Страница 15 из 65
Блазень облизнув пошерхлі губи. Насправді він такого не чекав. Королеві Веренцу цілком вистачало для сміху дати блазневі копняка чи пожбурити пляшку йому в голову. Ото був справжній король.
— Нумо, я чекаю. Сміши.
Блазень ніби наважився стрибнути у воду з великої висоти.
— Добре, шановний, — пробелькотів він. — Який ліхтар ніколи і не горить, і не світить?[18]
Герцог наморщив чоло. Блазень відчув, що тягти з розгадкою не варто.
— Та ж той, що намальований! — вигукнув він і злегка вдарив лорда Шельметя надувною палицею та бренькнув на своїй мандоліні — адже це входило в комплект жарту.
Вказівний палець герцога відбарабанив короткий дріб по бильцю трону.
— Так? — сказав він. — А чому?
— Ну, гм-м-м, це, як би сказати, сіль усього жарту, — промимрив блазень і додав: — Мій прадід вважав його одним з найкращих у своїй колекції.
— Закладаюся, він розповідав його інакше, — сказав герцог. Він підвівся. — Поклич моїх доїжджачих. Гадаю, я трохи пополюю. Ти можеш приєднатися.
— Мій пане, я не вмію їздити верхи!
Вперше за весь ранок лорд Шельметь посміхнувся.
— Чудово! — сказав він. — Тобі дадуть коня, на якому їздити й неможливо. Ха-ха.
Він опустив погляд на свої бинти. «Треба, подумав він, взяти в зброяра напилок».
Рік поступово минав. Дні терпляче йшли один за одним. Колись, на світанку мультиверсуму, вони намагалися пройти всі одразу, та це не спрацювало.
Томджон сидів під розхитаним столом Г’юла і дивився, як його батько ходить туди-сюди поміж халабуд, жестикулює і говорить. Вітолер завжди жестикулював, коли говорив; якби йому зв’язали руки за спиною, він онімів би.
— Добре, — говорив він. — Як щодо «Королівських мостів»?
— Минулого року ставили, — відповів голос Г’юла.
— Гаразд. Дамо їм «Малло, тирана Хапонського», — сказав Вітолер, і його горлянка плавно перейшла на іншу передачу, від чого голос набув потужності, здатної заглушити посвист вітру на порожній центральній площі міста середніх розмірів. — «В крові прийшов я, І за правом крові, Й ніхто кривавих стін цих не злама…»
— Ми це ставили позаминулого року, — спокійно сказав Г’юл. — В будь-якому разі глядачі по горло ситі королями. Вони хочуть чогось веселенького.
— Не моїми королями, — заявив Вітолер. — Хлопче, люди приходять до театру не посміятися — вони приходять Надихнутися, Навчитися, Здивуватися…
— І посміятися, — ще спокійніше додав Г’юл. — Погляньте сюди.
Томджон почув шарудіння паперу і рипіння лози, з якої плели кошики для антуражу, на один з яких, очевидно, присів Вітолер.
— «Майже чарівник», — прочитав він. — «Або Потіш себе».
Г’юл витягнув ноги під стіл — і тим самим випадково розкрив місце, де перебував Томджон. Він нахилився і витягнув хлопчика з-під столу за вухо.
— Про що там? — спитав тим часом Вінтолер. — Чаклуни? Демони? Бісики? Крамарі?
— Мені найбільше подобається четверта сцена акту другого, — сказав Г’юл, штовхнувши малюка в напрямку скрині зі сценічним причандаллям. — «Кумедне миття підлоги з двома служницями».
— Як щодо сцен з мерцями й ліжками?[19] — з надією спитав Вінтолер.
— Нема-а, — протягнув Г’юл. — Але можу нашкрябати гумористичний монолог в акті третьому.
— Гумористичний монолог!
— Добре-добре, в останньому акті є місце для діалогу героя з самим собою, — поспішно сказав Г’юл. — За вечір напишу, нема проблем.
— І нехай когось заріжуть, — сказав Вінтолер, підводячись. — Хай там буде яке-небудь мерзенне вбивство. Це завжди йде на ура.
Він вийшов розпоряджатися встановленням сцени.
Г’юл зітхнув і взявся за перо. За стінами з мішковини купчилося містечко Вислопеськ, яке незбагненним чином дозволило розмістити себе в улоговині між майже прямовисними стінами каньйону. Насправді у Вівцескелях вистачало рівних поверхонь — от тільки майже всі вони були вертикальними.
Г’юл не любив Вівцескелі, і це було дивно — адже то був традиційно гномівський край, а Г’юл був саме гномом. Щоправда, його вигнали з племені багато років тому — не лише через його клаустрофобію, але й через звичку засинати на ходу. Тамтешній король гномів схильний був вважати, що це не найкращий дар для особи, яка повинна не лише робити замах киркою, а й опустити її куди слід. Тож Г’юл отримав від одноплеменців дуже маленьку торбинку золота, щиросердні побажання доброї дороги та рішуче «прощавай».
Зовсім випадково неподалік саме зупинився Вітолерів мандрівний театр, і гном не пошкодував дрібної мідної монетки за можливість подивитися «Дракона рівнин». Він переглянув виставу, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, а вже наступного ранку стукав у халабуду Вітолера з чернеткою «Короля-під-Горою». В принципі, твір вдався далеко не шедевром, але Вітолер був достатньо проникливим, аби зрозуміти, що у волохатій кулеподібній голові живе уява, здатна вмістити весь світ. Тож коли працівники мандрівного театру рушили далі, одному з них довелося час від часу бігти підтюпцем, аби не відставати.
Всесвіт постійно пронизують частинки сирого натхнення. Зрідка одна з них стикається зі сприйнятливим інтелектом, і той відкриває ДНК, чи створює нову форму сонати для флейти, чи винаходить електролампочки, які перегорають удвічі швидше за звичайні. Але більшість частинок так ні в кого і не влучають, і більшості смертних за все життя не дістається жодної.
А декому щастить ще менше: це ті, кому дістаються всі частинки.
Саме до таких належав і Г’юл. Потік натхнення, достатній, аби наситити цілу епоху сценічного мистецтва, постійно струмував у важкий маленький череп, призначений еволюцією хіба що добре витримувати удар сокирою.
Гном облизнув перо і сором’язливо роззирнувся. За ним ніхто не стежив. Він акуратно переклав на інше місце «Майже чарівника», під яким, як виявилося, лежав стосик паперу.
Це була не халтура. Кожну сторінку було полито потом автора, а самі слова ледь продиралися крізь чорнильні плями, мереживо виправлень та закреслень і тоненько прописані вставки. Г’юл хвилю дивився на текст, поки не лишився наодинці зі світом, який складався з нього самого, наступного чистого аркуша і галасливо-прохальних голосів, що сповнювали його сновидіння.
Він почав писати.
Звільнений від і без того необтяжливого нагляду гнома, Томджон відкинув кришку одного з кошиків з реквізитом і, з притаманною дітям ретельністю, почав розпаковувати бутафорські корони.
Гном, вистромивши кінчик язика, акуратно керував пером на його непростому шляху між чорнильними цятками, що вкривали аркуш. Він уже знав, куди прилаштувати закоханих, чий союз укладено на самих небесах, веселих могильників та горбатого короля. Щоправда, з котами та роликами він ясності ще не дійшов…
Якийсь звук змусив його підняти очі.
— От лихо, хлопче, — сказав він. — Вона ж тобі завелика. Поклади на місце.
Дискосвіт плив крізь зиму.
Чесне перо в жодному разі не опише зимові Вівцескелі як зачарований морозами пейзаж, де кожну гілочку дерева щільно вкрито глазур’ю льодяного кришива. Вівцескельна зима не морочить собі голову такими речами; це — відкритий вхід в первісний холод, що панував ще до сотворення світу. Зима у Вівцескелях — це сніг у кілька ярдів завглибшки та ліси у вигляді вкритих заметами присмеркувато-зелених тунелів. Це — вітер, настільки ледачий, що він не обдуває людей, а дме просто крізь них. Сама думка про те, що взимку може бути весело, ніколи не виникла б у головах тутешніх мешканців, які мають аж вісімнадцять різних слів на позначення слова «сніг»[20].
Привид короля Веренца вештався мурами, голодний та самотній, споглядав свої улюблені ліси та чекав на свій шанс.
Це була зима знамень. Ночами на замороженому небосхилі іскрилися комети. Вдень важкі хмари повзли над землею у вигляді драконів та китів. У Свиноспинську народилося двоголове кошеня — але, оскільки по чоловічій лінії батьком щонайменше тридцяти поколінь тутешніх кошенят був Ґрібо, можливо, це було не таким уже й знаменням.
18
В оригіналі як «загадка», так і «відповідь» на неї є практично беззмістовним набором слів, частини з яких навіть не існує в англійській мові. Як у цій, так і в деяких інших книгах серії «Дискосвіт» Пратчетт подібним чином нерідко демонструє хронічну нездатність професійних блазнів до дотепних жартів, що пов’язано з особливостями їхнього навчання в Гільдії блазнів. — Прим. пер.
19
В оригіналі Пратчетт обігрує варіанти «смертне ложе» та «сцени смерті чи сцени в ліжку». — Прим. пер.
20
Усі з них, на жаль, нецензурні. — Прим. авт.