Віщі сестри

— Така королівська доля, — пояснила Бабуня. — Вони приходять і йдуть, як хороші, так і погані. Його батько, скажімо, отруїв свого попередника. 

— Старого Тарґума, — кивнула Тітуня Оґґ. — Пригадую, той мав здоровенну таку руду бороду. Теж, до речі, ввічливий був чоловік. 

— А от про те, що Шельметь убив короля, зараз ніхто й писнути не наважується, — зауважила Маґрат. 

— Тобто? — спитала Бабуня. 

— Він нещодавно вже стратив кількох людей у Ланкрі, — пояснила Маґрат. — Заявив, що за навмисне розповсюдження підривної брехні. І ще сказав, що кожен, хто стверджуватиме інше, побачить його підземелля — але ненадовго. І додав, що Веренц помер від природних причин. 

— Ну, вбивство — цілком природна причина смерті для монарха, — сказала Бабуня. — Не розумію, чого герцог так по-дурному на це реагує. Он коли старого Тарґума вбили, то його голову насадили на жердину, святкові багаття палили, а в замку тиждень не просихали на радощах. 

— Пам’ятаю-пам’ятаю, — сказала Тітуня. — Ту голову потім провезли по всіх селах, щоб усі бачили, що він мертвий. Дуже переконливо було. Особливо для нього самого. У нього з обличчя не сходила усмішка. Гадаю, саме так він і хотів би піти з цього світу. 

— Хай там як, а з нинішнього нам варто очей не спускати, — сказала Бабуня. — Я підозрюю, він може виявитися дещо розумнішим, ніж є на вигляд. Це в королях кепська риса. І, схоже, він уявлення не має про повагу до інших. 

— До мене вчора приходив якийсь чоловік і питав, чи не хочу я сплатити податки, — повідомила Маґрат. — Я сказала, що ні. 

— Він і до мене приходив, — сказала Тітуня Оґґ. — Але Джейсон і Вейн вийшли до нього і розтлумачили, що ми в це не граємо. 

— Такий маленький, лисий, у чорному? — задумливо спитала Бабуня. 

— Так, — одночасно відповіли її колеги. 

— Він у мене біля дому ховався в малині, все щось видивлявся, — сказала Бабуня. — От тільки коли я вийшла спитати, чого йому треба, то втік. 

— А я дала йому два пенси, — зізналася Маґрат. — Він сказав, що якщо він не змусить відьом платити податки, його в замку катуватимуть… 

Герцог Шельметь уважно роздивлявся дві монетки на своїй долоні. 

Тоді підвів погляд на збирача податків. 

— Ну? 

Збирач податків відкашлявся. 

— Розумієте, сер… Я пояснив їм необхідність оплачувати регулярне військо і те пе, а вони спитали, нащо, і я сказав, що для захисту від розбійників і те пе, а вони сказали, що розбійники ніколи їх не турбували. 

— А про громадські роботи казав? 

— О, так. Я вказав, що треба будувати і лагодити мости і те пе. 

— І? 

— Вони сказали, що не користуються мостами. 

— Ну звісно, — тоном знавця сказав герцог. — Чорні чаклунки не можуть здолати переправу через струмуючу воду. 

— Не впевнений, сер. По-моєму, відьми можуть здолати будь-які перепони. 

— Ще щось вони робили? — спитав герцог. 

Збирач податків несвідомо крутив ґудзика на мундирі. 

— Ну… Я пояснив, як вчасне надходження податків допомагає зберігати спокій у королівстві… 

— І? 

— Вони сказали, що краще б правитель королівства подбав про власний спокій. А потім подивилися на мене, сер. 

— Як це? 

Герцог обхопив своє тонке обличчя долонею. Він був у захваті. 

— Це непросто пояснити, сер, — сказав податківцеь. Він безуспішно намагався уникнути погляду лорда Шельметя, що змушував його непевно відчувати, ніби плитки підлоги роз’їжджаються в усіх напрямках, так що ця підлога вже розтяглася на кілька акрів. Захват лорда Шельметя діяв на нього, як шпилька ентомолога на метелика. 

— Кажи вже, — підбадьорив герцог. 

Податківець спалахнув. 

— Ну… — видушив він. — Це було… неприємно. 

