Страница 20 из 65
Спосіб, у який ці занурені в себе ліси могли отримати свідомість, таки існував. Бабуня сіла, не випускаючи з рук шмат зачерствілої хлібини, і незрячим поглядом втупилася в камін. Її внутрішній погляд проник далі, аж до завалених снігом лісових лабіринтів. Так. Раніше їй це не спадало на думку. Звичайно, подібна свідомість мала би бути зліплена з сукупності всіх інших, менших, свідомостей, носії яких і складали ліс; свідомостей трав, птахів, ведмедів, навіть великих неповоротких свідомостей дерев…
Бабуня сіла в крісло-гойданку, яке негайно почало гойдатися без жодних зусиль з її боку.
Вона часто уявляла собі ліс гігантською пухкою істотою — але, як висловився б на її місці який-небудь чарівник, лише «метахворично». Влітку ця істота була сповнена сонного муркотіння джмелиних крилець, під час осінніх бур — розгнівано шуміла, а взимку згорталася калачиком і засинала. Але тепер Бабуня почала схилятися до думки, що ліс був не просто поєднанням багатьох різних сутностей, а й окремою сутністю. Живою — хоча й не в тому розумінні, як, скажімо, землерийка.
Як мінімум, він жив значно повільніше.
Цей момент мав бути важливим. Як швидко могло битися серце лісу? Можливо, раз на рік. Десь так. Зараз же ліс просто чекав на яскравіше сонце та триваліші дні, коли мільйони галонів соків ринуть від коренів до верхівок дерев від однієї надпотужної систоли, відлуння якої буде надто всеохопним та гучним, аби його можна було почути.
І тут Бабуня прикусила губу.
Вона щойно подумки промовила слово «систола», якого точно не було в її лексиконі.
В її голові було щось стороннє.
Хтось сторонній.
Та чи їй взагалі належали всі ці думки, чи це їх думав хтось у ній?
Вона опустила очі на підлогу, намагаючись зберегти власні думки при собі. Але вона відчувала, що її продовжують читати, як розгорнуту книгу.
Тоді Бабуня Дощевіск підвелася і рішуче відкинула віконні штори.
І побачила їх там, де — за літнього тепла — був газон. І всі вони, до єдиного, дивилися просто на неї.
За хвилину-другу відчинилися двері парадного входу до Бабуниного будиночка. Це вже саме по собі було подією: як і більшість тутешніх мешканців, Бабуня зазвичай користувалася чорним ходом. Пересічний вівцескелець за час від народження до похорону традиційно проходив через парадні двері лише тричі — причому в кожному випадку його несли на руках.
Двері відчинялися з натугою, ривками. Кілька лушпайок фарби впали на сніговий замет перед дверима, який, по мірі відкриття виходу, почав зсуватися всередину. Врешті-решт напіввідчинені двері застрягли в снігу.
Бабуня протиснулася в щілину й ступила на непотривожений сніг.
На ній були гостроверхий капелюх та довгий чорний плащ, які вона вдягала, коли хотіла, щоб при її появі будь-хто абсолютно чітко розумів, що вона — відьма.
За дверима, напівзасипана снігом, стояла стара табуретка. Влітку вона ставала в нагоді, якщо треба було взятися за якісь дрібні господарські справи, одночасно тримаючи в полі зору стежину до будинку. Бабуня витягла її з замету, змела сніг і сіла рівно, розставивши коліна, виклично склавши руки та вистромивши вперед підборіддя.
Сонце піднялося вже височенько, але його косі промені лишалися блідими. Вони розсіювалися у хмарі пари, що висіла над збориськом найрізноманітніших створінь. Тварини не рухалися — лише час від часу якась із них ударяла в землю копитом чи чухалася.
Бабуня зауважила якийсь порух. Досі вона не помічала, що на кожному дереві в її садку густо сиділи птахи — так густо, що здавалося, ніби у світ завітала небачено рання коричнево-чорна весна.
На тій ділянці, де влітку росло цілюще зілля, сиділи або лежали на снігу вовки з висолопленими язиками. За ними розташувався загін ведмедів, до якого примикав оленячий звід. «Метахворичний» партер заповнила різномаста юрма кролів, куниць, соболячок, борсуків та всіляких зазвичай малопомітних звірят, яких традиційно називають «пухнастими мешканцями лісу» навіть попри той факт, що все їхнє життя минає в кривавій атмосфері гонитви та втечі, вбивства чи загибелі від кігтів, дзьобів чи ікол.
