкріплюючи свої слова короткими жестами та серією підморгувань. 

— Доведеться поставити дослід, — сказала Маґрат. 

Цьому поцілунку судилося стати найпристраснішим за всю історію любовних прелюдій. 

Як справедливо вказувала Бабуня Дощевіск, час — річ суб’єктивна. Роки, які блазень провів у Гільдії, здавалися вічністю, тоді як години з Маґрат на пагорбі промчали, як пара хвилин. А в небесах над Ланкром десяток секунд розтягнувся, як іриска, на сповнені крику години. 

— Лід! — репетувала Бабуня. — Вона обледеніла! 

Тітуня Оґґ мчала поруч, дарма намагаючись підлаштувати свій політ під брикання бабусиної мітли. З обмерзлого пруття летіли октаринові іскри, від чого мітлу раз у раз замикало. Тітуня викинула руку і вхопила приятельку за краєчок сорочки. 

— Казала ж я тобі, що це ідіотизм! — прокричала вона. — А ти після того туману, вся мокра, виперлася на холод, дурепо стара! 

— Пусти мою сорочку, Ґіто Оґґ! 

— Тримайся за мене міцніше, щоб тобі! У тебе ж хвіст горить! 

Вони провалилися крізь хмари й заверещали в унісон, побачивши покриту чагарниками землю, що з’явилася ніби нізвідки і мчала просто на них. 

Та раптом земля зникла. 

Тітуня зиркнула вниз, де в пітьмі вгадувалося вирування води. Вони влетіли в Ланкрську ущелину. 

З Бабуниної мітли струмував блакитний дим, але вона, після наполегливих зусиль, зуміла її розвернути. 

— Що в біса ти робиш? — прогриміла Тітуня. 

— Полечу за течією річки, — гукнула Бабуня у відповідь, перекриваючи тріскотіння палаючого пруття. — Не хвилюйся за мене! 

— Перелазь до мене, чуєш чи ні? Все скінчено, ти більше не можеш… 

За спиною Бабуні щось вибухнуло, і кілька палаючих прутів, кружляючи, полетіли в бурхливі глибини провалля. Її мітла стрибнула вбік, і Тітуня встигла обхопити її плечі за мить до того, як вогонь охопив другу в’язку пруття. 

Палаюча мітла вистрибнула з-поміж Бабуниних ніг, крутнулася в повітрі й помчала вертикально вгору, розсипаючи іскри та лишаючи по собі звук, який буває, коли провести мокрим пальцем по краєчку фужера. 

Тітуня опинилася догори дриґом з Бабунею у витягнутій руці. Вони поглянули одна на одну й закричали. 

— Я не можу тебе підтягти! 

— А я не можу вилізти сама! Не будь дитиною, Ґіто! 

Тітуня обдумала ці слова — і розтиснула пальці. 

Три шлюби та непросте дитинство забезпечили Тітуню Оґґ стегновими м’язами, придатними до трощення кокосів — і сила тяжіння спасувала, коли вона спершу кинула мітлу сторчголов униз, а потім заклала карколомну петлю. 

Попереду вона розрізнила фігурку Бабуні Дощевіск; падаючи каменем, та однією рукою притримувала капелюха, а іншою — спідницю, що мала приховати її спіднє від нескромних очей гравітації. Розігнавши мітлу так, що та ледь не тріснула, Тітуня наздогнала колегу, схопила її за талію і з останніх сил примусила неслухняну мітлу лягти в горизонтальний політ. 

Мовчання порушили слова Бабуні Дощевіск: 

— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ. 

— Обіцяю. 

— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула? 

Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала: 

— Туди неблизько. 

— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу. 

— Боюся, недостатньо. 

— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка». 

Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі. 

— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ. 

— Що? 

— «Поразка» означає «відсутність успіху». 

Крижане мовчання тривало ще кілька секунд. 

— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня. 

— А. Ну, так би й сказала. 

Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні. 

— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня. 

43

Обіграно вираз «rite of passage» — «обряд ініціації» або «обряд переходу», де «passage» також може означати «коридор». — Прим. пер.