Страница 54 из 72
— Слухай сюди, ти, пишномовне хамло, — почав перший оратор, піднімаючи коротуна за комір і стискаючи вільну руку в кулак, — у мене три доньки, і так сталося, що я не хочу, щоб жодну із них зжерли, дякую.
— Так, і коли ми разом… нас… ніколи… не…
Голос Колона здригнувся. Він зрозумів, що решта натовпу дивиться вгору.
«От гад, — подумав він, відчуваючи, що його потроху покидає здоровий глузд. — У нього що, фланелеві стопи?»
Дракон зручно всівся на гребні найближчого дому, раз чи двічі махнув крилами, позіхнув, а потім скерував голову прямо на вулицю.
Чоловік, благословенний дочками, так і стояв із піднятим кулаком у центрі кола пустої бруківки, що збільшувалося з неймовірною швидкістю. Коротун вирвався з його закляклої руки й кинувся в тінь.
Цей батько раптово виявився найбільш самотньою людиною на Диску. Ніхто не мав так мало друзів, як він.
— Усе ясно, — тихо промовив він і, нахмурившись, поглянув на допитливу рептилію. Насправді вона не здавалася особливо войовничою. Дракон розглядав його з інтересом.
— Мені байдуже! — прокричав він, і його голос відбився луною від стіни до стіни у цілковитій тиші. — Ми кидаємо тобі виклик! Якщо ти вб’єш мене, то можеш убити й нас усіх!
З боку людей у натовпі, для яких це твердження не було абсолютно самоочевидним, пролунало незручне шаркання ніг.
— Знаєш, ми здатні опиратися! — ревнув чоловік. — Усі ми! Як було в тому гаслі про єдність, сержанте?
— Е-е-е, — протягнув Колон, відчуваючи, як його хребет вкривається сиротами.
— Застерігаю тебе, драконе, людський дух — це…
Вони ніколи так і не дізналися, що таке людський дух, або принаймні чим це було на його думку. Хоча, можливо, у темні безсонні ночі деякі з них згадували те, що сталося далі.
Це допомогло їм чітко усвідомити один факт про людський дух, яким нерідко нехтують: благородний, хоробрий і дивовижний за сприятливих обставин, здебільшого він все ж залишається людським.
Полум’я дракона вдарило чоловіка в груди. Якусь мить він мав вигляд розжареного до білого контуру, а тоді акуратні чорні рештки потекли спіралькою й утворили калюжку в розплавленій бруківці.
Полум’я зникло.
Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність.
Дракон глипав униз із інтересом — що ж вони робитимуть далі?
Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув.
— Ну, тоді, — сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. — Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися.
Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо.
— Повертайтеся додому! — прохрипів він. — Якщо він у вас ще залишився.
Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті.
Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто.
Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар — божевільний бібліотекар.
Зі значком.
Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря.
Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра — досить звичайної сітки.
Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися.
Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші — вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини.
Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил.
— Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? — запитав Ноббі.
Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», — подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом.
Деякі пожежі почали затихати — води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав.
— Цікаво, хто це буде, — сказав Ноббі.
— Прошу? — запитав Морква.
— Я про жертвоприношення.
— Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, — стоїчно сказав Морква.
— Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали — або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, — тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш.
— Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, — сказав Морква. — З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце.
Запала тиша раптової напруженої уваги.
— Це куди саме? — запитав Ноббі.
— Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш.
— Це наче дати копняка, ну, в них…? — із зацікавленням запитав Ноббі.
— Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно…
— І де це місце?
— О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш — ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, — сказав Морква. — Якось так.
Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір.
— Гм, — сказав Ноббі.
Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав:
— Ти певен щодо разливостей?
— Так. Цілком.
— Шкода, друже, дуже шкода.
Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом.
— Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що…
— Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити?
— Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, — сказав Морква.
— Так, — сказав Ноббі, посміхаючись, — а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність.
— Але капітана Ваймза з нами більше немає, — нещасно промовив Колон.
Морква суворо на нього подивився.
— Упевнений, — сказав він, — якби він був тут, він би першим…
Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути.
— Це все чудово, — сказав він. — Але що, якщо я не влучу?
— Є й позитив, — сказав Ноббі. — Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся.
Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку.
— Тобто ми про це ніколи не довідаємося, — сказав він.
— Що?
— Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, — додав він, — ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар.
Обличчя Ноббі засмикалося в паніці.
— Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід.