Страница 52 из 72
— Бідолаха, — сказав Ноббі. — Нізащо б не подумав. Не дивно, що він завжди такий похмурий.
— Тому він завжди намагається привести себе в нормальну кондицію. Але часом перебирає з дозуванням. І, звичайно… — Колон поглянув на Моркву, — його стоптала під ноги жінка. Май на увазі, його практично все здатне стоптати.
— Що ж нам тепер робити, сержанте? — запитав Ноббі.
— Як думаєш, він буде проти, якщо ми з’їмо його пиріг? — задумливо запитав Морква. — Буде шкода, якщо він таки зачерствіє.
Колон знизав плечима.
Старші чоловіки в жалюгідній тиші спостерігали, як Морква прогризає пиріг, наче роторний подрібнювач — крейдяний кар’єр. Навіть якби це було найніжніше суфле на світі, апетит у них би не з’явився.
Вони обдумували, яким буде життя без капітана. Однозначно похмурим, навіть без драконів. Про капітана Ваймза можна було говорити, що завгодно, але стиль у нього був. Цинічний, із брудними нігтями, але він його мав, а вони — ні. Він умів читати довгі слова й додавати. Це був теж свого роду стиль. Навіть напивався він стильно.
Вони намагалися розтягнути хвилини, якось продовжити час. Але ніч однаково прийшла.
Ніякої надії для них не залишилося.
Їм доведеться вийти на вулиці.
Була шоста година. І щось було не так.
— Я і за Ерролом сумую, — сказав Морква.
— А він же належав капітану, — сказав Ноббі. — У будь-якому разі, тепер про нього потурбується леді Ремкін.
— Та це не означає, що тепер ми можемо розкидати речі, — сказав Колон. — Навіть лампову олію. Він випив навіть лампову олію.
— І з’їв нафталінові кульки, — сказав Ноббі. — Цілу коробку нафталінових кульок. Навіщо комусь їсти нафталінові кульки? І чайник. І цукор. Від цукру він просто шаленів.
— Хоча він був милий, — сказав Морква. — Приязний.
— Ой, я вас прошу, — сказав Колон. — Але це якось неправильно, мати домашнього улюбленця, при гикавці якого щоразу доводиться ховатися під стіл.
— Я сумуватиму за його мордочкою, — сказав Морква.
Ноббі голосно висякав носа.
Наче луна, прозвучали удари у двері. Голова Колона смикнулася. Морква встав і відчинив.
За ними зі зарозумілим нетерпінням чекала пара гвардійців з палацу. Побачивши Моркву, що трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою, вони позадкували. Погані новини про таких, як він, поширюються швидко.
— Ми принесли вам оголошення, — сказав один із них. — Ви мусите…
— А що це за свіжа фарба на нагрудних латах? — ввічливо запитав Морква.
Ноббі з сержантом переглянулися.
— Це дракон, — сказав молодший із вартових.
— Король дракон, — виправив начальник.
— А я тебе знаю, — скрикнув Ноббі. — Ти Череп Червонодерев. Жив на Фаршовій вулиці. Твоя мама робила льодяники від кашлю, якось впала в суміш і померла, правда? Льодяників я не пробував, але твою маму чудово пам’ятаю.
— Привіт, Ноббі, — без особливого ентузіазму привітався гвардієць.
— Б’юся об заклад, твоя мамуся пишалася б тобою, з драконом на латах! — сказав Ноббі.
Гвардієць окинув його поглядом, сповненим ненависті та збентеження.
— І з новим плюмажем на капелюсі, — люб’язно додав Ноббі.
— Ось оголошення, яке ви зобов’язані прочитати, — голосно сказав вартовий. — І розклеїти на кожному розі вулиці. Згідно з наказом.
— Чиїм? — поцікавився Ноббі.
Сержант Колон схопив сувій шинкоподібним кулаком.
