Страница 72 из 72
— Знаєш, Лобсанґу, — сказав один із них, — мені дуже цікаво, що ж він з цим усім робить.)
Капрал Ноббс та сержант Колон лежали собі десь у затінку біля «Латаного барабана», але тільки-но з’явився Морква з тацею, — одразу ж скочили на рівні ноги. Троль Щебінь улесливо відійшов убік.
— Налітай, хлопці, — сказав Морква. — Три пінти. За рахунок закладу.
— Трясця, ніколи б не подумав, що ти все-таки це зробиш, — сказав Колон, хапаючись за кухоль. — Що ти йому сказав?
— Я просто пояснив, що повсякчасна допомога вартовим — це обов’язок кожного свідомого громадянина, — невинно промовив Морква, — і подякував йому за співпрацю.
— Ага, а решту слів забув? — дошкуляв Ноббі.
— Ні, я більше нічого не говорив.
— Тоді в тебе, мабуть, дуже переконливий голос.
— Ой, годі вам. Краще насолоджуйтесь, поки маємо нагоду, — сказав Колон.
Вони задумливо попивали. То був момент пізнання вищого умиротворення — декілька хвилин поза межами життєвих реалій. То був короткий момент пізнання забороненого плоду, яким вони насолодилися сповна. Жодна жива душа в цілому місті не билась, не крала, не вбивала, не порушувала громадський порядок — і саме в цей момент можна було повірити, що так могло тривати й надалі.
А навіть якби так і не сталося, то в них залишилися б спогади, що зігрівали б їх у важкі моменти. Наприклад, коли доведеться бігти, пробиваючись крізь натовп. Коли доведеться вдивлятися в мармизи жалюгідної сторожі палацу. Коли доведеться рятувати місто, коли усі злодії, герої та боги не зможуть нічого вдіяти. Коли майже доведеться чинити майже правильно.
Ноббі заштовхав кухоль на найближче підвіконня, розворушив ноги та подмухав на вже застиглі пальці. Декілька секунд незграбного копирсання за вухом — і в його руках з’явився фрагмент сигарети.
— Які чудові часи, еге ж? — задоволено вимовив Колон, коли вони утрьох прикурили від одного сірника.
Інші лиш покивали головами. Здавалося, що вчорашній день був на відстані цілого життя. Але таке ж не забувається, і тепер вже не важливо, хто ще раз втне щось таке, і взагалі — що б там не трапилось.
— Я ще не надивився на клятих королів, — сказав Ноббі.
— Так чи інакше, не думаю, що він був тим королем, якого нам треба, — доповнив Морква. — Раз ми вже заговорили про королівське життя: хтось хоче хрусткої картопельки?
— Правильних королів не буває, — сказав Колон без особливого завзяття. Десять додаткових доларів на місяць можуть змінити абсолютно все. Місіс Колон зовсім по-іншому ставиться до чоловіка, який щомісячно приносить додому на десять доларів більше, аніж колись. Її записки на кухонному столі набули набагато приязнішого тону.
— Так, але я лиш хочу сказати, що немає нічого особливого в тому, що в тебе є давній меч, — сказав Морква. — Чи родима пляма? От, гляньте на мене. У мене теж є така на руці.
— І в мого брата теж, — сказав Колон. — У вигляді човна.
— Моя більше схожа на якусь корону, — сказав Морква.
— Ого, то ти у нас тепер — король, — засміявся Ноббі.
— Є суть у твоїх словах.
— То чого мій брат — не адмірал? — логічно запитав Колон.
— І в мене є цей меч, — сказав Морква.
Він його витяг. Колон взяв меча до своїх рук і став крутити його на всі боки у світлі ліхтаря, що висів біля дверей «Барабана». Лезо зовсім не виблискувало і було коротеньким, та ще й зубцюватим на краях, немов пилка. Але зробили його на совість, і, може, колись на ньому й був якийсь напис, але він геть зносився від ужитку.
— Гарний меч, — сказав він вдумливо. — Добре збалансований.
— Але не для короля, — сказав Морква. — Королівські мечі — великі та блискучі, а ще вони магічні та прикрашені коштовностями. І коли підносиш його до неба, він ловить світло, дзиньк.
— Дзиньк, — сказав Колон. — Так, насправді Морква має рацію. Так і має бути.
— Я лиш хотів сказати, що не можна садовити людей на трон через такі-от дрібниці, — сказав Морква. — Так сказав капітан Ваймз.
— Гарна така робота — королівство, — сказав Ноббі. — Вільний графік.
— Гм? — Колон на мить загубився у маленькому світі спекуляцій. Справжні королі мають мечі, що сяють, це зрозуміло. Окрім, окрім, окрім, певне, справжнього короля, що правив колись — у старі-добрі часи. У такого короля меч, мабуть, зовсім не виблискував, але йому не було рівних у тому, щоб розрубувати все, що заманеться, навпіл. Просто думка.
— Я кажу, що королівство — це хороша робота, — повторив Ноббі. — Скорочений графік.
— Ага. Ага. Але короткотермінові контракти, — сказав Колон і вдумливо подивився на Моркву.
— А, ну тут без цього ніяк.
— Так чи інакше, мій батько каже, що бути королем не так легко, як здається, — сказав Морква. — Всі ці опитування та випробування, та й усе інше.
Він осушив свою пінту.
— Це робота не для таких, як ми. А ми, — на його обличчі розцвіла гордість, — вартові. З вами все гаразд, сержанте?
— Гм? Що? А. Так, — Колон знизав плечима. Та й яка взагалі різниця? Може, усе й до кращого? Він допив пиво. — Нам краще вирушати, — сказав він. — Котра там, кажеш, година?
— Майже дванадцята, — сказав Морква.
— Ще щось?
Морква задумався.
— Все добре? — спитав він.
— Так. Звичайна перевірка.
— Знаєш, — промовив Ноббі, — те, як ти це сказав — я майже повірив, що це правда.
Нехай заплющиться око, що все бачить…
Це Диск, це світ та дзеркало світів, який крізь простір несуть чотири величезні слони, що стоять на ще більшій Небесній Черепасі, Великому А’Туїні. Навколо Узбіччя цього світу океани без кінця-краю розливаються в ніч. В Осерді світу цього здіймається вгору десятимильний шпиль Серця Небес, на блискучому верхів’ї якого боги грають в ігри людськими долями…
…якщо знаєш правила та гравців.
На протилежному краю Диску сходило сонце. Ранкове світло розтікалося зітканими воєдино морями та континентами, але робило це повільно, бо у магічному полі світло неспішне та важке.
На темному півмісяці, куди ледь досягало старе світло заходу сонця з найглибших низин, дві цятки — одна велика, а друга маленька — вилетіли з тіней і, низько пролетівши над гладдю Узбічного океану, рішуче провалилися у незбагненну, всипану зорями глибину космосу.
Можливо, магія триватиме. А можливо, — закінчиться. Але що ж тоді триватиме?
Кінець