Страница 36 из 72
Знову втупившись у папірець, Ваймз дописав:
повосьме: якце Королі могли зьявити ся ні звідки?
Йому навіть не вдалося розгледіти того хлопця як слід. Доволі презентабельний. Навряд чи великий мислитель, але профіль із таких, які не соромно карбувати на дрібних монетках. Крім того, якщо вже він убив дракона, то міг дозволити собі виявитися навіть зизуватим ґобліном. Юрба з тріумфом принесла його на руках у палац Патриція.
Лорда Ветінарі замкнули в одному з його ж підземель. Схоже, він не дуже чинив опір — лише всміхнувся усім і спокійно пішов туди.
Дуже вдалий збіг обставин для міста: саме коли знадобився герой, щоб убити дракона, прийшов король.
Ваймз трохи це обмізкував.
Розкрутив цю думку з усіх боків, а тоді взяв перо і написав:
подевьяте: який счастливий ви-падок для хлопця, який стане Королем: нагодив ся Дракон щоб його прирізати і довести свою спро мож ність.
Це спрацювало набагато краще, ніж родимі плями і мечі — нема що й казати.
Покрутивши перо у пальцях, Ваймз нашкрябав:
подесяте: Дракон не був Механічним Пристрієм, але ясно що жодний чаклун не може створити звірину такої величності. Величі. Величезності. Таких розмірів.
поодиннадцете: чому коли його приперло, він не зміг дихнути Полум’ям?
подванадцете: звідки він взяв ся?
потринадцете: куди він подів ся?
Дощ гучніше забарабанив по шибці, розбавляючи святковий гомін, який незабаром зовсім розчинився. Загуркотів грім.
Ваймз декілька разів підкреслив слово «подів ся». Після нових розмислів додав ще два знаки питання: «??».
Він якийсь час дивився, що це йому дало, а потім скрутив папірець у кульку, яку жбурнув у камін, де її піймав і проковтнув Еррол.
Трапився злочин. Піднялися інстинкти, про які Ваймз навіть не підозрював — древні детективні інстинкти, і від цього настовбурчилося волосся на потилиці. Інстинкти підказували, що трапився злочин. Можливо, такий незвичний, що його не згадали ніде у тій книжці Моркви, але цілком реальний. І купка підсмажених за високої температури убивць стала лише початком. Він розвідає, що й до чого, і дасть визначення.
Капітан піднявся, зняв із гачка біля дверей шкіряний плащ і вийшов у беззахисне місто.
Там лежать дракони.
Лежать вони собі… А як саме лежать?
Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?..
Може, лють?
Він пам’ятав, як його крила розсікали справжнє повітря. Як він насолоджувався полум’ям. Високе небо вгорі, а внизу — цікавий світ, повний дивних істот, які несамовито бігали. Існування там мало іншу текстуру. Кращу.
І саме коли він почав отримувати задоволення, його паралізували, відібрали полум’я і штовхнули назад, наче якогось волохатого собакоподібного ссавця.
У нього відібрали світ.
У рептилячих нервових зв’язках дракона почала жевріти думка про те, що цей світ можна повернути — чи бодай спробувати. Його викликали, а потім запхали назад. Але чи не лишилося сліду, запаху, ниточки, що вели у небо?..
Може, вистачило б навіть спогаду…
Він пригадав ту свідомість. Невдоволений голос, сповнений власної мініатюрної пихи. А свідомість — майже як у дракона, але у малесенькому, крихітному масштабі.
«Ось воно».
Дракон розправив крила.
Леді Ремкін зробила собі какао і сіла слухати, як у трубах надворі булькоче дощ.
Вона скинула ненависні бальні туфлі, які — навіть сама вона визнала б — схожі були на два рожеві човни. Але становище зав’язує, як сказав би кумедний сержантик, і вона, остання представниця однієї з найдревніших анк-морпоркських династій, мала піти на святковий бал, щоб засвідчити свою добру волю.
Лорд Ветінарі був не тієї статі, щоб розгулятися. Про це навіть склали популярну пісеньку. Але зараз усе мало поринути в гульки.
