Страница 38 из 65
«Хотіла б я знати, що ще помітила Тітуня Оґґ», — подумала Маґрат.
Блазень потер долоні й обдарував її кривою посмішкою.
— Гадаю, ти й уявлення не маєш, де ми? — спитав він.
— Відьма не може заблукати, — впевнено відповіла Маґрат. — Хоча і може тимчасово обрати неправильний шлях. Гадаю, Ланкр он там. З твого дозволу, я пошукаю який-небудь пагорб.
— Аби зрозуміти, в якій ти місцевості?
— Аби зрозуміти, в якому я часі. Цієї ночі твориться велика магія.
— Справді? Тоді, гадаю, я складу тобі компанію, — по-лицарськи заявив блазень, спершу, втім, уважно придивившись до оповитої темрявою гущавини, яка, схоже, лежала між ним та його спальним місцем на замковій підлозі. — Не хотів би, щоби з тобою щось трапилося.
Притиснувшись до мітли, Бабуня ковзала крізь плутанину гірських ущелин, розхитуючись із боку в бік у надії, що це допоможе покращити керованість її транспортного засобу. На диво, керованість від цього тільки гіршала. Повітряний струмінь позаду неї закручував снігопад у чудернацькі спіралі. Тераси напівскрижанілого снігу, що всю зиму нависали над льодовиковими ущелинами, здригалися і безгучно починали шлях униз. Коли відьма вже була далеко, там, де вона пролетіла, раз у раз лунав гуркіт лавини.
Вона роздивлялася пейзаж, скомпонований з раптової смерті та вишкіреної краси, й відчувала, що пейзаж теж роздивляється її, як от людина в напівсні спостерігає за набридливою мухою. Цікаво, чи земля здогадується, що вона задумала? Бабуня подумала, чи не пом’якшає ця земля раптово в тому місці, де вона, можливо, впаде — і тут-таки вилаяла себе за те, що так розім’якла сама. Адже земля не така. Земля не торгується. Земля багато дає — й багато вимагає. Як то кажуть, найсильніше пес кусає ветеринара.
Та ось вона вирвалася на простір, зачерпнувши одним черевиком снігу з маківки останньої на своєму шляху гори — і каменем помчала вниз, до долин.
Туман, який і так ніколи не полишав передгір’їв, з Бабунею вирішив не панькатися і розлігся перед нею сріблястим морем невідомої глибини. Відьма загарчала.
Десь у цій товщі висіла між небом і землею Тітуня Оґґ, раз у раз вживаючи з фляжки на поясі дозу профілактичного засобу від застуди.
І ось нарешті це сталося: Бабуня Дощевіск, з чиїх капелюха та металево-сивого волосся струмувала роса, а з черевиків звалювалися вниз шматочки криги, почула далекий приглушений голос, який з ентузіазмом доводив до відома захмареного неба, що їжачок має по життю значно менше клопотів, ніж абсолютна більшість інших ссавців. Як яструб, що помічає щось маленьке й пухнасте в траві, як занурений у летаргію міжзоряних просторів вірус, що зауважує поруч симпатичну блакитну планету, Бабуня повернула мітлу і ринула вниз крізь задушливі пасма туману.
— Агов! — закричала вона, сп’яніла від швидкості й захвату, і її голос змусив випадкового вовка п’ятьмастами футами нижче раптово позбутися щойно спожитої вечері. — Ґіто Оґґ, я тут!
Тітуня Оґґ помітно неохоче прийняла її руку, і дві мітли злетіли назад у чисте, всіяне зорями небо.
Як завжди, Диск мав такий вигляд, ніби Творець розробив його спеціально для розглядання згори. Білі та сріблясті пасма хмар тяглися аж до Узбіччя і закручувалися обертанням світу в тисячомильні вири.
Непорушне покривало туману закручувалося за мітлами коридором білої пари, і боги бачили відчайдушний політ (адже боги бачать усе) як невидимий плуг, що жваво оре небеса.
Набравши вже тисячу футів і продовжуючи швидко здійматися в морозному повітрі, дві відьми практикували звичну справу — сварку.
— Збіса ідіотська затія, — бубоніла Тітуня. — Ніколи не любила висоти.
— Маєш що-небудь випити?
— Аякже. Ми ж домовлялися.
— Ну і?
— Ой, здається, я все випила, — промимрила Тітуня. — А що ти хотіла — стільки простирчати тут у моєму-то віці? У Джейсона буде істерика.
Бабуня скреготнула зубами.
