Страница 37 из 72
— Тієї ночі ми побачили, як той мужик когось пограбував, — убитим голосом продовжив Колон. — Просто у нас під носом! І капітан Ваймз сказав: «За ними!» — і ми побігли, але вся штука в тому, щоб не бігти надто швидко, бо інакше їх можна впіймати. Можеш мати купу проблем, якщо ловити людей…
— Їм це не до вподоби, — сказав Ноббі.
Знову розкотився грім. Дощ зашурхотів гучніше.
— Не до вподоби, — погодився Колон. — Але Ґаскін побіг і забув. Він біг і біг, і опинився за рогом, а там чекали двоє підручних цього бандюка…
— Прямо в серце, — додав Ноббі.
— Ну, хай там як, а він там і лишився, — сказав Колон. — Капітан Ваймз дуже побивався. Хлопче, коли ти на варті, не можна швидко бігати, — урочисто пояснив він Моркві. — У Сторожі можна бути або швидким, або старим. Але швидким і старим бути не можна. Бідолаха Ґаскін.
— Такого не повинно було трапитися, — сказав Морква.
— Але трапилося, — відповів Колон, прикладаючись до пляшки.
Дощ падав йому на шолом і стікав обличчям.
— Так не повинно було трапитися, — вперто промовив Морква.
— Але трапилося, — повторив Колон.
Ще дехто в місті також почувався незатишно. І цей хтось — то був Бібліотекар.
Сержант Колон дав йому значок, який Бібліотекар покусував, крутячи у своїх великих м’яких руках.
Проблема полягала не в тому, що в місті раптом з’явився король. Орангутани — традиціоналісти, а чогось традиційнішого за короля годі й придумати. Але вони також люблять, коли все чисто, а тут не все було чисто. Або правильніше сказати, що все було надто чисто. Правда і реальність ніколи ще не були такими чистими. Нащадки древніх тронів, які вигулькують невідь-звідки, на деревах не ростуть — він точно це знав.
Крім того, ні-хто не шукав його книжку. Ось тобі і людські пріоритети.
Він не сумнівався, що ключ до всього цього — книжка. Правду кажучи, існував один спосіб дізнатися, що там у цій книжці.
Небезпечний спосіб, але Бібліотекар цілими днями походжав на межі небезпеки.
Бібліотека спала. У цій тиші він відкрив шухляду і витягнув із самісінької глибини ліхтарик, змайстрований так, щоб не виривалося полум’я. Коли навколо стільки паперу, обережність не завадить…
Він також узяв мішечок арахісу, а потім, трохи подумавши, ще й мотузку. Відкусивши шматок, Бібліотекар зав’язав його навколо шиї і почепив туди значок, як амулет. Потім прикріпив кінець довгої мотузки до стола і, трохи подумавши, на всіх чотирьох рушив між книжковими полицями, розмотуючи мотузку за собою.
«Знання дорівнює силі…»
Мотузка була важливою. По якімсь часі Бібліотекар зупинився. Він зібрав усі свої бібліотекарські можливості.
«Сила дорівнює енергії…»
Іноді люди поводилися по-дурному. Вважали Бібліотеку небезпечною через усі ці магічні книжки — і небезпідставно. Але насправді одним із найнебезпечніших місць у світі робив її той простий факт, що це була бібліотека.
«Енергія дорівнює матерії…»
Він гайнув у «провулок» із полиць у кілька футів завдовжки (як здавалося), але натомість ішов там півгодини швидким кроком.
«Матерія дорівнює масі».
А маса викривлює простір, перетворюючи його на поліфрактальний Б-простір.
Може, система бібліотечної класифікації Дьюї має свої переваги, але коли треба знайти щось у багатовимірних шарах Б-простору, насправді потрібен добрий запас мотузки.
Дощ розійшовся по-справжньому. Він вилискував на бруках площі Розбитих місяців, ганяв туди-сюди розірвані оздоби, прапори, биті пляшки, а іноді — чиюсь вивергнуту вечерю. Досі частенько гуркотів грім. У повітрі висів свіжий запах зелені. Над бруківкою підіймалися пасма анкської імли. Скоро мало розвиднітися.
Ваймз пробирався площею, і його кроки перемоклим відлунням розліталися між навколишніми будівлями. Отже, хлопець стояв ось тут.
Вдивляючись крізь клапті туману в будинки довкола площі, Ваймз намагався зорієнтуватися. Він ступив уперед. Отже, дракон літав тут.
— А ось тут його вбили, — сказав вголос Ваймз і запустив руки в кишені.
Чого там тільки не було — ключі, корки, шматки мотузки. Пальці зімкнулися на уламку крейди.
Він опустився на коліна. Стрибнувши вниз із його плеча, Еррол пошкандибав шукати недоїдки, що лишилися від святкування. Ваймз помітив, що він обнюхує кожну знахідку і лише потім їсть. Це здавалося трохи дивним, бо він все одно ні від чого не відмовлявся.
А голова дракона була приблизно… Десь тут.
Ваймз позадкував, проводячи крейдою по бруківці, повільно сунучи мокрою безлюдною площею, ніби справляючи ритуал якогось стародавнього культу. Ось крило, що вигнулося в напрямку хвоста, який простягнувся ген аж сюди, а тепер взяти крейду в іншу руку і до того крила…
Завершивши, він пройшов у центр свого креслення, провів руками по бруківці і аж тоді збагнув, що очікував, ніби вона виявиться теплою.
Тут неодмінно щось мало лишитися. Щось… Ну, він не знав. Лій чи щось подібне. Або хрусткі шматочки підсмаженого дракона.
Еррол почав їсти розбиту пляшку. Йому явно дуже смакувало.
— Знаєш, що я думаю? — запитав у нього Ваймз. — Що він іще повернеться.
Знову розкотився гуркіт грому.
— Та ні, нічого, — пробурмотів Ваймз. — Це мені просто на думку спало. Не все так страшно.
Еррол закляк, так і не дожувавши.
Напрочуд повільно, ніби на дуже добре змащених олією шарнірах, голова дракончика піднялася вгору.
На що ж він так уважно дивився? На шматочок порожнього неба — такий звичайнісінький, що годі було дати ще якийсь опис.
Капітан здригнувся під плащем. Маячня якась.
— Слухай, не треба цих вибриків, — заспокоїв дракончика Ваймз. — Нема там нічого.
Еррол затрусився.
— Просто дощ, — продовжив Ваймз. — Ну ж бо, доїдай пляшку. Яка смачна пляшечка.
Із пащі дракончика вирвалося тоненьке перелякане скигління.
— Стривай, — сказав Ваймз.
Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув:
— Дивися!
Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього.
З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було.
Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось.
Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися.
Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію:
— Арргх.
Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала.
Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити.
Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні.
У повітрі розлився запах плавленої бляшанки.
Карета леді Ремкін увірвалася на площу — звук лунав такий, наче крутилася рулетка, — а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало: