Віщі сестри

Втім, у Міцних Горішках півень зніс яйце і мусив вислухати цілу купу вкрай незручних запитань надзвичайно особистого характеру. В Ланкрі один чоловік божився, що бачив іншого чоловіка, який на власні очі бачив, як дерево взяло й пішло собі. Десь пролилася коротка, але потужна злива з креветок. У небесах з’являлися дивні вогні. Гуси стали ходити задом наперед. І над усім цим переливалися гігантські полотнища холодного пломеню, що називається Серцесвітним сяйвом, або ж Серцесвітними вогнями, чиї морозні барви розфарбовували опівнічні сніги. 

Безумовно, в усьому цьому не було нічого незвичайного. Вівцескелі простяглися поперек потужного магічного поля Дискосвіту на кшталт залізного бруска, кимось упущеного поперек колії метро, тож місцевість була настільки насичена магією, що та регулярно сама собою вивергалася в навколишній простір. В таких випадках місцеві мешканці прокидалися серед ночі, бурмотіли: «Знову ці кляті знамення», — і засинали знову. 

Минув Кнурвечір, позначивши початок нового року. І до переляку раптово… нічого не сталося. 

Небеса лишалися чистими, сніги — глибокими й хрусткими, ніби справжня глазур. 

Замерзлі ліси були оповиті тишею і відгонили жерстю. З неба не падало нічого, крім нечастих сніжинок. 

Один мандрівник пройшов торф’яниками від Свиноспинська до Ланкру і не побачив жодного безголового собаки, ходячого дерева, примарної карети, комети чи навіть болотяних вогнів. Його довелося доправити до найближчого шинку і влити в нього дозу, аби він хоч трохи рознервувався. 

Стоїцизм вівцескельців, що впродовж багатьох років розвивався як свого штибу національний опір безладу магічної стихії, виявився безсилим перед такими раптовими змінами. Відчуття у всіх було таке, ніби зненацька замовк шум, до якого ти так звик, що й не чув його, поки він не пропав. 

Натомість Бабуня Дощевіск, затишно лежачи під купою ковдр у холоднечі спальні, почула дивний звук — схоже, на першому поверсі. На Кнурвечір — єдина ніч у довгому році Дискосвіту, коли відьми не виходять з дому (принаймні так передбачає традиція). Тож Бабуня лягла рано, в компанії з торбиною яблук і кам’яною флягою, що правила за грілку. Але щось порушило її дрімоту. 

Пересічна особа в подібній ситуації обережно рушила б униз, можливо, озброївшись кочергою. Бабуня ж обхопила коліна і відправила на пошуки свою свідомість. 

В будинку нічого незвичайного не було. Вона відчувала крихітні й меткі думки мишей та розпатлані думки своїх кіз, що куняли в зручній атмосфері власного метеоризму. Голодна сова раптово ковзнула над дахом кинджально-гострим згустком зосередженості. 

Бабуня збільшила зусилля, і її внутрішній слух сповнило ледь чутне стрекотіння комах у соломі даху та шарудіння шашелю в балках. Тут теж не було нічого цікавого. 

Стара відьма згорнулася калачиком і занурилася свідомістю в довколишній ліс. Там панувала цілковита тиша, лише зрідка порушувана глухим звуком від падіння з гілок налиплого снігу. Хоча життя наповнювало ліс навіть серед зими — тільки цей час воно проводило уві сні по барлогах або в анабіозі під корою дерев. 

Все було як завжди. Вона розширила свою свідомість далі, до гірських торф’яників та потайних стежок, де вовки мовчки бігли підмерзлим снігом; вона відчула їхні свідомості, гострі, як ножі. Ще вище — але серед снігів не було нічого, крім зграй соболячки[21]. 

Все було, як мало бути, за тим винятком, що все було не так. Щось… так, щось живе було десь неподалік, юне і древнє водночас, і… 

Бабуня ще раз проаналізувала свої відчуття. Так. Там було щось занехаяне. Щось прокляте. Щось самотнє. І… 

Вона знала, що такі відчуття ніколи не бувають простими. Зніміть з них поверхове, і виявите дещо зовсім інше… 

Вона відчувала: якщо воно дуже швидко не перестане почуватися занехаяним і самотнім, воно стане злим. 

А вона ніяк не могла його знайти. Вона здатна була визначити розташування мікроскопічних свідомостей лялечок, що зимували під замороженим шаром раніше зопрілого листя, земляних червів, які заривалися дедалі глибше в іще не промерзлий ґрунт, й іноді навіть людей. Останнє вважалося найважчим, адже в людських головах тісниться стільки думок водночас, що локалізувати їх практично неможливо — це ніби намагатися прицвяхувати туман до стіни. 

