Страница 37 из 65
Мітла старої відьми сіяла паніку по всіх небесних просторах Ланкру. Бабуня опанувала мистецтво польоту в досить поважному віці і попервах ставилася до цього діла з підозрою, але з часом прикипіла до нього, як трупна муха до зіпсованої риб’ячої голови. Проблема полягала в тому, що Бабуня сприймала будь-який свій повітряний маршрут як пряму лінію з пункту А до пункту Б і була абсолютно нездатна усвідомити, що інші теж мають якісь права на вільне пересування небом; через цей простий факт довелося переглядати мапу повітряного руху на всьому материку. Це також підштовхнуло еволюцію місцевих птахів, внаслідок чого на світ з’явилося покоління, що вміло літати на спині, не спускаючи очей з неба вгорі.
До числа тих, хто, на глибоке переконання Бабуні, мусив поступатися їй дорогою, входили інші відьми, високі дерева, а час від часу і гірські вершини.
В результаті Бабуня нагнала страху навіть на гномів, що жили під відповідними горами. Чимало птахів знеслися просто в польоті, несподівано помітивши Бабуню, що пікірувала невідь-звідки, свердлячи повітря перед собою сердитим поглядом.
«Ох, лишенько, — подумала Маґрат. — Хоч би вона вже ні в кого не врізалася».
Опівнічний бриз м’яко повернув її, ніби флюгер, у повітрі. Вона знову здригнулася від холоду і окинула поглядом залиті місячним світлом вершини Вівцескель, чиї засніжені бескиди та зледенілі ущелини не визнавали ні королів, ні картографів. Кордони Ланкру були відкриті для доступу лише з крайсвітнього боку; з усіх інших напрямків вони були зазубреними, як вовчі щелепи, — тільки набагато небезпечнішими. З тієї точки, де вона перебувала, можна було бачити все королівство…
Згори почулося, як щось розриває повітря, порив вітру знову крутнув її навколо вертикальної осі, й до неї долетів спотворений ефектом Доплера вигук:
— Не спи на ходу!
Маґрат міцніше стиснула мітлу коліньми і спрямувала її вгору.
Щоб наздогнати Бабуню, їй знадобилося кілька хвилин. Та майже лежала на мітлі, аби зменшити опір повітря. Коли Маґрат порівнялася з нею, внизу під ревіння зустрічного вітру пролітали темні верхівки дерев. Бабуня обернулася до неї, притримуючи рукою капелюх.
— А ти не квапилася, — пробурчала вона. — У мене, мабуть, запасу лету лишилося тільки на пару хвилин. Ну ж бо, уперед.
Вона викинула вбік одну руку. Маґрат випростала іншу, і після непростого маневру, гойдаючись то вгору, то вниз у зустрічних повітряних потоках, відьми з’єднали долоні.
Рукою Маґрат пробігло поколювання від струмуючої через неї магії[41]. Бабусина мітла смикнулася вперед.
— Лиши щось і мені! — гукнула Маґрат. — Мені ще спускатися вниз!
— Це ж не проблема! — прокричала Бабуня крізь посвист вітру.
— Я про безпечний спуск!
— Ти відьма чи ні? До речі, ти взяла какао? Я тут геть задубіла!
Маґрат у відчаї кивнула і вільною рукою передала Бабуні солом’яну плетену торбу.
— Гаразд, — сказала Бабуня. — Молодець. До зустрічі на Ланкрському мосту.
Вона відпустила руку Маґрат.
Ту негайно закрутило повітряним вихором. Юна відьма щосили притиснулася до держака мітли, яка, схоже, мала тепер не більше підйомної сили, ніж в’язанка хмизу. Убезпечити дорослу людину від загребущих пальців гравітації вона не змогла б однозначно.
Поки мітла в затяжному піке наближалася до крон дерев, Маґрат спало на думку, що в тому, як рішуче Бабуня Дощевіск відмовлялася зважати на потреби інших людей, могло бути щось по-своєму втішне. Можливо, Бабуня просто вважала інших здатними дати собі раду самотужки.
Тут Маґрат відчула відгук заклинання Змін.
Вона зосередилася.
Схоже, все спрацювало як слід.
Власне, з погляду пересічного смертного нічого ніде не змінилося. Проте Маґрат відчула внутрішню рівновагу і перетворилася з розгубленої та дещо наляканої жінки, що неухильно прямує до негостинної земної поверхні, на тверезомислячу та оптимістичну жінку, яка здатна самостійно керувати власним життям і, загалом, розуміє, звідки бере початок її буття — хоча те, чим воно ось-ось могло закінчитися, на жаль, лишалося на місці. Та все ж вона перестала цим аж надто перейматися.
