Страница 35 из 72
— Атож.
— Правда? Я, мабуть, зможу постачати їх гуртом, — сказав Відривач і озирнувся на Ваймза, який слухав усе це, дедалі більше поринаючи у чорну зневіру. — От бачите, капітане? А ви, гадаю, служитимете вже у королівській варті. Матимете якесь пір’ячко на шоломі.
— А, пишноти, — махнув трубкою монархіст. — Це дуже важливо. І багато видовищ.
— І вони що, безкоштовні? — запитав Відривач.
— Ну, може, хіба що за декорації треба заплатити, — відповів той.
— Та ви всі геть подуріли! — не витримав Ваймз. — Ви нічого про нього не знаєте. І він ще навіть не переміг!
— Гадаю, це лише формальність, — кинула жінка.
— Люди, отямтеся! Це ж вогнедишний дракон! — крикнув Ваймз, а в пам’яті знову постали ті ніздрі. — А він — просто якийсь хлопака на коні!
Нудль-Відривач жартома тицьнув його кірасу.
— Душі у вас нема, кепе. Якщо людина приїхала здалеку у закатоване драконом місто і має блискучий меч, то… є лише один варіант розвитку подій, правда? Мабуть, так вирішила доля.
— Закатоване місто? Закатоване місто? — надривався Ваймз. — Та ти, шахраюго, ще вчора впарював людям на вулиці гарненьких лялькових дракончиків!
— Комерція, кепе. І нема чого так перейматися, — приязно пояснив Відривач.
Похмурий і розлючений Ваймз відійшов до свого загону. Знаєте, чим анк-морпоркський люд міг бути вам симпатичний? Нестримним прагненням до незалежності. Вони б нікому не поступилися своїм правом грабувати, обдурювати, привласнювати чуже і вбивати. Це могли робити всі, і в цьому всі були рівні. І це цілком вкладалося у Ваймзову логіку. Не було жодної різниці між найбільшим багатієм і найзлиденнішим жебраком — хіба що перший мав достоту грошей, влади, їжі і гарного одягу, а ще здоров’я. Але він принаймні не був анітрохи кращий. Просто багатший, огрядніший, могутніший, пишніше вдягнений і здоровіший. І так тривало століттями.
— А зараз махнули перед ними горностаєвою мантією, і вони показилися, — пробурмотів він.
Дракон повільно і насторожено кружляв над майданом. Ваймз витягнув шию, щоб краще бачити: попереду стояло чимало людей.
У багатьох хижаків образ здобичі мало не в гени вбудований. Можливо, вершник із мечем у руках так само щось перемкнув у драконовому мозку: істота подивилася на нього з живим інтересом, але водночас і з підозрою.
— Я й не знав, що ми взагалі були королівством, — знизав плечима затиснутий у натовпі Ваймз.
— Відтоді минуло дуже багато часу, — пояснила леді Ремкін. — Королів скинули. Це й на краще. Вони часом були просто жахливі.
— Але ж ви з круто… з високородної сім’ї, — здивувався він. — Я думав, ви мали б підтримувати королів.
— Ой, серед них траплялися страшні почвари, — безтурботно сказала вона. — Творили казна-що: заводили собі купу дружин, відрубували людям голови, починали якісь дурнуваті війни, їли з ножа, кидали надгризені курячі ніжки через плече і тому подібне. Геть не нашого рівня люди.
На площі запала тиша. Дракон повільно підлетів до дальнього кінця і майже застиг у повітрі — хіба що крилами повільно махав.
Ваймз відчув, як по спині щось дереться, а потім Еррол вчепився йому у плече задніми лапами. Крильця-обрубки теліпалися в тому ж ритмі, що й крила справжнього дракона. Еррол шипів, не відводячи погляду від величезної істоти, що висіла в повітрі.
Коли хлопець спішився, махнув мечем і розвернувся до далекого ворога, кінь рвучко затанцював на бруківці.
«Він впевнено тримається», — подумав Ваймз. З іншого боку, хіба за наших часів здатність прирізати дракона має щось спільне із вмінням правити?
Але меч справді дуже яскраво виблискував, проти цього не заперечиш.
Друга година ночі. Все гаразд, хіба що дощить. Так, знову почав сіятися дощик.