Та наразі вони, схоже, цілком забули про свої кулінарні уподобання і скупчилися на снігу, колективно намагаючись переграти відьму в хто кого передивиться.
В Бабуниній свідомості миттю промчали дві думки. Перша полягала в тому, що перед її очима був майже ідеально репрезентативний зріз усієї лісової спільноти.
Другу думку вона, не стримавшись, висловила вголос:
— Не знаю, що це за чари, але запевняю — нічого вони вам не дадуть. А от коли вони розвіються, я подбаю, щоб декого з вас трясця вхопила.
Ніхто не ворухнувся. Панувала цілковита тиша — лише якийсь старий борсук раптом випорожнився з розгубленим виразом морди.
— Послухайте, — продовжила Бабуня, — я ж нічого не можу вдіяти. Дарма ви до мене прийшли. Він — новий володар. Це — його королівство. Я не можу втручатися. Втручатися не можна, бо я не маю права чинити вплив на можновладців. Все має йти своїм шляхом — не важливо, на краще чи на гірше. Це основоположний закон магії: правити людьми за допомогою чарів не можна, бо з кожним разом потрібні будуть усе сильніші чари, аж до нескінченності.
Вона випросталася, почуваючи вдячність до давньої традиції, яка забороняла царювати Тим, Хто Може Бачити Сутність Речей. І пригадала те, що лише на кілька секунд відчула, коли приміряла корону.
Воістину, предмети на кшталт корон здатні були лише заморочити голову розумним людям; нехай краще владою розпоряджаються ті, у кого брови з’їжджаються докупи від найменших розумових зусиль.
Як би кумедно це не звучало, владарювати у них виходило краще.
— Люди самі повинні давати раду своїм справам, — додала Бабуня. — Це очевидно.
Вона зловила сповнений сумніву погляд величезного оленя.
— Ну, так, він убив старого короля, — визнала вона. — Але ж це цілком природно, еге ж? Ви-то маєте це розуміти: хто вижив — той і переміг. І ніколи не знаєш, хто стане спадкоємцем — якщо не йдеться про кроликів.
Відьма побарабанила пальцями по колінах.
— Врешті-решт старий король не був вам великим другом. Ця його любов до полювання і все таке…
Три сотні пар очей продовжували свердлити її.
— Нема чого на мене витріщатися, — спробувала вона ще раз. — Не можу я лізти в справи королів лише тому, що ці королі вам не до смаку. До чого так можна докотитися? І потім, особисто мені він нічим не нашкодив.
Мимоволі вона відвела очі від докірливого погляду надзвичайно косоокого горностая.
— Ну, так, я егоїстка, — мовила Бабуня. — Такою й має бути відьма. На все добре.
Вона ступила в будиночок і спробувала грюкнути дверима. Проте ті піддались не одразу, бо застрягли в снігу; ефект було зіпсовано.
В домі вона затулила штори, сіла в крісло-гойдалку і почала розмашисто гойдатися.
— Вся справа в тому, що я не можу втручатися, — сказала вона сама до себе. — Ось у чому вся справа.
Халабуди мандрівного театру, хитаючись, повільно рухалися розбитими дорогами до чергового містечка з розряду тих, чиїх назв актори ніяк не могли запам’ятати або ж одразу забували. Зимове сонце нависало низько над сирими, імлистими капустяними городами на рівнинах Сто; просякнута туманом тиша лише підсилювала скрегіт коліс.
Г’юл сидів в останній халабуді, перекинувши за задній край куці ноги.
Він зробив усе, що міг. Вітолер особисто доручив йому виховання Томджона. «Ти краще на цьому знаєшся, — сказав він і зі своєю традиційною тактовністю додав: — До того ж ви майже однакового зросту».
Та все було дарма.
— Яблуко, — повторив гном, помахуючи фруктом у повітрі.
Томджон усміхнувся йому. Йому було вже майже три, а він досі не вимовив жодного зрозумілого навколишнім слова. В голові Г’юла почали кублитися найчорніші підозри щодо відьом.
— А він же видається цілком тямущим, — сказала пані Вітолер, яка всередині халабуди латала кольчугу. — Він знає, як що називається. І завжди робить, що скажуть. От якби він ще сам розмовляв, — ніжно додала вона, погладивши хлопчика по щоці.