Страница 38 из 72
— Залазь, ідіоте нещасний!
Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину.
— Годі волати! — наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади.
Ще один вигук — і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп.
Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес.
— Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? — прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню.
— Анінайменшої!
Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима.
— Воно ніби щось шукає! — крикнув він.
— Добре було б забратися звідси, поки воно це не знайшло. Згодні?
Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії.
Інші промені блимнули й згасли.
Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі.
— Навіщо йому Бібліотека? — насупилася вона.
— Може, щоб підчитати щось?
— Не кажіть дурниць, — відмахнулася леді Ремкін. — Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці?
— Щось дуже коротке?
— Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект.
Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі.
А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней.
І площу, заповнену драконом.
Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу.
Але спершу треба декого вшанувати…
Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю.
Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга — ворог, якого досі не вбито.
Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи — і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки.
Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів.
З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами.
Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте.
Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя.
Бібліотеки — хоч би де вони не стояли — поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них — дуже особливої.
Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається.
На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії — рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі — просто величезний гад.
На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова.
Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався.
— Який чудовий екземпляр, — пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін.
— Чому ви постійно це повторюєте?
Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці.
— Я знав, що його не вбили! — прогарчав Ваймз. — Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя!
— Що ви хочете цим сказати? — запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків.
Що він хотів цим сказати? А й справді — що? Ваймз швиденько розкинув мізками.
— Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав.
— Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі.
— Атож, він реальний. Такий реальний, що далі нема куди, — гірко промовив капітан. — Але, можливо, йому потрібна магія, як нам… як нам… сонячне світло? Чи їжа.
— Гадаєте, він чарофаг?
— Я вважаю, що він харчується магією, от і все, — сказав Ваймз, який не мав класичної освіти. — Усі ці болотяні дракончики постійно на межі вимирання, а уявіть, що колись у доісторичні часи хтось із них раптом навчився використовувати магію.
— Колись у світі було повно природної магії, — замислилася леді Ремкін.
— От бачите! Врешті-решт усім живим істотам потрібне повітря і море. Якщо навколо є природний ресурс, його обов’язково хтось використає, правда? І тоді зникають проблеми із поганим травленням, надмірною вагою, розмахом крил і тому подібним, адже про все це має подбати магія. Ось так!
«Але магії знадобиться дуже багато», — подумав він. Йому б не вдалося точно й впевнено сказати, який обсяг магії здатний так змінити світ, аби вкритий сталевою лускою багатотонний велетень шугав у небі, мов ластівка. Аж ніяк не менше, аніж цілий безмір.
Всі ці крадіжки… Хтось годував дракона.
Капітан озирнувся на Бібліотеку Невидної академії — величезне нагромадження магічних книжок і найпотужніший осередок чистої сили чарів у Дискосвіті.
А зараз дракон навчився самостійно добувати собі їжу.
Ваймзу стало болісно-очевидно, що леді Ремкін поворухнулася, а наступної миті він уже із жахом дивився, як вона крокує до дракона, випнувши величезне, мов ковадло, підборіддя.
— Трясця! Що ви робите?! — гучно прошепотів він.
— Якщо він родич болотяних драконів, може, я зумію його приборкати, — відповіла та. — Треба дивитися їм в очі і говорити рішучим суворим тоном. Бачте, у них сили волі немає. Це просто великі слимаки.
На свій сором, Ваймз усвідомив, що його ноги аж ніяк не хочуть рвонути з місця у безумну вилазку і дати йому можливість відтягнути леді Ремкін назад. Його гонор був від цього не в захваті, а тіло відчувало цілком реальну загрозу вплавитися у найближчу стіну, і загрожувало це аж ніяк не гонору.
Палаючими від сорому вухами він почув її голос:
— Поганий хлопчик!
Площею розкотилося відлуння цього жорстокого вироку.
«Боги, — подумав він. — Невже драконів дресирують саме так?» Вказують їм на випалений шмат підлоги і погрожують натицяти носом?