У мультивсесвіті є такі міста, де начебто знають, як розважатися. Наприклад, у Новому Орлеані чи Ріо хваляться, ніби вміють не лише дати жару, але й розпалити багаття. Однак порівняно з тим, як відривається Анк-Морпорк, ці міста — похмуре уельське селище в неділю по обіді.
В омитому дощем повітрі над коловоротом мулу у річці Анк розривалися і спалахували феєрверки. На вулицях підсмажували різних свійських тварин. Від будинку до будинку в безперервному танку вервечкою рухалися люди, іноді встигаючи обірвати ненадійно закріплене оздоблення.
Скрізь пиячили. Люди, яким за інших обставин таке не спало би на гадку, зараз кричали «Слава!». Ваймз похмуро волікся крізь натовп, почуваючись зайвим, ніби маринована цибулина у фруктовому салаті. Усьому своєму загону він сьогодні дав вихідний.
Ваймз аж ніяк не почувався роялістом. Мабуть, він нічого не мав проти королів, але чомусь йому сумно було дивитися, як анк-морпоркці вимахують прапорами.
Такі дурниці витворяли лише якісь там піддані інших країн. Крім того, думка про плюмаж на власному капелюсі викликала огиду. Він завжди мав упередження проти плюмажів. Пір’я, так би мовити, створювало невдалий фасад, даючи всім зрозуміти, що ти собі не належиш. А ще з плюмажем він би почувався, ніби птах — це вже була остання крапля.
Не знаючи, куди податися, він мимоволі знову прибився до Ярду. Врешті-решт інших варіантів не лишилося. Його помешкання наганяло сум, а власниця квартири скаржилася на дірки в килимі, які пропалював Еррол, хоч би скільки на нього кричали. І на запах від Еррола. А про таверну Ваймз сьогодні навіть думати не міг: там він побачив би речі, набагато гнітючіші навіть за те, що він зазвичай бачив п’яним.
А тут було тихо й спокійно, хоча віддалений гомін святкування все одно долітав із вікна.
Еррол спустився з його плеча і почав їсти вугілля в каміні.
Ваймз сів і закинув ноги на стіл.
Оце так день! Оце так битва! Акробатичні трюки, ухиляння, крики з натовпу. І цей хлопець стояв там, крихітний і беззахисний, поки дракон набирав повітря в груди — Ваймз уже добре знав це глибоке дихання…
Але полум’я не було. Ваймза це здивувало. І натовп. І самого дракона явно теж. Він спробував, скосивши очі, поглянути на власний ніс, а тоді почав відчайдушно шкрябати кігтями вогневивідні шляхи. Він так і не отямився, аж поки хлопець, прошмигнувши в нього під кігтем, вдарив мечем.
І розкотився удар грому. Взагалі-то насправді мали б лишитися якісь рештки дракона.
Ваймз розправив пожмаканий папірець і прочитав свої вчорашні нотатки:
поперше: важкий Дракон, але всеодно літає нормально;
подруге: полумья гаряче, але всеодно жива істота його видихає;
потретє: болотяні дракончики звісно жальо-гідні і не щасні, але ця страшна форма життя дуже могутня;
почетверте: звідки він зьявляв ся, ніхто не знає, і куди зникав, теж ніхто не знає, і де він бував по-між тим;
поп’яте: чому він так згорів, що не має решти?
Ваймз присунув до себе чорнильницю, взяв перо і вивів округлими літерами:
пошосте: чи можна так знищити Дракона, що б геть ні чого не лишило ся?
Трохи подумавши, він додав:
посьоме: чому так що коли він вибухнув, ні-хто не міг його потім знайти, хоча дуже шукали?
Оце справді змушувало задуматися. Леді Ремкін казала, що коли вибухає болотяний дракон, потім геть усе в драконі. А в цьому разі вибухнула збіса велика істота. Звісно, всередині в нього мало вирувати алхімічне пекло, і анк-морпоркці ще й досі лопатами відчищали б вулиці від дракона. Але здавалося, ні-хто не помічає невідповідності. Натомість пурпуровий дим справив величезне враження.
Доївши вугілля, Еррол взявся за кочергу. За цей вечір він з’їв три каменюки з бруківки, ручку дверей, якусь непідвладну визначенню знахідку з канави і, на превеликий подив усіх, три ковбаски Нудля Від-Душі-Відриваю, зроблені зі «справжніх свинючих органів». Хрускіт від поглинання кочерги змішувався зі стукотом дощу по шибках.