Страница 45 из 72
Сторінка трохи далі після вигорілої частини привернула Бібліотекареву увагу. Він сидів і якийсь час у неї вглядався.
Тоді поглянув у темряву.
Це була його темрява. Він десь там спав. Десь там до цього місця підкрадався злодій, щоб викрасти книгу. І тоді хтось її прочитає, прочитає ці слова, і зробить це в будь-якому разі.
Йому свербіли руки.
Все, що він мав зробити, це сховати книгу, чи впасти злодієві на голову і відкрутити її за вуха.
Він знову втупився у темряву…
Але це буде втручанням у хід історії. Можуть статися жахливі речі. Бібліотекар знав усе про такі справи, це було частиною того, що ви мали знати, перш ніж вас допустять до Б-простору.
Він бачив картинки у давніх книгах. Час може роздвоїтися, наче пара штанів. Ви можете опинитися у неправильній штанині, проживаючи життя, яке насправді відбувалося в іншій, розмовляючи з людьми, що були не у твоїй штанині, врізаючись у стіни, яких там уже не було. Життя у неправильній штанині Часу може бути жахливим.
Крім того, це було проти правил Бібліотеки[21]*. Бібліотекарі Часу й Простору точно мали б що сказати на з’їзді, якби він став длубатися у причинному зв’язку.
Він обережно згорнув книгу і заштовхав її назад на поличку. Тоді легко перестрибав від однієї книжкової шафи до іншої, поки не дістався дверей. На момент він спинився і глянув униз на власне спляче тіло. Можливо, він на мить замислився, чи не розбудити себе, трішки поговорити, сказати собі, що в нього є друзі і йому не варто хвилюватися. Якщо й так, він, очевидно, вирішив цього не робити. Так можна потрапити не в одну халепу.
Натомість він вислизнув у двері, і зачаївся у тіні, і рушив слідом за злодієм у каптурі, коли той вийшов, притискаючи до себе книгу, і почекав під дощем біля жаского порталу, поки Просвітлене братство не зустрілося, і, коли останній з них пішов, рушив за ним до його дому, і бурмотів щось сам до себе у людиноподібному зачудуванні…
А тоді поспішив назад до своєї Бібліотеки та підступних манівців Б-простору.
До середини ранку вулиці були вщерть заповнені, Ваймз вирахував Ноббі його денну зарплатню за розмахування прапором, і над Ярдом, наче гігантська чорна хмара, в якій подекуди спалахували блискавки, нависла атмосфера їдкої зневіри.
— Підніміться на високе місце, — бурмотів Ноббі, — легко вам казати.
— Я сподівався шикуватися на вулиці, — сказав Колон. — У мене був би чудовий вид.
— Ще вчора ввечері ви розводилися про привілеї та права людини, — звинувачувальним тоном сказав Ноббі.
— Так, що ж, одним із привілеїв і прав цієї людини є отримання чудового виду, — сказав сержант. — Це все, що я можу сказати.
— Ще ніколи не бачив капітана у такому паскудному настрої, — сказав Ноббі. — Мені більше подобалося, коли він був напідпитку. Гадаю, він…
— Знаєте, я думаю, що Еррол геть хворий, — сказав Морква.
Вони повернулися до фруктового кошика.
— Він дуже гарячий. І його шкіра аж сяє.
— Яка нормальна температура для дракона? — спитав Колон.
— Ага. Як її поміряєш? — сказав Ноббі.
— Думаю, треба попросити леді Ремкін глянути на нього, — сказав Морква. — Вона знається на таких речах.
— Ні, вона готується до коронації. Нам не варто її турбувати, — сказав Колон. Він простягнув руку до Ерролових тремтливих боків. — У мене був собака, який… Ой! Він не просто гарячий, він кипить!
— Я давав йому багато води, але він її навіть не торкнувся. Що ти робиш із чайником, Ноббі?
Ноббі мав невинний вигляд.
— Ну, я подумав, що ми можемо зробити собі чаю, перш ніж підемо. Шкода було б втрачати…
— Забери його з Еррола!
Настав полудень. Туман не розвіявся, але трохи потоншав, пропускаючи бліду жовтувату імлу в тому місці, де мало б бути сонце.
Хоча хід років перетворив посаду капітана Варти на щось зовсім убоге, вона все ще означала, що Ваймзові належало місце на офіційних подіях. Ієрархія домінування пересунула його так, що тепер воно було на найнижчому ярусі на хитких трибунах між Майстром Братства жебраків та Головою Гільдії вчителів. Ваймз був не проти. Будь-що було кращим за верхній ряд, де сиділи найманці, злодії, торговці та всі решта, хто виплив до верхівки суспільства. Він ніколи не знав, про що говорити. У будь-якому разі, вчитель був спокійною компанією, оскільки нічого не робив, лише вряди-годи стискав і розтискав руки і скиглив.
— У вас щось із шиєю, капітане? — чемно спитав головний жебрак, поки вони чекали на прибуття карет.
— Що? — неуважно перепитав Ваймз.
— Ви постійно дивитеся вгору, — сказав жебрак.
— Гм-м? А, ні. Все в порядку, — сказав Ваймз.
Жебрак закутався в оксамитовий плащ.
— У вас часом не знайдеться… — він спинився, вираховуючи суму, відповідну своєму статусу, —…близько трьохсот доларів для міського банкету з дванадцяти страв?
— Ні.
— Ваша правда. Ваша правда, — люб’язно відповів головний жебрак. Він зітхнув. Бути головним жебраком було геть невдячною роботою. Вся справа у відмінностях. Жебраки нижчого рівня цілком могли зводити кінці з кінцями за копійки, але люди мали зовсім іншу думку, коли ви просили їх про будинок на шістнадцять спалень для ночівлі.
Ваймз відновив споглядання неба.
Вгорі на підвищенні Верховний жрець Сліпого Іо, який учора ввечері силою ретельної екуменічної аргументації та, зрештою, із допомогою дрючка, всіяного цвяхами, виграв право коронувати короля, метушився за приготуваннями. Біля невеличкого портативного вівтаря прив’язаний цап мирно жував жуйку і, можливо, думав, цапиною мовою: «Ну й везучий я цап — отримав такий чудовий вид на події. Буде що розповісти дітям».
Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель.
Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі.
Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим.
На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін.
Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу — дехто з легкими пораненнями на голові.
Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою.
…і побачив крила.
«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. —
Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква.
P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?»
— Ви ідіот!
— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте.
Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті.
— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він.
Ваймз розглядав власні пальці.
— Я подумав, що побачив… — почав він.
— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні!
— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз.
— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки!
Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди.
— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав.
— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка!
— Я мусив спинити процесію і все решта!
Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей.
21
Три правила Бібліотекарів Часу і Простору такі: 1) Тиша; 2) Книги потрібно повертати не пізніше від вказаної дати; 3) Не втручайтеся у природу причинного зв’язку.