— Беручи до уваги, — повільно зачитав він, ведучи по буквах нерішучим пальцем, — що Де-Ри-Ка-Он — дракон, Ко-Рл— король королів і А-Бе-Си-Лер, — на широкому рожевому чолі сержанта виступили крапельки поту, — абсолютний, е-е-е, Про-Ву-Тель, правитель побажав… — він поринув у болісне академічне мовчання, водячи тремтячим пальцем по пергаменту.
— Ні, — зрештою сказав він. — Це ж неправда? Він же не збирається когось зжерти?
— Спожити, — сказав старший гвардієць.
— Усе це — частина соціального… соціального контракту, — без емоцій повідомив його помічник. — Невелика ціна, гадаю, ви погодитеся, за безпеку й захист міста.
— Від чого? — здивувався Ноббі. — Ми ніколи не мали ворога, якого б не могли позбутися підкупом або корупцією.
— Дотепер, — похмуро сказав Колон.
— Ви схоплюєте на льоту, — похвалив гвардієць. — Отже, вам потрібно сповістити всіх. Під загрозою покарання.
Морква зазирнув через плече Колона.
— Що значить незаймана? — поцікавився він.
— Незаміжня дівчина, — швидко відказав Колон.
— Як моя подружка Ріт? — нажахано запитав Морква.
— Ну, не зовсім, — сказав Колон.
— Ти ж знаєш, вона незаміжня. Усі дівчата пані Долоні незаміжні.
— А, ну так, точно, — підтвердив Колон.
— Ну, тоді, — сказав Морква, ніби підводячи фінальну риску. — Сподіваюся, що ми до такого не доведемо.
— Люди не погодяться, — сказав Колон. — Пригадаєш мої слова.
Гвардійці позадкували, рятуючись від гніву Моркви, що стрімко зростав.
— Це вже їхня справа, — сказав старший гвардієць. — Але якщо ви не поширюватимете оголошення, будете пояснювати все Його Величності.
Вони поспішили геть.
Ноббі кинувся на вулицю.
— Ти, з драконом на латах! — крикнув він. — Якби твоя бідна матуся знала, що ти розгулюєш з драконом на латах, вона б перевернулася у своєму чані!
Колон повернувся до столу й розклав сувій.
— Кепські справи, — пробурмотів він.
— Він уже вбивав людей, — сказав Морква. — Порушивши десь із шістнадцять окремих актів Ради.
— Без сумніву. Але це сталося, ну, ти знаєш, в суцільному хаосі, — сказав Колон. Не те щоб це не було погано, але коли люди беруть у цьому участь, просто вручають дракону першу-ліпшу дівчину й стоять, спостерігаючи, ніби це все правильно й законно, — це набагато гірше.
— Думаю, усе залежить від точки зору, — задумливо сказав Ноббі.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, з точки зору того, кого спалюють живцем, це, мабуть, не має великого значення, — по-філософськи зауважив Ноббі.
— Я сказав, що люди цього не допустять, — сказав Колон, ігноруючи його слова. — Ти ще побачиш. Вони прийдуть під палац, і що тоді зробить дракон, га?
— Спалить їх усіх, — негайно відказав Ноббі.
Колон збентежився.
— Він же не зробить це насправді? — запитав він.
— Не бачу, що може цьому завадити, — сказав Ноббі. Він визирнув за двері. — Непоганий був хлопчина, той гвардієць. Часто виконував доручення мого дідуся. Хто б міг подумати, що він буде розгулювати з драконом на грудях.
— Що ми будемо робити, сержанте? — запитав Морква.
— Я не хочу, щоб мене спалили живцем, — сказав сержант Колон. — Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, — сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, — ми до такого не доведемо. Люди не погодяться.
Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру.
— Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, — скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. — Що він їв останнім часом?
— Востаннє, гадаю, це був чайник, — сказав Ваймз.
— Чайник чого?
— Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв.
Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє — леді Ремкін і Ваймз — пригнулися.
— О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, — продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею.
Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення.
— Але на вигляд він не хворий, — сказала вона. — Радше повненький.
— Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему?