Варта! Варта!

Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно. 

Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями. 

— Ми переконані, що він полетів собі, — почувся Колонів голос позаду. 

Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі. 

— Сподіваюся, на час коронації випогодиться, — стурбовано продовжив Колон. — З вами все гаразд, сер? 

«Він нікуди не полетів, — подумав Ваймз. — Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі». 

— З вами все гаразд, сер? — повторив Колон. 

Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж. 

— О котрій коронація, сержанте? — спитав він. 

— Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер. 

— Так і сказав? 

— І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер. 

— З чим? — непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо. 

— Пробачте, сер? 

Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах. 

— Гм-м? — перепитав він. 

— Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, — повторив сержант Колон. 

— Він там, угорі, сержанте, — сказав Ваймз. — Я практично чую його запах. 

— Так, сер, — покірно відповів Колон. 

— Він вирішує, що робити далі. 

— Так, сер? 

— Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми. 

— Так, сер. 

— Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло? 

— Так, се… Що? 

— Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали. 

Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів. 

— Ви гадаєте, це добра ідея, сер? — ризикнув він. 

Ваймз кинув на нього порожній погляд. 

— Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, — холодно відповів він. — А тепер ідіть і виконуйте. 

Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився. 

Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима? 

У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав. 

Ваймз неуважно почухав його за вухом. 

— Що з тобою, малий? 

Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував. 

— Ми за нього трохи хвилюємося, — зголосився він. — Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те? 

— Можливо, — сказав Ваймз. — Але щось не те — це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше. 

Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала. 

Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув. 

— Я подумав, він зможе з цим гратися, — трохи присоромлено сказав Морква. 

— Ви купили йому іграшку? 

— Так, сер. 

— Яка добра думка. 

Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим. 

Він залишив їх удвох і вийшов назовні. 

Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила. 

Раптом він відчув апетит — такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку. 

Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню. 

— Це що? — спитав він. 

Гарґа придивився до меню. У цьому кафе із засмальцьованими стінами вони були самі. 

— Тут написано: «За курулівським призначенням», — капітане, — гордо відповів він. 

— Що це значить? 

Гарґа почухав голову черпаком. 

— Це значить, — сказав він, — що якщо король сюди зайде, йому це сподобається. 

— Чи в тебе є щось не надто аристократичне для мене? — кисло спитав Ваймз і замовив скибку плебейського підсмаженого хліба та пролетарський стейк, настільки недосмажений, що досі було чутно, як він мукав. Ваймз їв його за стійкою. 

Невиразне шкрябання порушило його думки. 

— Що ти робиш? — спитав він. 

Гарґа винувато підвів погляд від свого заняття за стійкою. 

— Нічого, капітане, — сказав той. Він спробував сховати докази за спиною, коли Ваймз заглянув через почикрижений ножами дерев’яний прилавок. 

— Ну ж бо, Облудо. Можеш мені показати. 

Гарґові м’язисті руки неохоче з’явилися на виду. 

— Я лише зішкрібав старий жир зі сковорідки, — пробурмотів він. 

— Ясно. І як давно ми знайомі, Облудо? — спитав Ваймз зі страхітливою лагідністю в голосі. 

— Та вже багато років, капітане, — сказав Гарґа. — Ви приходили сюди чи не щодня, регулярно. Один із моїх найкращих клієнтів. 

Ваймз перехилився через прилавок, аж поки його ніс не опинився на одному рівні з розплющеною рожевою штукою посередині Гарґового обличчя. 

— І чи за весь цей час ти хоч хоч раз змінював жир? — вимогливо спитав він. 

Гарґа спробував позадкувати. 

— Ну… 

— Він був мені як друг, той старий жир, — сказав Ваймз. — Там є маленькі чорні часточки, які я запізнав і полюбив. Це страва сама по собі. І ти вичистив кавник, правда ж? Я відчуваю різницю. Це кава «любов-у-каное»[20], якщо я коли-небудь таку пробував. Та інша кава мала присмак. 

— Ну, я подумав, що вже час… 

— Чому? 

Гарґа випустив сковорідку зі своїх опецькуватих пальців. 

— Ну, я подумав, якщо король раптом сюди навідається… 

— Ти геть здурів! 

— Але ж капітане… 

Ваймзовий звинувачувальний палець на дві фаланги занурився у дорогу Гарґову камізельку. 

— Ти навіть не знаєш імені того нещасного хлопчини, — вигукнув він. 

Гарґа зібрався з думками. 

— Я знаю, капітане, — промимрив він. — Ясне діло, знаю. Бачив його на декораціях і всьому такому. Його звати Рекс Віват. 

Дуже делікатно, розпачливо хитаючи головою і плачучи в глибині душі над основоположною рабською улесливістю людства, Ваймз його відпустив. 

В іншому часі та місці Бібліотекар завершив читати. Він дійшов до кінця тексту. Не до кінця книжки — її ще лишилося багато. Хоч і вигорілої майже до нерозбірливості. 

Не те щоб ті останні невигорілі сторінки легко читалися. Рука автора тряслася, він писав поспіхом і наставив багато ляпок. Але Бібліотекар давав собі раду з багатьма жахними текстами у найгірших книжках, що їх коли-небудь було оправлено, зі словами, що намагалися прочитати вас, поки ви читаєте їх, зі словами, що звивалися на сторінці. 

А ці слова хоча б такими не були. Це були просто слова наляканої за своє життя людини. Людини, що писала страхітливе застереження. 

20

Відсилання до старого жарту, відомого, зокрема, з шоу «Монті Пайтон»: «Чим схожі американське пиво і любощі у каное? І те, і те близьке до води». — Прим. ред.