— Гаразд, давай підзаряджуся, — сказала вона. — Бо я вже майже на нулях. Аж дивно, як…
Бабунині слова перейшли у довгий крик: її мітла без жодного попередження провалилася вниз, проштрикнула хмари і зникла з очей.
Блазень і Маґрат сиділи на поваленому дереві край ділянки голого каменю, що випиналася посеред лісу. Вогні Ланкру видніли вже відносно недалеко, але ні він, ні вона не поспішали йти далі.
В повітрі між ними, як іскри, потріскували невисловлені думки та безумні здогади.
— Давно працюєш блазнем? — ввічливо поцікавилася Маґрат і одразу зашарілася в темряві. За таких умов це запитання видавалося найневвічливішим на світі.
— Все життя, — гірко мовив блазень. — У мене навіть соска була з дзвіночком.
— Мабуть, такі навички передаються у спадок від батька до сина? — припустила Маґрат.
— Я батька особливо й не знав. Він найнявся блазнем до володаря Квірма, коли я був ще маленьким, — сказав блазень. — Посварився з моїм дідусем. Хоча іноді він приїздить побачитися з мамою.
— Жахливо.
Блазень знизав плечима, і дзвіночки сумно брязнули. В його нечітких спогадах батько вимальовувався як низенький дружелюбний чоловічок з очима, схожими на пару устриць. Стати врівень із власним дорослим сином було б учинком, який помітно виходив би за межі його природи. Відлуння гнівного брязкання двох всіяних дзвіночками костюмів досі переслідувало блазневу пам’ять, і без того повну не найвеселіших спогадів.
— Втім, — продовжувала Маґрат вищим, ніж зазвичай, голосом із домішкою невпевненості, — твоє життя, мабуть, не було сумним. Я маю на увазі, ти ж розважаєш людей…
Блазень не відповів, і вона поглянула на нього. Його обличчя було непорушним, як камінь. За хвилю блазень заговорив — тихо, ніби сам до себе.
Він говорив про Анк-Морпоркську Гільдію блазнів та фіґлярів.
Зазвичай відвідувачі попервах приймали її за філіал Гільдії вбивць, яка насправді була комплексом досить симпатичних і акуратних будиночків буквально за рогом (від нестачі грошей Убивцям потерпати не доводилося). Іноді юні блазні чули веселі голоси юних убивць, які бавилися за стінами, доки їм самим доводилося зубрити жарти в холодних навіть серед літа аудиторіях — і люто заздрили, навіть попри те, що кількість голосів помітно зменшувалася під кінець кожного семестру (Гільдія вбивць сповідувала конкурентний підхід до навчання).
В принципі, через високі глухі стіни Гільдії всередину потрапляли найрізноманітніші звуки, і в поєднанні з добре продуманим розпитуванням обслуги це дозволяло блазням-початківцям сформувати певне уявлення про місто за цими стінами. В цьому місті були шинки та парки. Там існував цілий живий і метушливий світ, в якому як удома почувалися вихованці інших гільдій та коледжів. Вони кпинили з цього світу, галасливо бігали по ньому чи розкидали навсібіч його частини, не звертаючи жодної уваги на Правило П’яти Інтонацій та Дванадцяти Тональностей. Там навіть практикувалися (хоча деякі студенти й ставили цей факт під сумнів у ході нічних дебатів у гуртожитках) неліцензовані жарти, які народжувалися й жили без будь-якої прив’язки до «Антології страшенно смішних жартів», Ради Гільдії й узагалі будь-яких офіційних інституцій.
Там, за облізлими мурами, хто завгодно міг жартувати без санкції Комісії з регулювання гумору.
Думка про це неабияк витвережувала. Не в буквальному сенсі, бо алкоголь у Гільдії перебував під забороною. Але якби він був дозволений, це працювало б усе одно.
Важко було знайти місце, тверезіше за цю Гільдію.
Блазень з гіркотою розповідав про червонопикого велетня — брата Розводняка, про вечори зубріння Милих Жартиків, про нескінченні ранки в промерзлому спортзалі, присвячені опануванню Вісімнадцяти Смішних Падінь та офіційно визначеної траєкторії польоту торта. І про жонглювання.
Жонглювання! Його викладав брат Сміхун, людина з чуйністю вареної квасолини. Безтямна лють, в яку його кидало від блазневих вправ, пояснювалася зовсім не тим, що той погано жонглював. Від блазнів і вимагалося жонглювати погано — особливо такими традиційно розважальними предметами, як торти, запалені смолоскипи чи гострі як бритва м’ясницькі ножі. За що брат Сміхун, лаючись і бризкаючи слиною, вивергав на блазня потоки гніву — то це за те, що той погано жонглює, бо не здатен жонглювати добре.