Варта! Варта!

— Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся. 

Морква жваво відсалютував. 

— Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, — сказав він. — І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер. 

Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати — одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися — як желе в кулінарній формочці. 

Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив? 

— Нам необхідний, — повільно промовив він, — план. 

Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено. 

Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік — його несли в урні. 

Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння — і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою. 

Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на коліна посередині кімнати й підняв одну з дощок. 

Вонс витягнув на світ божий довгу чорну мантію. Тоді просунув руку далі в запилений простір й пошукав. Він продовжував порпатися, тоді ліг на підлогу, засунув обидві руки в дірку й відчайдушно замахав руками. 

Крізь усю кімнату пролетіла книга, вдаривши його в потилицю. 

— Це шукаєш? — поцікавився Ваймз. 

Він вийшов із тіні. 

Вонс стояв на колінах, стуляючи й розтуляючи рота. 

Ваймз задумався, що ж він йому скаже. Мабуть: «Я знаю, на що це схоже», або «Як ти сюди потрапив», або, можливо, «Слухай, я можу все пояснити». Шкода, що в мене просто зараз немає зарядженого дракона. 

Вонс сказав: 

— Прекрасно. Молодець, що здогадався. 

«Звичайно, такий варіант також передбачався», — подумки додав Ваймз. 

— Під дошками, — сказав він вголос. — Усі завжди шукатимуть саме тут. Досить нерозумно з твого боку. 

— Знаю. Але гадаю, він не очікував, що тут узагалі хтось буде щось шукати, — сказав Вонс, підвівшись і обтрусивши пил із колін. 

— Прошу? — ввічливо перепитав Ваймз. 

— Ветінарі. Ти ж знаєш, як він любив інтриги та всілякі оборудки. Він був втягнений у більшість змов проти самого себе, у цьому й полягало його правління. Він цим насолоджувався. Очевидно, він викликав дракона й не зміг його контролювати. Той виявився хитрішим, ніж він сам. 

— То що ти тут робив? — запитав Ваймз. 

— Я гадав, чи не можна було б перемінити дію заклинання. Чи, можливо, викликати іншого дракона. Щоб вони билися. 

— Щоб збалансувати жахіття? — перепитав Ваймз. 

— Спробувати варто, — серйозно заявив Вонс. Він наблизився на кілька кроків. — Послухай, щодо твоєї роботи, я знаю, що ми обидва тоді трохи перевтомилися, так що, звичайно, якщо ти хочеш повернутися… 

 — Мабуть, це було жахливо, — сказав Ваймз. — Уяви, що він пережив. Він викликав його, а тоді усвідомив, що це не просто якийсь бездушний інструмент, а живе створіння з власним розумом. Таким самим, як у нього, але без будь-яких гальм. Знаєш, я б побився об заклад, що на самому початку він дійсно думав, що робить усе на благо. Мабуть, він збожеволів. Рано чи пізно це мало статися. 

— Так, — хрипко повторив Вонс. — Мабуть, це було жахливо. 

— От би він потрапив мені в руки! Знати людину стільки років і ніколи не усвідомлювати… 

Вонс промовчав. 

— Біжи, — тихо наказав Ваймз. 

— Що? 

— Біжи. Я хочу подивитися, як ти бігаєш. 

— Я не розумію… 

— У ніч, коли дракон спалив той будинок, я бачив, як хтось тікав. Пригадую, мені здалося, що він рухався дуже кумедно, ніби підстрибуючи. А наступного дня я бачив, як ти втікаєш від дракона. «Цей чоловік біжить дуже схоже», — подумав я. Майже підстрибцем. Так бігають, щоб від когось не відстати. Хто-небудь із них врятувався, Вонсе? 

Вонс безтурботно — як йому здалося — помахав рукою. 

— Це сміховинно, це нічого не доводить, — сказав він. 

— Я помітив, що ти тут спав, — сказав Ваймз. — Припускаю, що король любить тримати тебе під рукою? 

