Страница 39 из 72
Набравшись духу, він визирнув з-за жолоба.
Дракон повільно крутив головою, наче стрілою крана. Йому було трохи важко зосередити погляд на леді Ремкін, бо вона стояла дуже близько. Ваймз помітив, як примружилися величезні червоні очі: істота намагалася розгледіти, що коїться в неї просто під носом. Вона здавалася спантеличеною, і Ваймз цілком розумів цю реакцію.
— Сидіти! — рявкнула леді Ремкін таким безапеляційним тоном, що навіть Ваймз мимоволі відчув, як підгинаються ноги. — Гарний хлопчик! Може, десь тут у мене є шматочок коксу…
І вона поплескала по кишені.
Дивитися в очі — ось що найважливіше. «Не варто їй було відводити погляд навіть на мить», — подумав Ваймз.
Дракон ліниво підняв один пазур і пришпилив її до землі.
Не тямлячись від жаху, Ваймз наполовину підвівся, і тоді Еррол вирвався й одним стрибком перемахнув через жолоб. Він застрибав площею: наполовину летів, наполовину біг, ляскаючи крильцями і хапаючи пащею повітря. Дракончик намагався дихнути вогнем, але з горлечка виривалося лише хрипке відригування.
Назустріч йому линуло біло-блакитне полум’я. Через площу пролягла смуга розжареної лави у кілька ярдів завдовжки. Однак сміливця не зачепило — та й важко було поцілити в Еррола, поки той летів, бо він і сам не знав, куди його несуть крильця і де він опиниться наступної миті. Спинившись, дракончик неодмінно загинув би, тому він, мов перелякана, але затята броунівська частинка, крутився дзиґою та підстрибував, ухиляючись від дедалі нещадніших вогненних пострілів.
Великий дракон зіп’явся на задні лапи — пролунав такий звук, наче розмотували десяток якірних ланцюгів одночасно, — і спробував збити набридливого зухвальця.
Тієї миті Ваймзові ноги нарешті припинили опір і вирішили, що вряди-годи можна й погеройствувати. Тримаючи меч напоготові (раптом якось згодиться), він миттю подолав відстань, що відділяла його від леді Ремкін. Схопив її за плече й за шмат просякнутої грязюкою сукні і закинув на спину.
Ваймз подолав декілька ярдів, перш ніж усвідомив, який це помилковий маневр.
— Гнгх, — вичавив із себе він.
Хребет і коліна плавилися, намагаючись поєднатися навіки. Перед очима блимали пурпурові цятки. На додачу до всього того, в шию впиралося щось дивне — але гостре і, схоже, вироблене з китового вуса.
Завдяки інерції вдалося ступити ще декілька кроків. Ваймз розумів, що коли зупиниться — його просто розчавить. У своєму родоводі Ремкіни століттями робили ставку не на красу, а на здорову дебелість і міцний кістяк. І домоглися чудових результатів.
За кілька футів від нього на бруківці затріскотіло блакитнувате драконяче полум’я.
Потім він і сам не міг достеменно пригадати, чи справді підстрибнув на кілька дюймів у повітря і зміг подолати решту дистанції до схованки бігом у цілком достойному темпі.
Можливо, у надзвичайних ситуаціях кожен здатен оволодіти вмінням миттєво пересуватися, яке для Ноббі стало другою натурою. Хоч там як, жолоб тепер опинився позаду, а леді Ремкін лежала в його обіймах — точніше притискала його руки до землі своїм тілом. Він спромігся висмикнути їх і почав розтирати її, щоб повернути до життя. А далі що? Поранень на ній він не бачив. Щось пригадував про те, що треба нібито розстібнути на людині одяг, але в цьому разі точно не впорався б: знадобилися б спеціальні інструменти.
Леді Ремкін вирішила цю нагальну проблему: схопилася за край жолоба і рвучко сіла.
— Он як, — промовила вона. — Я тебе зараз капцем…
І тут вона вперше поглянула на Ваймза.
— Якого милого тут… — знову заговорила вона, а потім нарешті помітила, що коїться в нього за спиною.
— От собака. Пардон за мою хапонійську.
Еррол втрачав сили. Його крильця-обрубки не були придатні до справжнього польоту. Він не падав лише завдяки тому, що несамовито махав ними, ніби курча. Повітря з посвистом розтинали величезні пазури. Одним із них зачепило фонтан на площі, і він вщент розвалився.
Наступний удар втрапив точнісінько в Еррола.
Він пролетів у Ваймза над головою по прямій висхідній траєкторії і врізався у дах.
— Піймайте його! — крикнула леді Ремкін. — Піймайте негайно! Справа життя й смерті!
Здивовано глянувши на неї, Ваймз кинувся вперед і підняв Еррола, коли дракончикове грушоподібне тіло перевалилося через край даху і впало вниз. Воно виявилося на диво важким.
— Слава небесам, — сказала леді Ремкін, важко спинаючись на ноги. — Вони так легко вибухають… Це могло дуже погано закінчитися.
І тут вони згадали іншого дракона. Цей був не з тих, що вибухають, а з тих, що полюють на людей. Вони повільно розвернулися.
Нависаючи над ними, чудовисько фиркнуло і відвело погляд, немовби ці двоє не становили для нього жодної цікавості. Воно важко піднялося у повітря і одним лінивим помахом крил розвернулося й повільно відлетіло геть від площі, вгору, поринаючи в туман, що клубочився над містом.
Ваймз більше переймався зараз маленьким дракончиком, якого тримав на руках. У животі у нього загрозливо буркотіло. Тепер капітан шкодував, що не приділив більше уваги книжці з анатомії драконів. Можливо, бурчання в животі означає, що дракон от‑от вибухне? Чи треба чекати, поки воно припиниться?
— Ми повинні його наздогнати! — сказала леді Ремкін. — Де карета?
Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди — як він міг пригадати — рвонули перелякані коні.
Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть.
— Куди це він? — пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней.
Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним.
— Він досі намагається викликати його на двобій! — сказав Ваймз. — А схоже було, що відступиться, правда ж?
— Вони б’ються, мов скажені, — пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. — Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув.
— А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, — сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані.
— У драконів не так, — сказала леді Ремкін. — Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід — майже як у людей, правда ж?
Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне.
Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день.
А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати…
Під ним — на вулиці Дрібних божеств — від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше.
— Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? — спитав сержант Колон.
— Драбинами, — сказав Морква.
— Багатенько їх, — сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув.
— Ой, — чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів.
— Що відбувається? — спитав Ноббі.
Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:
— Хто хоче знати, мартопляси?
— Ми. Перепрошуємо, — сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну.
— Ну, це ж коронація, хіба ні, — відповів той. — Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні?
Ноббі глипнув на мокру тканину.
— Не аж такі старі на вигляд, як на мене, — сказав він. — Радше нові.
— А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті?
— Це королівські гіпопотами Анка, — гордо мовив чоловік. — Нагадування про нашу славну спадщину.