Варта! Варта!

— А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з… 

— З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, — сказав Ваймз. — Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити. 

— І не вибухає? 

— Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили. 

— І він їсть усе підряд? 

— Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, — гірко додав він. 

— Думаю, ти трохи гарячкуєш, — сказала вона, повертаючись до будинку. 

— Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей! 

— Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння. 

— Особисто я все правильно зрозумів! 

— Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий. 

Очі Ваймза округлилися. 

— Що-о-о? — обурився він. 

— Проти дракона, — досить безтурботно продовжила леді Ремкін. — Ти нічого не здатен із ним вдіяти. 

— Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, — сказав Ваймз.  

— Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, — вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. — Не всі такі сміливі, як ти, — боязко додала вона. 

— Я? 

— Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів. 

— А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути. 

— О-о, — схоже, вона трохи знітилася. — Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже мила молода пара. 

— Я ще не знаю, що робитиму далі, — сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. — Я досі розглядаю одну-дві пропозиції. 

— Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш. 

Ваймз кивнув. 

Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок. 

— Ну, тоді, — промовила вона. 

— Ну, — сказав Ваймз. 

— Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш. 

— Так, думаю, мені вже пора. 

Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз. 

— Це було дуже… 

— Я просто хотіла сказати… 

— Вибачте. 

— Вибач. 

— Ні, ви казали. 

— Ні, вибач, що ти казав? 

— Ой, — Ваймз завагався. — Тоді я піду. 

— Ой. Так, — леді Ремкін утомлено посміхнулася. — Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, — сказала вона. 

Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув. 

— Тоді я пішов, — сказав він. 

— Заходь якось, — холодніше промовила леді Ремкін. — Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити. 

— Так. Ну. Тоді, бувайте. 

— Бувай, капітане Ваймз. 

Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці — або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, — думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими». 

Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували. 

Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон. 

Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження. 

Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це. 

Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти. 

Тихенько прошепотів: 

— Хтось із них врятувався? 

Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп. 

— Не звинувачуйте мене, — сказав він. — Я просто зачитав наказ. Я його не придумав. 

— Але ж це людське жертвоприношення, — сказав хтось. 

— Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, — відказав якийсь священик. 

— У самій суті — нічого, — швидко погодився перший мовець. — Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.[22] Але зовсім інша справа — кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів! 

— Оце так позиція! — похвалив сержант Колон. 

— Високі податки — це одне, але жерти людей — зовсім інше. 

— Добре сказано! 

— Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон? 

Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак. 

 — Це саме те, про що я говорив із самого початку, — сказав він. — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

Пролунали поодинокі оплески. 

— Зажди, — повільно сказав крихітний чоловічок. — Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити. 

— Так, але якщо ми всі будемо проти… — почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено. 

— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися. 

— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто? 

— Тому що… 

— Скарби, — сказав Колон. — Хтось повинен приносити йому скарби. 

— Ага. 

— Ну добре, але скільки? 

— Чого скільки? 

— Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку? 

— Слухайте, це заходить надто далеко, — сказав перший оратор. — Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо. 

— Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом? 

— Ти серйозно?! — запитав сержант Колон. 

— Ні, серйозно. Що це нам дасть? 

— Тисячі людських життів, для початку! 

— Я вас прошу, — сказав крихітний чоловічок. — Гадаю, одна людина на місяць — досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»? 

Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію». 

— Але ж їх скинули! — зауважив Колон. 

— Ні-ні. Їх убили. 

— Різниця невелика, — відрубав Колон. — Послухайте, вбити дракона не так уже й просто. Вам знадобиться значно більше, ніж темна ніч і гострий ніж, щоб його позбутися. 

«Тепер бачу, що мав на увазі капітан, — подумав він. — Не дивно, що він завжди напивається, усе обміркувавши. Ми програємо, не встигнувши почати. Дайте будь-якому анк-морпоркцю велику палицю, і все закінчиться тим, що він заб’є себе до смерті». 

22

Низка релігій в Анк-Морпорку досі практикувала людські жертви — хоча насправді вони більше не потребували практики, оскільки досягнули в цьому вершини майстерності. Міський закон стверджував, що для жертвоприношення можна використовувати лише засуджених злочинців, але із цим пунктом не виникало ніяких труднощів, бо у більшості релігій відмова ставати добровольцем вважалася злочином, що карається смертю.