Страница 40 из 72
— І як довго ми маємо цю славну спадщину? — запитав Ноббі.
— Відучора, звісно.
— Хіба можна отримати таку спадщину за один день? — сказав Морква. — Для цього ж потрібен час.
— Якщо у нас її ще немає, — озвався сержант Колон. — Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, — він люто копнув тротуар. — Ха! — сказав він. — Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало!
Двійко неодружених парубків не зреагували належним чином.
— Оу! — сказав Ноббі.
— Справжня соковита яловичина? — спитав Морква. — Така з хрусткою скоринкою і лискучими крапельками жиру?
— І не пригадаю, коли востаннє смакував непросмаженим м’ясцем зі скоринкою, — замріявся Ноббі, наче перебуваючи в гастрономічному раю. — Дрібка солі і перцю — і маєте страву, достойну ко…
— Навіть не кажи, — попередив Колон.
— А найліпше — встромити ножа і зрізати жирок, й він порскне золотисто-коричневими бризками, — мрійливо сказав Морква. — Така мить достойна ко…
— Заткнись! Заткнись! — закричав Колон. — Ви просто… що відбувається, чорт забирай?
Вони відчули раптовий порив вітру і побачили, як туман над ними склубочився і розвіявся біля стін будинків. Струмінь холодного повітря промчав вздовж вулиці і майнув геть.
— Здається, там нагорі щось пролетіло, — сказав сержант. Він похолов. — Як гадаєте…
— Ми бачили, що він убиває, хіба ні? — твердо сказав Ноббі.
— Ми бачили, що він зник, — сказав Морква.
Вони дивилися один на одного, самотні та змоклі на вулиці, заповненій туманом. Там, нагорі, могло бути будь-що. Уява заселяла вогке повітря жахливими істотами. Та найгіршим було усвідомлення, що Природа могла перевершити уяву.
— Ні-і, — сказав Колон. — Напевно, це просто… великий болотяний птах. Або ще щось.
— Хіба ми не мали би щось зробити? — спитав Морква.
— Так, — відказав Ноббі. — Треба чимшвидше вшиватися звідси. Згадайте Ґаскіна.
— Може, це інший дракон, — сказав Морква. — Треба попередити людей і…
— Ні, — серйозно сказав сержант Колон. — Бо вони: «а» — не повірять нам і «б» — тепер у нас є король. І то його робота — дракони.
— Точно, — сказав Ноббі. — Він справді може розлютитися. Дракони — знаєте, вірогідно королівські тварини. Як олені. Треба виконувати тридліни[18], щойно подумавши про вбивство дракона, адже король десь поблизу.
— Добре, що ти так по-простому, — сказав Колон.
— Простак, — підказав Ноббі.
— Такий підхід не надто громадянський… — почав було Морква. Його перебив Еррол.
Маленький дракончик вибіг на середину вулиці, задерши обрубок хвоста, і сфокусував погляд на хмарах у небі.
Він пройшовся просто поряд із шеренгою, не звертаючи на неї уваги.
— Що з ним? — сказав Ноббі.
Гуркіт позаду сповіщав наближення карети Ремкін.
— Люди? — невпевнено сказав Ваймз, вдивляючись крізь туман.
— Однозначно, — сказав сержант Колон.
— Ви бачили дракона? Окрім Еррола?
— Нуу гм, еее, — сказав сержант Колон, поглядаючи на інших двох. — Щось таке, сер. Можливо. Щось таке і було.
— Тоді не стійте тут, як стадо тюхтіїв, — сказала леді Ремкін. — Залазьте! Тут повно місця!
І це було справді так. Мабуть, коли цю карету змайстрували, вона була чудом із чудес — плюш, позолота, китички. Але час, не надто дбайливе ставлення, подерті сидіння, адже тут часто перевозили драконів, зробили своє, втім, від карети все ще відгонило привілеями, стилем і драконами, певна річ.
— Що думаєте робити? — спитав Колон, калатаючись в кареті крізь туман.
— Вимахувати, — сказав Ноббі, граційно жестикулюючи перед валами довкола.
— Такі речі — огидні, насправді, — роздумував сержант Колон. — Роз’їжджати в отаких каретах у той час, коли є люди без даху над головою.
— Це карета леді Ремкін, — сказав Ноббі. — Тож все гаразд.
— Звісно, але як щодо її предків, га? Великі будинки і карети не здобудеш, бодай трішки не скривдивши бідняків.
— Ви дратуєтесь, бо ваша жінка вишиває на спідньому корони, — сказав Ноббі.
— Нічого не вдієш, — обурено сказав сержант Колон. — Я завжди твердо відстоював права людини.
— І ґнома, — сказав Морква.
— Так, звісно, — невпевнено мовив сержант. — Але вся ця справа з королями і лордами — то все суперечить базовій людській гідності. Усі ми народжені рівними. Мене просто нудить.
— Ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше, Фредеріку, — сказав Ноббі.
— Сержант Колон, Ноббі.
— Перепрошую, сержанте.
Туман набув форми справжньої осінньої анк-морпоркської бамії[19]. Ваймз вдивлявся в туман, намокаючи до кісток від вологості.
— Я просто змушу його показатися, — сказав він. — Тут повернемо ліворуч.
— Хтось знає, де ми? — спитала леді Ремкін.
— Десь у діловому районі, — коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив.
— Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, — сказав Ваймз. — Не дивно, що…
Наче на підтвердження, туман засяяв. Просто перед ними він розквітнув, наче хризантема, і видав звук «вуумф».
— О, ні, — простогнав Ваймз. — Тільки не знову!
— Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? — мовив брат Дозорець.
— Так, наповнені по вінця.
— Води Світу, чи зреклися?
— Так, зреклися повністю.
— Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності?
— Чорт, — сказав брат Тинькар. — От завжди є щось.
Брат Дозорець погодився.
— Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити.
— Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? — сказав брат Тинькар.
Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна.
— Гаразд, — сказав він. — А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло?
Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани.
— Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, — промимрив брат Придверник.
— Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, — зверхньо сказав брат Дозорець. — Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить?
— Не розумію, — промимрив брат Придверник. — Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів.
— Таак, — сказав брат Тинькар. — Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому.
— Ми тут зависаємо годинами, — сказав брат Придверник. — Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду…
Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію.
— Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, — сказав він. — Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд?
Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду.
— Гаразд.
— Досить справедливо.
— БЕЗПЕРЕЧНО.
— Егеж.
— Ну якщо так, то так.
У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що.
— Гм-м, — сказав він. — Брати?
18
Тридліни — короткі і безглузді релігійні ритуали, що виконуються щодня Святими Дервішами-балансирами, відповідно до «Словника сльозливих слів».
19
Щось на зразок горохового супу, лише густіше, рибніше і з інгредієнтами, про які ви навряд чи знаєте.