Леді Ремкін терпіти не могла балів. Вони навіть близько не приносили їй такого задоволення, як чищення драконячих стаєнь.
Коли йшлося про чищення драконячих стаєнь, завжди було зрозуміло, що до чого. Не доводилося стояти з розпашілим обличчям і їсти казна-що, настромлене на палички, а ще вдягати сукню, в якій скидаєшся на хмару, густо населену херувимами. Якщо ти тримала в руках миску з їжею, дракончикам було абсолютно все одно, яка ти з вигляду.
Хто б міг подумати… Їй завжди здавалося, що потрібні тижні, ба навіть місяці, щоб організувати бал. Запрошення, оздоблення, нанизані на тростинки ковбаски, моторошна віддалено схожа на куряче м’ясо суміш, якою мали нафарширувати формочки. Однак усе це зробили за якихось декілька годин, немовби хтось усе планував заздалегідь.
Очевидно, сфера обслуговування творить дива. Вона навіть танцювала з цим — як би його краще назвати? — новим королем. І він говорив їй якісь люб’язності, хоча слова звучали доволі придушено.
А завтра коронація. Здавалося б, потрібно багато місяців, щоб усе організувати…
Вона продовжувала думати про це, змішуючи вечерю драконам: мінеральна олія, торф, а зверху цяточки сірчаних квітів. Перевдягатися вона не стала — просто накинула поверх бальної сукні грубий фартух, тицьнула руки в рукавиці, опустила захисну маску на обличчя і, під зливою, побігла до драконів.
Щойно прочинивши двері, вона помітила: щось не так. Зазвичай дракончики вітали появу їжі: свистіли, шипіли і випускали невеличкі спалахи вогню.
Натомість зараз усі тихо сиділи на своїх місцях і уважно дивилися вгору.
Це було якось моторошно. Леді Ремкін постукала цебрами.
— Нема чого боятися! Від страшного великого дракона нічого не лишилося! — весело сказала вона. — Нумо сюди, народцю!
Двоє чи троє, ледь глянувши на неї, знову повернулися до…
До чого? Вони здавалися не переляканими, а просто дуже-дуже зосередженими. Вони мовби несли варту, чекаючи, коли щось станеться.
Знову розкотився грім.
За декілька хвилин леді Ремкін уже поверталася у перемокле місто.
Існують пісні, яких на тверезу голову ніколи не співають. Наприклад, «Ущелина Неллі», а також будь-яка пісня, що починається словами «Коли я йшов…». В анк-морпоркських краях улюблена пісня — «На жезлі чародійському голівка величенька».
Загін упився. Принаймні двоє з трьох. Моркву вмовили спробувати шанді, але йому не дуже сподобалося. Крім того, він не всі слова знав, а які знав, тих чомусь не розумів.
— А, ясно, — врешті-решт сказав він. — Це така гумористична гра слів, правда?
— Знаєте, — замислено промовив Колон, вдивляючись в імлу, що, густішаючи, підіймалася над Анком, — у такі моменти хотілося б, щоб старий…
— Не кажи цього, — перервав, похитуючись, Ноббі. — Ми ж домовилися не говорити про це. Не варто про це говорити.
— Це була його улюблена пісня, — сумовито продовжив Колон. — Він мав приємний тенорок.
— Ну, годі, с’ржанте…
— Він був порядною людиною, наш Ґаскін, — розповідав далі Колон.
— Ми нічого не могли з цим вдіяти, — похмуро кинув Ноббі.
— Могли. Ми могли бігти швидше.
— Що трапилося? — запитав Морква.
— Він загинув, — пояснив Ноббі. — При виконанні службових обов’язків.
— Я йому казав, — докинув Колон, ковтаючи з пляшки, яку вони взяли зі собою, щоб перебути ніч. — Казав. Повільніше, казав я. Шкоду собі заподієш, казав я. Не знаю, що на нього найшло, що він так рвонув.
— Це все Гільдія злодіїв винна, — додав Ноббі. — Таких людей випускає на вулицю…