Віщі сестри

Але кодекс поведінки відьом залишав право вибору ритуалу за господинею дому. А Тітуня Оґґ ставилася до демонів із симпатією — принаймні до тих, що були чоловічої статі чи хоча б мали такий вигляд. 

Тож наразі Бабуня мусила почергово то лестити, то погрожувати Нижньому Світові облізлою поперечиною для сушіння білизни. Відьма навіть дещо здивувалася власній зухвалості. 

Вода на мить завирувала, потім стала дзеркально гладенькою, а тоді, з раптовим тихим «бульк», з неї виринула голова. З рук Маґрат випало мило. 

Це була досить симпатична голова — можливо, коли не рахувати певного сліду жорстокості в куточках очей та дещо гачкуватого носа, та все ж наділена красою брутального штибу. 

Нічого дивного тут не було: оскільки демон лише транслював у цю реальність своє зображення, ніщо не заважало йому зробити це зображення яким завгодно. Лискучо-чорна в непевному місячному світлі, голова повільно повернулася. 

— В чому справа? — поцікавилася вона. 

— Ти хто? — без церемоній запитала Бабуня. 

Голова обернулася до неї. 

— Моє ім’я твоєю мовою не виговориш, жінко, — сказала вона. 

— Це мені вирішувати, — заявила Бабуня, додавши: — І не смій звертатися до мене «жінко». 

— Гаразд. Мене звуть ВксртГлтл-джвлпклз, — самовдоволено повідомив демон. 

— І де ж ти був, коли роздавали голосні? За дверима лишився? — спитала Тітуня Оґґ. 

— Отже, пане… — Бабуня затнулася лише на мить, — пане ВксртГлтл-джвлпклз, гадаю, ви хотіли б знати, навіщо ми вас викликали. 

— Ти висловлюєшся неправильно, — сказав демон. — Треба казати… 

— Помовч. Май на увазі, ми маємо Чарівний Меч та Магічний Щит. 

— Радий за вас. Хоча мені вони здаються поперечиною для сушіння і пральною дошкою, — усміхнувся демон. 

Бабуня роззирнулася. Куток пральні був завалений трісками для розпалювання пічки, а перед ними стояли великі козли для пиляння дров. Дивлячись демонові в очі, Бабуня щосили опустила поперечину просто на них. 

У мертвій тиші дві половини козел гойднулися вперед, назад, і плавно впали на купу трісок. 

Обличчя демона лишалось незворушним. 

— Вам дозволено три запитання, — повідомив він. 

— Чи не відбувається в королівстві чогось незвичайного? — спитала Бабуня. 

Демон, здавалося, замислився. 

— І не здумай збрехати, — рішуче застерегла Маґрат. — Бо дістанеш щіткою. 

— Ви маєте на увазі щось незвичайніше, ніж зазвичай? 

— Відповідай уже, — сказала Тітуня. — Мені ноги змерзли. 

— Ні. Нема нічого незвичайного. 

— Але ми відчули… — почала Маґрат. 

— Чекай, чекай, — промовила Бабуня. Її вуста заворушилися безгучно. 

Демони були як джини чи професори філософії: якщо ви не формулювали запитання абсолютно однозначно, вони з радістю давали вам абсолютно точну і при цьому цілком беззмістовну відповідь. 

— Чи не з’явилося в королівстві чогось, чого тут не було раніше? — навмання запитала вона. 

— Ні. 

Традиція дозволяла тільки три запитання. Бабуня спробувала сформулювати таке, щоб від нього не можна було ухилитися. Та потім вирішила, що обрала неправильний підхід. 

— Що, в біса, у нас відбувається? — уважно добираючи слова, спитала вона. — І не намагайся викрутитися, бо зварю живцем. 

Демон, здавалося, завагався. До такого підходу він був не готовий. 

— Я протестую проти подібних погроз, — заявив демон, але його голос був просякнутий невпевненістю. 

— Ми не маємо часу панькатися тут із тобою всю ніч, — сказала Бабуня. — Нехай такими заморочками бавляться чарівники, а в нас діло горить. 

— І кипить, — докинула Тітуня. 

— Послухайте, — майже заскімлив демон, — нам же не можна ділитися інформацією без обмежень. Такі правила, ви ж знаєте. 

— Маґрат, там у каністрі на полиці є трохи олії для розпалювання, — сказала Тітуня. 

— Гаразд, що, коли я скажу вам… — почав демон. 

— Так? — підбадьорила Бабуня. 

— …ви мене не здасте? — завершив він. 

— Ані словом, — пообіцяла відьма. 

— Ні пари з вуст, — додала Маґрат. 

— В королівстві не з’явилося нічого нового, — сказав демон, — але земля прокинулася. 

— Тобто? — спитала Бабуня. 

— Земля нещасна. Їй потрібен король, який про неї дбав би. 

— Але як… — почала Маґрат, та жест Бабуні змусив її замовкнути. 

— То населення тут ні до чого, еге ж? — спитала стара відьма. 

Лискуча голова кивнула: 

— Схоже, що ні. 

— Але що… — почала Тітуня, але Бабуня приклала пальця до її вуст. 

Потому вона повернулася і підійшла до вікна, що відкривало вид на запилений цвинтар торішніх мух та крилець метеликів серед густого павутиння. Непевне марево за обмерзлою шибкою свідчило, що, всупереч усякій логіці, світові відпущено ще один день. 

— Можеш пояснити, чому це відбувається? — спитала вона, не обертаючись. 

Отже, напередодні вона мала справу зі свідомістю цілого краю… Це таки справляло враження. 

— Я простий демон. Звіди мені знати? Мені відомо, що відбувається, але не чому і як. 

— Ясно. 

— Тепер я можу йти? 

— М-м-м? 

— Будь ласка. 

Бабуня випросталася. 

— А. Так. Гуляй звідси, — неуважно сказала вона. — Дякуємо. 

Голова й не ворухнулася. На вигляд вона була такою ж нездатною рухатися, як готельний портьє, який щойно перетягав на п’ятий поверх півтора десятка валіз, показав усім гостям їхні ванні, збив подушки і перевірив, чи розправлено всі штори. 

Переконавшись, що натяку ніхто не зрозумів, демон тихо спитав: 

— А чи не важко було б вам вигнати мене згідно з правилами екзорцизму? 

— Що? — перепитала занурена в роздуми Бабуня. 

— Мені б Вигнання за всіма правилами, — повторила голова. — «Гуляй» звучить не дуже відповідно. 

— А. Та будь ласка, якщо тобі від цього стане легше. Маґрат! 

— Так? — злякано спитала Маґрат. 

Бабуня сунула їй поперечину. 

— Зроби, будь ласка. 

Маґрат прийняла поперечину з того боку, котрий, на її думку, Бабуня вважала руків’ям Магічного Меча, і усміхнулася. 

— Звичайно. Так. Гаразд. Гм. Щезни, духу зла, у найчорнішій безодні… 

Голова, задоволено усміхаючись, слухала. Поступово вона опливла, як віск на свічі. Останні її розбірливі слова майже потонули в нуртуванні води в казані: 

— Гуляю зві-і-і-ідси… 

Бабуня рушила додому, коли на сніг уже кидав відблиски холодний рожевий світанок. 

Вдома щось було не так. Кози в повітці тривожилися. Шпаки під дахом буркотали і клацали своїми псевдозубами. На кухні під буфетом верещали миші. 

Відьма заварила чаю, зауваживши, що кожен спричинюваний нею звук лунав дещо гучніше, ніж мав би. Упущена в мийку ложечка спричинила ефект удару молота по дзвону. 

Стикаючись з організованими чарами, Бабуня завжди почувалася незатишно — чи, як вона сама формулювала, ніяково. Вона помітила, що пересувається по хаті в пошуках справ, які треба зробити, і забуває про них, не завершивши. Напружена, вона стала просто ходити туди-сюди холодною підлогою. 

Трапляється, що мозок знаходить собі найбезглуздіші заняття, аби уникнути свого прямого обов’язку — думати. Сторонній спостерігач, якби він був, здивувався б, з якою ретельністю Бабуня бралася за протирання полички для чайників, очищення миски для фруктів від присохлих горішків та виколупування за допомогою чайної ложки скам’янілих хлібних крихт, що позастрягали в щілинах між плитками підлоги. 

Тварини мають свідомість. Люди теж її мають, хоча людська свідомість подібна до розмитої туманності. Свідомість мають навіть комахи — крихітні іскорки в пітьмі несвідомого. 

Бабуня вважала себе кимось на кшталт експерта зі свідомостей. Вона була глибоко переконана, що такі об’єкти, як ландшафт, свідомості не мають. 

Та заради богів, вони ж неживі! Ландшафт — це… 

Хвилинку-хвилинку… В мозок Бабуні обережно прокралася якась стороння думка і боязко спробувала привернути її увагу.