Не тут… І не тут… Вона відчувала його скрізь навкруги і водночас не могла помітити жодного джерела цього відчуття. Вона дісталася до найдрібнішої істоти в королівстві, але й там нічого не виявила. 

Бабуня Дощевіск сіла на ліжку, запалила свічку і, дивлячись у стіну, потяглася по яблуко. 

Вона не любила поразок. Десь неподалік було щось, що всотувало магію, росло і здавалося таким живим, що сповнювало своїм існуванням увесь простір навколо її дому — а вона не могла його знайти. 

Вона обгризла яблуко до серцевини і акуратно поклала залишки на лоток підсвічника. Потім задмухала свічку. 

Холодний оксамит ночі знову заповнив кімнату. 

Бабуня вирішила наостанок спробувати ще раз. Можливо, вона шукала не там… 

За мить вона лежала на підлозі, притиснувши до голови подушку. 

І чому вона вирішила, що воно має бути маленьким?! 

Ланкрський замок трусило. Не те щоб дуже сильно, але цього й не треба було — адже замок був збудований так, що починав хитатися від найлегшого вітерцю. Маленька вежка похилилася і, повільно обертаючись, зникла в туманних глибинах каньйону. 

Блазень лежав на кам’яній плитці й дрижав уві сні. Він цінував надану йому честь (якщо це була честь), але спання в коридорі постійно викликало в нього спогади про Гільдію блазнів, за сірими стінами якої він продрижав усі сім жахливих років свого навчання. Втім, плитка в замку була таки дещо м’якшою за ліжка в Гільдії. 

За кілька футів раптом тихо брязнув виставлений біля стіни рицарський обладунок. Спис у кольчужній рукавиці вібрував усе сильніше, доки, розітнувши повітря, як кажан на полюванні, не вирвався й не роздробив одну з плиток просто біля блазневого вуха. 

Блазень сів і зауважив, що його продовжує трусити. Власне, трусити продовжувало підлогу, на якій він сидів. 

В покоях лорда Шельметя ці струси вивергли каскади пилу зі старовинного ліжка з балдахіном. Сам герцог прокинувся через те, що йому наснилося, ніби по замку з гупанням гасає якийсь гігантський звір. Прокинувшись, герцог нажахано подумав, що це цілком може бути правдою. 

Зі стіни зірвався портрет якогось давно померлого короля. Герцог заверещав. 

Балансуючи на підлозі, що тепер ходила хвилями, як море, в приміщення ввалився блазень. Герцог вивалився з ліжка і схопив чоловічка за жакет. 

— Що коїться? — просичав він. — Це землетрус? 

— У наших місцях їх не буває, мій пане, — відповів блазень і був негайно збитий з ніг кріслом-гойдалкою, що непомітно переповзло килим. 

Герцог прожогом метнувся до вікна і втупився в облиті місячним сяйвом ліси. Закутані в біле дерева розгойдувалися в непорушному нічному повітрі. 

На підлогу звалився шмат штукатурки. Лорд Шельметь крутнувся на місці і відірвав блазня на добрий фут від підлоги. 

До численних вигод буття, з якими герцог не знався, належало й невігластво. Він полюбляв розуміти, з чим має справу. Концепція святої простоти його не приваблювала. 

— Це все відьми, так? — прогарчав він. Його ліва щока почала смикатися, як рибина на суходолі. — Це вони там чаклують? Зурочують мій замок? 

— Воля ваша, дядечку, але… 

— Вони правлять цим краєм, еге ж? 

— Ні, мій пане, вони ніколи… 

— Тебе хтось питає? 

Дріж, що тепер тіпала блазнем від страху, перебувала в точній антифазі зі струсами замку, тож блазень видавався єдиним об’єктом, що перебував абсолютно непорушним. 

— Е-е-е, ви, мій пане, — пробелькотів він.

— Ти що, сперечаєшся зі мною?!

— Ні, мій пане!

— Я так і думав. Ти змовився з ними, еге ж?

— Мій пане! — скричав не на жарт приголомшений блазень.

21

Соболячка — маленький пухнастий звір, названий так чи то за хутро, чи то за звичку кидатися на різні об’єкти. Втім, цей звір обережніший за свого родича леммінґа: соболячка, як правило, кидається лише на маленькі камінці. — Прим. авт. 

Див. також примітку на с 46.  — Прим. пер.