Вона пришпорила мітлу, змусивши її віддати залишки магічної енергії в короткому ривку та важко ковзнути за кілька футів від верхівок дерев. Коли імпульс вичерпався і мітла проорала борозну в опівнічному листі, Маґрат напружилася, подумки закликала на допомогу всіх лісових богів, якщо хтось із них міг це почути, і відключилася від керування в надії, що їй просто пощастить упасти на що-небудь м’яке.
На Диску відомо три тисячі повноправних богів, і теологи-експериментатори щотижня відкривають нових. Окрім незначних божеств скель, дерев і річок, у Вівцескелях мешкають Гокі — наполовину людина, наполовину цап і на всі сто відсотків любитель жорстоких розіграшів, якого вигнали з Дунманіфестіну за те, що зіграв старий жарт із омелою з самим Сліпим Іо, найголовнішим серед богів[42] — та Герне Гнаний, лякливе і затуркане божество усіх маленьких пухнастих створінь, чиє призначення — закінчити життя коротким придушеним повискуванням…
Кожен з них цілком міг би бути автором невеличкого дива, яке сталося, коли, падаючи в ліс, повний холодних скель, розщеплених пеньків та колючих чагарників, Маґрат таки приземлилася на щось м’яке.
Тим часом Бабуня, долаючи другу частину маршруту, на максимальній швидкості мчала до гір. Вона допила теплувате какао і, згідно з вимогами турботи про довкілля, викинула пляшечку в якесь високогірне озерце.
Уявлення Маґрат про поживну їжу, як виявилося, зводилися до пари смажених яєць та грінок зі знятою шкіркою. Бабуня встигла також роздивитися акуратно викладені на грінках жмуточки петрушки, які, однак, одразу звіяло вітром. Деякий час Бабуня вивчала страву. Потім з’їла її.
Попереду з’явилися обриси все ще засипаної зимовим снігом ущелини. Ніби крихітна іскра, крапочка світла на тлі велетенських обрисів Вівцескель, Бабуня заглибилася в звивисті кам’яні лабіринти.
Далеко від неї, у лісі, Маґрат сіла і неуважно витягла з волосся сучок. За кілька ярдів від неї, спричинивши дощ сухого листя, впала мітла.
Поруч почулися стогін і глухе побрязкування. Юна відьма втупилася в темряву. Вона розібрала нечіткі обриси постаті, що, стоячи на всіх чотирьох, шукала щось на землі.
— Це на вас я впала? — спитала Маґрат.
— Не знаю, але хтось точно на мене впав, — відповів блазень.
Вони підповзли ближче одне до одного.
— Це ти?
— Це ти!
— Що ти тут робиш?
— Просто прогулювався, — поквапився запевнити блазень. — Багато хто любить гуляти. Тобто в цьому ж немає нічого особливого. Можливо, це не так уже й оригінально, але мене цілком влаштовує.
— Я тебе не поранила?
— Та хіба що пару дзвіночків уже ніколи не стануть такими, як раніше.
Блазень порився у прілому листі й нарешті знайшов свій ненависний ковпак. Той дзеленькнув.
— Гей-гей, оце так аварія, — сказав він, проте натягнув-таки ковпак на голову.
Схоже, від цього блазень став почуватися розкутіше, бо він продовжив:
— Дощ — це нормально, град — теж, та навіть каміння з неба часом падає. Рибини, жаби — гаразд. Але дівчата? Досі не бувало. Це тепер стане нормою?
— А в тебе збіса тверда голова, — промовила Маґрат, підводячись.
— Скромність не дозволяє мені вступати в дискусію, — відповів блазень і, згадавши, хто він, швидко додав: — Шановна.
Вони знову втупилися одне в одного; мізки кожного працювали на випередження.
Маґрат думала: Тітуня радила придивитися до нього як слід, ну ось я й дивлюся на нього, а він такий, як і завжди — сумний худий низенький чоловічок у кумедному вбранні блазня, практично горбань…
І тут, достоту так, як людина раптом вбачає у безформній хмарі галеон чи кита, Маґрат перестала бачити в блазневі низенького чоловічка. Він був щонайменше середнього зросту — просто він старався видаватися низеньким, навмисне щулився, розчепірював ноги, ходив нагинці, так що здавалося, ніби він ось-ось почне викидати коники, не сходячи з місця.
41
Напевне, це була перша спроба дозаправки мітли в польоті. — Прим. авт.
42
Алюзія на скандинавський міф про загибель бога весни Бальдра від омелової стріли, випущеної сліпим богом Гедом за намовою підступного Локі. — Прим. пер.