Варта! Варта!

Ніщо в світі не повинно було б так літати. Крила били повітря, і від цього розкочувався звук, схожий на відлуння грому, але дракон рухався так, ніби не докладає жодних зусиль. Скидалося на те, що якщо він припинить махати крилами, то просто м’яко пригальмує. Він линув, а не летів. Для істоти завбільшки з амбар, та ще й закутої у броньовану луску, це здавалося неабияким досягненням. 

Дракон проплив у них над головами, наче корабель, у напрямку площі Розбитих місяців. 

— За ним! — крикнула леді Ремкін. 

— Це неправильно, що він так летить. Я майже впевнений, що не обійшлося без порушення Закону про чаклування, — сказав Морква, виймаючи записник. — Та він ще й дах пошкодив. Він обтяжує свою і без того неоднозначну ситуацію. 

— Капітане, ви як? — запитав Колон. 

— Я в ніздрі йому зазирнув, — зачаровано промовив Ваймз і аж тоді зосередив погляд на стривоженому обличчі сержанта. — Куди він подівся? 

Колон махнув рукою на вулицю. 

Ваймз глянув спідлоба на силует, що вже розчинявся у небі над дахами. 

— За ним! — сказав він. 

Знову заспівав горн. 

На майдан поспішало багато людей. Дракон проплив над ними, наче акула, що націлилася на загублений у морі надувний матрац. Хвіст повільно гойдався туди-сюди. 

— Якийсь навіжений хоче вийти з ним на двобій! — сказав Ноббі. 

— Я так і знав, що хтось намагатиметься. Бідного недоумка живцем запечуть в обладунках, — зауважив Колон. 

Здавалося, так само думав і натовп, який вишикувався на майдані. Анк-морпоркці сприймали розваги прагматично і безпосередньо. Вони дуже хотіли подивитися, як приріжуть дракона, але готові були задовольнитися і тим, що когось живцем запечуть в обладунках. Не кожного дня щастить побачити, як людину живцем запікають в обладунках. Буде що згадувати решту життя. 

Зусібіч Ваймза штурхали: юрмище напливало і напливало на майдан. 

Горн проспівав утретє. 

— Це горн-мушля, — впевнено промовив Колон. — Як дзвін, але глибший. 

— Правда? — запитав Ноббі. 

— Атож. 

— Мабуть, збіса здоровенний слимак жив у тій мушлі. 

— Арахіс! Фіглянки! Гарячі ковбаски! — заголосили в них за спиною. — Привіт, хлопці! Вітання, капітане Ваймз! Встигли в останній момент? Беріть ковбаску, заклад пригощає. 

— Що тут коїться, Відривачу? — запитав капітан, вчепившись у лоток продавця, щоб втриматися у круговерті нових і нових людей. 

— Приїхав у місто якийсь хлопець і пообіцяв убити дракона, — пояснив Від-Душі-Відриваю. — Каже, що має чарівний меч. 

— А чарівну шкуру він має? 

— Капітане, де ваша любов до романтики? — поцікавився Нудль, беручи з крихітної пательні на своїй таці розжарену виделку і обережно торкаючись нею заду огрядної жінки, що стояла попереду. — Мадам, прошу посунутися. Комерція — рушійна сила нашого міста. Дуже вам дякую. Звісно, — продовжив він, — якщо вже робити все по правді, то треба прикути до скелі діву. Але тітонька відмовилася. Бувають такі проблемні люди — не шанують традицій. А хлопець каже, що він законний нас-чадок трону. 

Ваймз похитав головою. Світ явно збожеволів. 

— Щось я не второпаю, — сказав він. 

— Нас-чадок, — терпляче пояснив Відривач. — Ну, нас-чадок трону. 

— Якого ще трону? 

— Анкського. 

— Анкського трону? 

— Ну, там, знаєте, королі і таке інше, — Відривач замислився. — Забув ім’я цього хлопця, трясця б його. Я у цілодобовій гуртовій гончарні Троля-Вогнеця замовив три партії сувенірних кухлів з нагоди коронації. Марудна буде потім справа — на кожній вишкрябувати ім’я. Відкласти вам один-два, капітане? Для вас — дев’яносто пенсів, і це я від душі відриваю. 

Припинивши опір, Ваймз знову поринув у натовп, орієнтуючись на Моркву, наче на маяк. Констебль височів над юрбою, а решта загону тягнулася за ним. 

— Божевільня якась, — крикнув Ваймз. — Що там, Моркво? 

— Посеред майдану хлопець на коні, — відповів той. — Тримає в руках меч, аж вилискує, але нічим, крім того, здається, зараз не зайнятий. 

Ваймз пробився під захист леді Ремкін. 

— Королі, — видихнув він. — Анкські. І трони. Є такі? 

— Перепрошую? Ну, так. Колись були, — сказала та. — Кілька сотень років тому. А що? 

— Якесь хлоп’я називає себе нащадком трону! 

— Саме так, — підтвердив Відривач, який невідступно йшов за Ваймзом, сподіваючись дотиснути потенційного клієнта. — Виголосив цілу промову про те, як вб’є дракона, скине узурпаторів і виправить усі кривди. Народ зрадів. Гарячі ковбаски, дві на долар, зі справжньої свинюки. Чом би не пригостити леді? 

— Тобто зі свинини, сер? — насторожено перепитав Морква, озираючи лискучі довгасті утворення. 

— Яка різниця, як називати? Усе гаразд, — поспішив запевнити Відривач. — Ось вам якісний свинячий продукт. Зі справжньої свинюки. 

— У цьому місті народ радіє будь-якій промові, і це геть нічого не означає! — похмуро кинув Ваймз. 

— Беріть свинячі ковбаски, п’ять на два долари! — гукнув Відривач. Він завжди дбав про те, аби спілкування не ставало на заваді комерції. — Може, монархія посприяє бізнесу. Свинячі ковбаски! Свинячі ковбаски! Запечені в тісті. І виправити всі кривди, як на мене, теж доволі слушна думка. З цибулею! 

— Чи міг би я спокусити вас гарячою ковбаскою, мадам? — запитав Ноббі. 

Леді Ремкін поглянула на лоток, що висів на шиї у Відривача. Допомогли тисячоліття бездоганного виховання, що передавалося з покоління у покоління, тож її голос майже не виказав жаху. 

— О, вони такі апетитні з вигляду. Чудові наїдки. 

— Зроблені ченцями на якійсь містичній горі? — запитав Морква. 

Відривач дивно зиркнув на нього. 

— Ні, свинями, — терпляче пояснив він. 

— Які ще кривди? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ну ж бо, скажи мені, які там кривди він хоче виправити. 

— Нууу… У нас тут, наприклад, податки, — сказав Відривач. — Ось вам перша кривда, — йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими. 

— Саме так, — сказала стара жінка поряд. — А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда. 

— І коли волосся передчасно випадає, — докинув чоловік, що стояв попереду неї. — Теж кривда. 

У Ваймза щелепа відпала. 

— Так. Королі можуть від цього зцілювати, — впевнено сказав іще один монархіст. 

— До слова, — згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. — У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, — він обпік Моркву поглядом. — Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі… 

— А ще, знаєте, вони не огризаються, — правив далі монархіст. — Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону. 

— Дивина та й годі! — промовила жінка із сантехнічними проблемами. 

— А ще ж гроші, — продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. — Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля. 

— Чого вони так? Гроші не такі й важкі, — здивувався чоловік, в якого рештки волосся розбіглися по черепі, мов недобитки переможеної армії. — Я можу без проблем носити зі собою сотні доларів. 

— Мабуть, від королювання руки слабшають, — розважливо зазначила жінка. — Від того, що вони увесь час махають людям. 

— Я завжди от що думав, — почав монархіст, витягуючи люльку і беручись її набивати з бундючним виглядом людини, яка готується виголосити промову. — Коли ти король, одна з основних проблем у тому, що твоя дочка може проколотися. 

Усі замислилися. 

— І заснути на сто років, — договорив монархіст. 

— Он як, — видихнули всі, відчувши якесь несвідоме полегшення. 

— А потім ще травми від горошин, — додав він. 

— Мабуть, так, — невпевнено сказала жінка. 

— Постійно доводиться спати на них, — пояснив монархіст. 

— Не кажучи вже про сотню матраців.