— У тебе немає жодних доказів, — прошепотів Вонс. 

— Звичайно, немає. Манера бігу. Енергійний голос. Це все. Але це не має значення. Навіть якби в мене були докази, це було б неважливо — сказав Ваймз. — Оскільки немає кому їх надати. І роботу ти мені повернути не можеш. 

— Я можу! — скрикнув Вонс. — Можу, і тобі необов’язково залишатися простим капітаном… 

— Ти не можеш повернути мені роботу, — повторив Ваймз. — Вона ніколи твоєю й не була. Я ніколи не охороняв ні місто, ні короля, ні Патриція. Я служив закону. Хоч і пошкодженому та спаплюженому, але свого роду закону. Зараз лишився хіба один закон: «Будь обачним, інакше згориш живцем». Місця для мене тут не залишилося. 

Вонс кинувся вперед і схопив його за руку. 

 — Але ти можеш мені допомогти! — сказав він. — Можливо, є спосіб знищити дракона, принаймні ми можемо допомогти людям перенаправити збитки, пом’якшити найгірше, якось домовитися… 

Від сильного ляпасу Вонс аж крутнувся на місці. 

— Дракон тут, — гаркнув він. — Ти не зможеш перенаправити його, переконати або домовитися з ним. Дракони не розуміють, що таке перемир’я. Ти притягнув його сюди, і ми тут застрягли, сволото! 

Вонс перестав погладжувати яскраво-білу пляму від ляпасу. 

— Що ти збираєшся робити? — запитав він. 

Ваймз не знав. Він подумав про десяток варіантів, але єдиний дійсно прийнятний — вбивство Вонса. Та він не міг це зробити, дивлячись йому прямо в лице. 

— Проблема з такими людьми, як ти, — сказав Вонс, встаючи. — Ви завжди проти спроб зробити щось на благо людства, але самі ніколи не маєте годящого плану. Варта! Варта! 

Він маніакально усміхнувся. 

— Не чекав? — запитав він. — Знаєш, тут ще залишилися гвардійці. Не так багато, звичайно. Мало хто готовий сюди заходити. 

У зовнішньому коридорі пролунали кроки, і досередини ввійшло четверо гвардійців, витягнувши мечі. 

— На твоєму місці я б не боронився, — продовжив Вонс. — Вони — відчайдушні й нещасливі чоловіки. Але їм дуже добре платять. 

Ваймз промовчав. Вонс любив позловтішатися. Проти таких легко вистояти. Старий Патрицій ніколи не зловтішався, у цьому його не можна було звинуватити. Якщо він засудив вас до смерті, ви б ніколи про це не довідалися. 

Із людьми, що зловтішаються, важливо грати за їхніми правилами. 

— Тобі не вдасться вічно уникати покарання, — сказав він. 

— Ти маєш рацію. Цілковиту рацію. Але «ніколи» — це дуже довгий час, — сказав Вонс. — Рано чи пізно покарання наздожене кожного з нас. 

— Матимеш трохи часу, щоб над цим пороздумувати, — сказав він і кивнув охоронцям. — Киньте його в спеціальне підземелля. А потім починайте інше завдання. 

— М-м, — почав головний гвардієць і замовк. 

— Що таке, друже? 

— Ти, ем, хочеш, щоб ми напали на нього? — жалібно запитав він. Якими б недоумкуватими не були гвардійці, вони знали умовності не гірше за інших. І коли охорону викликають, щоб у напружений момент розібратися з однією людиною, не варто чекати, що все закінчиться добре. «Цей хлопець точно буде геройствувати», — подумав він. Йому аж ніяк не подобалася перспектива потенційної смерті. 

— Звичайно, ідіоте! 

— Але ж він лише один, — сказав гвардієць. 

— І він посміхається, — сказав чоловік позаду нього. 

— Стопудово зараз почне кидатися свічниками, — зауважив один із його колег. — І стіл перекине.