Страница 17 из 65
— Ви тут усі змовилися! — прогарчав герцог. — Вся банда! Ви, зграя підбурювачів!
Він віджбурнув блазня, розчахнув засклені двері на балкон і, вискочивши в морозяну ніч, окинув спляче королівство знавіснілим поглядом.
— Гей ви там, чуєте? — пронизливо вигукнув він. — Я — король!
Замок перестав труситися так раптово, що герцог ледь не втратив рівновагу.
Проте він швидко відновив її, після чого струсив із нічної сорочки пил.
— Оце вже краще, — мовив він.
Але «оце» було ще гірше. Тепер ліс прислухався. Усі промовлені слова ковтав його мовчазний вакуум.
У лісі щось було, і герцог відчував це щось. Воно мало досить сил, аби трусити замок, — а зараз споглядало герцога і слухало його.
Герцог дуже обережно позадкував, наосліп шукаючи рукою дверну клямку. Задкуючи, він ступив у кімнату, зачинив двері й швидко запнув портьєри.
— Я — король, — повторив він уже спокійнішим тоном. Після чого поглянув на блазня, який відчув, що від нього чогось чекають.
«Це — мій пан і господар, — подумав блазень. — Я їв його сіль, чи як там воно у тій приказці. В Гільдії мене навчали берегти вірність господареві до останку, навіть якщо всі інші покинуть його. Не має значення, добрий господар чи лихий — кожному владареві потрібен свій блазень. Це — головне. Навіть якщо він явно на три чверті божевільний, я — його блазень, доки один із нас не полишить цей світ».
Раптом блазень із жахом усвідомив, що герцог плаче.
Він понишпорив у рукаві і видобув не надто чистого червоно-жовтого носовичка, обшитого дзвіночками. Герцог прийняв його з виразом уклінної вдячності й висякався — та раптом відірвався від носовичка і з мерехтінням божевільної підозри в очах вирячився на нього.
— Що бачу я? Передо мною кинджал?[22] — пробурмотів він.
— Гм… Ні, мій пане. Це, розумієте, носовичок. Якщо придивитеся, різницю помітити неважко: у носовичка не такі гострі краї.
— Розумничок, — промимрив герцог.
«Ні, він божевільний на всі сто, — подумав блазень. — Остання клепка вилетіла. Мізки вже так перекрутило, що можна замість штопора використовувати».
— Опустися на коліна поруч зі мною, мій блазню.
Блазень виконав наказ. Герцог поклав йому на плече долоню, обмотану потемнілим від крові бинтом.
— Чи вірний ти мені, блазню? — спитав він. — Чи можу я покластися на тебе?
— Я присягав бути зі своїм паном до смертної години, — прохрипів той.
Герцог наблизив своє божевільне обличчя впритул до блазневого, і той поглянув просто у налиті кров’ю очі.
— Я не хотів, — змовницьки прошипів герцог. — Мене змусили. Я не хотів…
Вхідні двері розчахнулися. Отвір заповнила постать герцогині, що мала, загалом, аналогічні обриси.
— Ліонелю! — гаркнула вона.
Блазень був вражений миттєвою зміною в герцогових очах. Безумний червоний вогонь зник, усмоктався всередину черепа, а натомість прийшов такий знайомий блазневі жорсткий блакитний погляд. Блазень здогадувався, що це ще жодним чином не означало, ніби герцог отямився. Навіть холод його притомності був, на свій лад, божевільним. Розум герцога працював, як годинник — і, як і годинник, періодично видавав «ку-ку!».
Лорд Шельметь спокійно підвів очі.
— Так, моя люба?
— Що це все означає?
— Гадаю, це все через відьом, — відповів лорд Шельметь.
— Не думаю, що… — почав був блазень. Але погляд леді Шельметь не просто затулив йому рота, а й майже увігнав його самого в стіну.
— Це ясно, ідіоте, — сказала вона.
— Я — блазень, моя пані.
— Яка різниця, — кинула вона і знову обернулася до свого чоловіка.
— Отже, — похмуро сказала вона, — вони знову тебе ігнорують?
Герцог знизав плечима.
— Як же я можу опиратися чарам? — сказав він.
— Словами, — ляпнув блазень і тут-таки про це пошкодував. Тепер обоє дивилися на нього.
— Що? — перепитала герцогиня.
З розгубленості блазень упустив мандоліну.
— В… в Гільдії, — почав він, — нас вчили, що слова можуть бути сильнішими навіть за чари.
— Бовдур! — сказав герцог. — Слова — це просто слова. Набір складів. Слово — не камінь… — він зробив паузу, смакуючи новонароджений афоризм, —…ока не виб’є[23].
— Мій пане, деякі слова таки можуть, — сказав блазень. — Брехун! Узурпатор! Убивця!
Герцог сахнувся назад і увіп’явся пальцями в бильця трону. Він тремтів.
— Звичайно, в цих словах немає правди, — поквапився блазень. — Але вони ширяться, як непомітний вогонь під торф’яниками, від якого зрештою загориться і…
— Так! Так! — скрикнув герцог. — Я чую їх, чую весь час! — він подався вперед і просичав: — Усе це відьми!
— Тоді, тоді, тоді, — затарабанив блазень, — тоді їх теж можна перемогти за допомогою слів. Словами можна боротися навіть із відьмами.
— І якими ж словами? — замислено промовила герцогиня.
Блазень розвів руками.
— Стара карга. Лихе око. Безтолкова баба.
Герцогиня підняла одну зі своїх густих-густих брів.
— А ти не такий уже й ідіот, — сказала вона. — Ти говориш про силу чуток.
— Саме так, моя пані, — блазень закотив очі. У що він вплутався?
— Це все відьми, — прошепотів герцог, ні до кого не звертаючись. — Ми розкриємо правду про них усьому світові. Вони — це зло. Це вони знову й знову повертають на мої руки… кров. Навіть шмергель не допомагає.
Коли Бабуня Дощевіск поспішала вузькими замерзлими лісовими стежками, поштовхи почалися знову. Велика грудка снігу звалилася з гілки й розсипалася від удару об Бабунин капелюх.
Вона знала, що порушує правила. Навіть враховуючи те, що її турбувало — що б це не було, — вихід відьми з дому в Кнурвечір був нечуваною річчю. Це суперечило традиції. Ніхто не знав, чому, але так воно було заведено.
Вона вийшла на торф’яник і покрокувала по ламкому вересу, оголеному вітром від снігу. Низько над обрієм висів молодик, блідо підсвічуючи навислі над відьмою гори. Там був зовсім інший світ, у який навіть відьмі не варто було потикатися без крайньої потреби. Там збереглися залишки пейзажів, що панували одразу після народження світу з космічного холоду: зеленкувата крига, гострі леза хребтів і глибокі потайні долини.
Ця місцевість не була призначена для людських істот. При цьому вона не була їм ворожою — не більше, ніж цеглина чи хмара — але була моторошно, моторошно байдужою.
До того ж тепер за нею спостерігало Воно. Свідомість, не схожа на жодну їй досі відому, приділила відьмі чималу частку своєї уваги. Бабуня підняла погляд на скрижанілі схили, майже очікуючи, що на тлі зоряного неба вималюється тінь розміром із гору.
— Хто ти? — гукнула вона. — Що тобі треба?
Луна розкотила відголоски між скелями. Десь між вершин із гуркотом зійшла лавина.
На торф’янику, де влітку куріпки переховувалися в заростях, без угаву цвірінькаючи, наче говіркі юродиві, вертикально стояла кам’яна брила. Це було приблизно те місце, де межували території двох відьом — хоча формальних кордонів відьми, ясна річ, не визнавали.
Витесана з блакитнуватого каменю брила була заввишки з високого чоловіка. Вона вважалася надзвичайно чародійською, бо хоч була лише одна, ніхто ніколи не міг її порахувати; як тільки брила помічала, що хтось до неї придивляється — одразу зникала з поля зору. Вона явно мала найнезалежнішу вдачу серед усіх відомих в історії монолітів.
Також вона була одним із численних звалищ магічних відходів, що зосереджувалися у Вівцескелях. Сніг на декілька ярдів навколо розтанув, і з землі здіймались ледь помітні випари.
При появі Бабуні брила відповзла і стала з підозрою спостерігати за нею з-за дерев.
Бабуня ще десяток хвилин прочекала, доки на іншій стежині не з’явилася Маґрат. Стара відьма давно вже відчула, що її молодша колега поспішила сюди зі Скажених Горностаїв — села, відомого тим, що тамтешні добродушні мешканці все, крім відтинання голови, лікували масажем вух та гомеопатичними квітковими настоянками.[24] Маґрат захекалася; на ній була лише шаль, накинута поверх нічної сорочки, яку можна було б назвати надто демонстративною, якби Маґрат мала що демонструвати.
22
Цитату з п’єси Шекспіра «Макбет» подано в перекладі Бориса Тена. — Прим. пер.
23
В оригіналі герцог «винаходить» англійську приказку «stick and stones may break my bones, but words will never hurt me» («кийок і каміння можуть зламати мої кістки, але слова мене не поранять»), яку зазвичай використовують діти у відповідь на образи з боку однолітків. — Прим. пер.
24
І це діяло — як і більшість відьомських методів, незалежно від форми. — Прим. авт.