Страница 41 из 72
Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера.
— Брати, — повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. — Ми усі тут, чи не так?
Почувся тривожний хор згоди.
— Звісно, ми тут.
— У чому справа?
— Так!
— ТАК.
— Так.
І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло.
— Брати? — нервово повторив брат Дозорець.
То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості.
— Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… — сказав він тремтячим голосом.
І тут засяяло світло.
Не було болю. Не було часу.
Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб.
Він поглянув на фігуру в каптурі, що стояла позаду нього.
— Ми не мали такого наміру, — слабко сказав він. — Чесно. Жодних правопорушень. Ми лише хотіли того, що нам належиться.
Кістлява рука поплескала його по плечу, і то не було недобре.
І Смерть мовив:
— ВІТАЮ.
Окрім Верховного гросмейстера, у час дракона поза штабом був лише один Просвітлений брат, і то був брат Загребун.
Його послали по піцу. Брата Загребуна завжди відсилали по їжу. Так було дешевше. Його ніколи не турбувало опанування мистецтва оплачувати покупки.
Коли варта під’їхала услід за Ерролом, брат Загребун стояв зі стосом картонних коробок і з роззявленим ротом.
Там, де мав бути жаский портал, залишилася лише тепла купка оплавлених уламків.
— О, боженьку! — сказала леді Ремкін.
Ваймз вислизнув з карети і поплескав по плечу Брата Загребуна.
— Пробачте, сер, — сказав він. — Ви часом не бачили, що…
Коли брат Загребун повернувся до нього обличчям, то це було обличчя людини, яку перестріли біля входу в Пекло. Його рот усе ще був роззявлений, та він не міг мовити і слова.
— Чи могли б ви провести мене до Ярду, — сказав Ваймз. — Маю причини вірити, що ви… — він завагався. Він не цілком був упевнений, що мав причини вірити. Ясно, що цей чоловік винен. Ви б визнали його винним, просто на нього подивившись. І не те, щоб він був винен у чомусь конкретному. Просто винен у загальному сенсі.
— М-м-м-м-мих, — сказав брат Загребун.
Сержант Колон обережно відкрив кришку верхньої коробки.
— Що робитимете, сержанте? — спитав Ваймз, відступаючи.
— Ем. Виглядає як Хапонійська гостра з анчоусами, — тоном поціновувача сказав сержант Колон.
— Я маю на увазі чоловіка, — сказав Ваймз.
— Н-н-н-н, — сказав брат Загребун.
Ваймз заглянув під каптур.
— Я його знаю, сер, — сказав він. — Бенджі Легкоступ Боґґіс. Він з Гільдії злодіїв. Я давненько його знаю, сер. Хитрий маленький негідник. Зазвичай працює в Академії.
— Чарівником? — спитав Ваймз.
— Підробітки, сер. Садівником, теслею і всяке таке.
— О. Так?
— Чи ми можемо щось зробити для бідолахи? — спитала леді Ремкін.
Ноббі хвацько відсалютував.
— Можу зарядити йому по яйцях, якщо забажаєте, моя леді.
— Д-д-д-р-р-р, — сказав брат Загребун й несвідомо затремтів, побачивши сталеву посмішку шляхетної леді, яка вирішила не показувати, що зрозуміла щойно сказане.
— Покладіть його в карету, ви двоє, — сказав Ваймз. — Якщо ви не проти, леді Ремкін…
— Сибіл… — поправила леді Ремкін.
Ваймз почервонів і продовжив:
— Дуже добра ідея його ув’язнити. І пред’явити звинувачення у крадіжці книжки, а саме: «Викликання драконів».
— Маєте рацію, сер, — сказав сержант Колон. — Піца вистигає, до речі. Самі знаєте, що сир стає препаскудним, коли вистигає.
— І не бийте його, — застеріг Ваймз. — Навіть якщо без сліду. Моркво, ходімо зі мною.
— Д-Д-д-д-р-р-а-а, — зголосився Брат Загребун.
— І візьміть Еррола, — додав Ваймз. — Він тут просто скаженіє. Віддаю належне, він сміливий малий демон.
— Прекрасно, що ви про це подумали, — сказав Колон.
Еррол бігав туди-сюди коло зруйнованої будівлі і підвивав.
— Гляньте на нього., — сказав Ваймз. — Не дочекається бійки.
Він подивився на туман, що клубочився. «Там точно щось є», — подумав він.
— Що робитимемо, сер? — запитав Морква, коли карета від’їхала.
— Нервуєтесь? — спитав Ваймз.
— Ні, сер.
Те, як він це мовив, щось сколихнуло у Ваймзових думках.
— Ні, — сказав він. — Не нервуєтесь? Гадаю, це у вас від ґномів. У вас немає уяви.
— Певен, що зроблю усе якнайкраще, — твердо сказав Морква.
— Так і відсилаєте всю свою платню матері?
— Так, сер.
— Чудовий ви хлопець.
— То що робитимемо, капітане? — повторив Морква.
Ваймз роззирнувся. Зробив кілька безцільних розпачливих кроків. А потім широко розвів руки і плеснув себе по боках.
— Звідки я знаю? — сказав він. — Гадаю, попередимо людей. Мабуть, нам найліпше вирушити в палац Патриція. А потім…
У тумані були сліди. Ваймз завмер, приклав палець до губ і затягнув Моркву у провулок, щоб сховатися.
Із клубів туману виринула постать. «Ще один із тих», — подумав Ваймз. Зрештою, немає закону, який би забороняв вбирати довгі чорні плащі і каптури. Може бути дюжина цілком невинних причин, чому ця постать вбралася у довгий чорний плащ, натягнула каптур і стовбичить на світанку біля щойно спаленого будинку. Мабуть, варто попросити його назватися.
І зробив крок.
— Перепрошую, сер… — почав було він.
Постать озирнулася. Було чутно шипіння від вдиху.
— Якщо ви не заперечуєте, я хочу спитати… за ним, молодший констеблю!
Постать добре стартувала. Промчала вулицею і дісталася рогу, доки Ваймз був лише на півдорозі. Він встиг завернути за ріг і побачив, як постать зникає у провулку. Ваймз побачив, що біжить лиш він один. Віддихуючись, він зупинився і побачив, як Морква неспішно трюхикає довкола рогу.
— У чому справа? — прохрипів він.
— Сержант казав, що мені не варто бігати, — сказав Морква.
Ваймз кинув на нього невиразний погляд. А потім збагнув.
— Ох, — сказав він. — Е-е, розумію. Не думаю, що він мав на увазі усі випадки, — він ще раз подивився у туман.
— Небагато у нас шансів зробити бодай щось у цьому тумані і на цих вулицях.
— Може, знайдемо якогось невинного свідка? — спитав Морква.
— В Анк-Морпорку, так?
— Так, сер.
— Схопимо його просто тому, що він рідкісно цінний. — сказав Ваймз.
Він поплескав Моркву по плечу.
— Ходімо. Нам варто піти до палацу Патриція.
— Палацу Короля, — виправив Морква.
— Що? — спитав Ваймз. Потяг його думок тимчасово забуксував.
— Зараз це палац Короля, — сказав Морква.
Ваймз кинув на нього кривий погляд. І видав короткий невеселий смішок.
— А й справді, — погодився він. — Наш король, що вбиває драконів. Гарно спрацював, — він зітхнув. — Їм це не сподобається.
Їм і не сподобалося. Нікому.
Першою проблемою була придворна гвардія.
Ваймзові вони ніколи не подобалися. Зрештою, і він їм теж ніколи не подобався.
Гаразд, цілком можливо, що гвардійці трохи легковажили законом, та, на фахову думку Ваймза, вони були за крок до найгірших кримінальних елементів, які лише могло породити це місто. Наступний крок — це крок униз. Вони мали б трохи реформуватися, аби бодай могла виникнути думка про внесення їх до переліку Десяти Небажаних Осіб.