Страница 40 из 65
— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но?
— Просто думаю.
Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції.
Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити.
— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська?
Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку.
— Що? — спитала вона.
— Щось на кшталт «курік»…
— Ні.
Бабуня крутнулася.
— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»…
— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту.
— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук!
— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося.
Бабуня подивилася на потилицю приятельки.
— Ти щось затіяла, — сказала вона.
— Та годі тобі, Есме.
— У тебе плечі тремтять!
— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці.
Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує.
Під ними повільно пропливала волога дерев’яна конструкція, що являла собою головну транспортну артерію між Ланкром та зовнішнім світом. З птахоферми за півмилі від них долетів придушений клекіт, а потім — глухе «бух».
— А це? Це що, по-твоєму? — вигукнула Бабуня.
— Може, спалах пташиного грипу. Обережно, я знижуюся.
— Ти знущаєшся?!
— Та я тобою взагалі пишаюся. Ти ж знаєш — сьогодні ти увійдеш в історію!
Вони пролетіли між балками мосту. Бабуня Дощевіск обережно ступила на слизькі дошки і обсмикнула одяг.
— Ну що ж, — без виразу сказала вона.
— Всі говоритимуть, що ти крутіша за саму Чорну Еліс, — додала Тітуня.
— Є такі люди — що завгодно говоритимуть, — сказала Бабуня.
Вона перехилилася через огорожу і кинула погляд на пінисту течію в глибині провалля, а тоді підняла очі на віддалену скелю, увінчану Ланкрським замком.
— Гадаєш, говоритимуть? — нарешті спитала вона.
— От побачиш.
— Гм.
— Але для цього, не забудь, потрібно завершити справу.
Бабуня Дощевіск кивнула. Вона обернулася обличчям до світанку, здійняла руки і прочитала заклинання.
Передати словами часовий стрибок через п’ятнадцять років і два місяці практично неможливо.
Набагато легше було б зробити це візуально: календар, з якого сотнями змітає листочки, годинникові стрілки, що рухаються дедалі швидше і врешті перетворюються на розмазані кола, дерева, які щосекунди вкриваються листям і родять плоди…
Або ще: замість звичного сонця через усе небо пролягає вогняна смуга, день і ніч чергуються зі швидкістю візерунків в оскаженілому калейдоскопі, одяг у вітрині бутіка через дорогу міняється швидше, ніж на стриптизерці, якій за сьогодні треба відпрацювати ще в п’яти пабах… Та ви розумієте.
Словом, є багато способів — але жоден із них не годиться, бо нічого подібного в нашому випадку не відбулося.
Щоправда, сонце і справді трохи смикнулося вбік, дерева з крайсвітнього боку провалля наче стали трохи вищими, а Тітуня не могла позбутися відчуття, що на неї всівся хтось важезний, розплющив її, а потім зник, і вона повернулася до звичної форми. Справа була в тому, що королівство вирішило не вдаватися до миготіння небес та інших фокусів рапідної зйомки. Воно просто оминуло їх.
Так було куди зручніше й легше, адже не доводилося морочити собі голову пошуками лабораторії навпроти магазину, у вітрині якого вже шістдесят років стоїть один і той же манекен. На жаль, зазвичай мандрівки в часі здійснюються саме в такий спосіб — що забирає до біса зусиль і часу.
Поцілунок блазня та Маґрат тривав понад п’ятнадцять років. Навіть жаби можуть про таке лише мріяти.
Нарешті блазень відпустив її. Його очі сяяли, на обличчі був отетерілий вираз.
— Ти не відчула, що світ навколо наче помінявся? — спитав він.
Маґрат поглянула понад його плечем на ліс.
— Схоже, їй таки вдалося, — сказала вона.
— Про що ти?
Маґрат знітилася.
— Так просто. Нічого особливого, чесно.
— Тоді, може, спробуємо ще раз? Мені здається, одного досліду для точних висновків замало…
Маґрат кивнула.
Цього разу все тривало тільки п’ятнадцять секунд. Але здавалося, що значно довше.
Замком пробіг дріж. На столі герцога Шельметя підстрибнула таця, на якій, до втіхи герцога, сьогодні була непересолена вівсянка.
Струс відчули й привиди, які напхалися в хатину Тітуні Оґґ, як команда з регбі в телефонну будку.
Відлуння землетрусу докотилося й до кожного курника країни. Пальці, що стискали горлянки тридцяти двох напівмертвих від асфіксії півнів, розслабилися — і птахи, глибоко вдихнувши, заспівали щосили… Але було вже пізно.
— Все одно мені здається, що ти щось замовчуєш, — сказала Бабуня Дощевіск.
— Ще чайку? — гостинно запропонувала Тітуня.
— Ти ж не надумаєшся додавати туди своє пійло? — суворо уточнила Бабуня. — Це воно на мене так подіяло минулої ночі. В житті ще так не вимахувалася. Яка ганьба.
— Та навіть сама Чорна Еліс ніколи на такі чари не наважувалася, — підбадьорливо мовила Тітуня. — Тобто там-то йшлося про цілих сто років, але ж вона перемістила в часі всього лише один-єдиний замок. Гадаю, це будь-хто зміг би.
Суворі зморшки на Бабуниному чолі дещо пом’якшали.
— І вона не подумала, що за цей час там усе заросте бур’янами, — зазначила вона.
— Отож.
— Чудова робота, — палко проголосив король Веренц. — Ми всі просто в захваті. Ми ж, як ефірні сутності, спостерігали все в подробицях.
— Ви дуже люб’язні, — відповіла Тітуня.
Обернувшись, вона побачила за його спиною натовп привидів, чиє недостатньо шляхетне походження не дозволяло їм сісти за (чи крізь) стіл в присутності примари короля.
— А от ви всі забиралися б звідси до біса! Валіть у клуню, дармоїди! Хоча діти можуть лишитися, — додала вона. — Бідна малеча.
— Просто вони всі такі раді нарешті опинитися за межами замку, — заступився король.
Бабуня Дощевіск позіхнула.
— Це все прекрасно, — сказала вона, — але тепер потрібно розшукати хлопця. Це наступний крок.
— Візьмемося за це негайно після обіду.
— Обіду?
— Буде смажена курка, — пояснила Тітуня. — Ти втомилася. Крім того, на таку серйозну операцію знадобиться певний час.
— Він має бути в Анк-Морпорку, — заявила Бабуня. — От побачиш. Всі зрештою опиняються саме там, тому звідти й почнемо. Якщо людині на роду написано що-небудь особливе, просто вирушай до Анк-Морпорку і чекай.
Тітуня просяяла.
— Наша Карен вийшла заміж за одного тамтешнього шинкаря, — радісно повідомила вона. — А я ще й дитинки їхньої не бачила. Матимемо безкоштовне харчування і все таке.
— Та нам насправді й не потрібно нікуди вирушати. Важливо, щоб він прийшов сюди, — сказала Бабуня. — Бо те місто, знаєш… Як та клоака. Затягує.
— Це ж цілих п’ятсот миль! — вигукнула Маґрат. — Тебе ж не буде цілу вічність!
— Нічого не вдієш, — сказав блазень. — Герцог дав мені чіткі інструкції. Він мені довіряє.
— Ха! Інструкції для винайму нових солдатів, я так думаю?
— Та ні. Нічого подібного. Нічого настільки поганого…
Блазень знітився. Він познайомив Шельметя зі світом слів. Це ж було краще, ніж рубати людям голови? І дозволяло б виграти час. Хіба це був не найкращий варіант за наявних обставин?
— Але ти не повинен їхати. Ти ж цього й не хочеш!
— Одне іншого не стосується. Я обіцяв бути вірним йому…
— Так-так, «аж до останнього подиху». Але ти сам у це не віриш. Ти ж сам розповідав мені, як ненавидів Гільдію і все у цій професії!