Очевидно, збирач податків значно краще вправлявся в математиці, ніж у риториці. А от якби збентеження, страх, погана пам’ять і цілковита відсутність уяви не вступили проти нього в змову, він мав би відповісти десь так: «Коли я був маленьким і мене якось лишили на певний час у тітоньки, вона наказала мені не чіпати банку з вершками і те пе, і поставила цю банку на найвищу полицю в коморі; а коли вона вийшла, я взяв табуретку, й поліз туди, і не помітив, як вона повернулася; а банку дістати як слід я не зміг, і банка впала й розбилася, і тут тітка відчинила двері й подивилася на мене — і оце й був той самий погляд. Але найгірше, що відьми явно про все це знали». 

— Неприємно, — повторив герцог. 

— Так, сер. 

Герцог побарабанив пальцями лівої руки по бильцю трону. Збирач податків кашлянув іще раз. 

— Ви ж… Ви ж не відправите мене до них знову? — спитав він. 

— М-м-м? — спитав герцог. Він роздратовано махнув рукою. — Ні, ні. В жодному разі. Просто дорогою назад зайди до ката. Скажи, нехай підбере тобі щось на свій смак. 

Податківець вдячно подивився на володаря і зігнувся в поклоні. 

— Так, сер. Миттю, сер. Дякую, сер. Ви дуже… 

— Так, так, — відсутньо сказав лорд Шельметь. — Можеш іти. 

Герцог лишився в неосяжному залі сам. Знову починало дощити. Раз у раз на підлогу звалювався шматок розмоклої штукатурки, а стіни потріскували, дедалі більше вгрузаючи в землю. В повітрі панували застійні запахи з льохів. 

О боги, він ненавидів це королівство. 

Воно було крихітним: лише сорок миль у довжину і з десяток миль у ширину, і майже вся його площа була вкрита неприступними горами з льодисто-зеленими схилами і гострими, як кинджали, хребтами, або ж густими непролазними лісами. Як таке маленьке королівство могло таїти в собі такі великі проблеми? 

Чого він не міг до пуття проаналізувати, то це відчуття, що королівство мало ще й якийсь інший вимір. І географія цього виміру була куди багатшою. 

Він встав і пройшов до балкону, що відкривав незрівнянний вид на ліс. Раптом йому здалося, що ліс теж на нього дивиться. 

Він відчував себе приниженим. Це було дивно, бо народ не опирався його владі. Тутешній народ, схоже, взагалі не мав звички всерйоз опиратися хоч чому-небудь. Той же Веренц був по-своєму популярний, і на похорон зібралася чимала юрба: Шельметь пригадав цілі ряди сумних облич. І ці обличчя не мали тупого виразу, зовсім ні. Але була в них якась самозаглибленість, ніби справи королів насправді не мали для них особливого значення. 

Це дратувало його майже так само, як ліс. Якби зараз спалахнув добрячий бунт, це було б… адекватніше. Можна було б вирушити в каральний похід, перевішати купу людей, відбувся би злам, такий необхідний для творення пристойної держави. В долинах піддані на копняка відповідали копняком. А тут, у горах, після копняка відступали й терпляче чекали, поки в тебе не відвалиться нога. Як можна увійти в історію, пануючи над таким народцем? Утискати їх було б усе одно, що утискати матрац. 

Аби продемонструвати всім, із ким вони тепер мають справу, він уже підняв податки та спалив кілька сіл. Це не справило жодного помітного ефекту. 

І ще ці відьми. Вони не давали спокою його думкам. 

— Блазню! 

Блазень, що закуняв був позаду трону, нажахано підхопився. 

— Так! 

— Сюди йди, дурню! 

Блазень, скорботно брязкаючи дзвіночками, наблизився до господаря. 

— Слухай, блазню, тут що, завжди дощ? 

— Воля ваша, шанов… 

— Просто відповідай на запитання, — сказав лорд Шельметь із залізним терпінням. 

— Іноді дощ припиняється, сер. Щоб міг початися сніг. А часом усе королівство вкриває справжній орґулярний туман. 

— Орґулярний? — відсутньо перепитав герцог. 

Блазень не міг стриматися. Його вуха з жахом почули, як його власні вуста вимовляють: 

— Густий, мій пане. Від лалатинського «orgulum», що означає густий суп.[17] 

Але герцог не слухав. Слухати варнякання холопів він вважав не вартим зусиль. 

— Мені нудно, блазню. 

— Тоді дозвольте, повелителю, розважити вас веселими дотепами та добродушними кпинами? 

— Ну, спробуй. 

17

Насправді слово «orgulous» у середньовічній Англії означало «гордість» або «гордий», а пішло від давньогерманського слова «видатний»; можна припустити, що Пратчетт пародіює звичку деяких сучасних англомовних письменників вживати це слово, малозрозуміле багатьом читачам. — Прим. пер.