Морт

— ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК… 

Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло. 

Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав. 

— ІДУ, — сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг. 

Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки. 

— ПУСТИ, — наказав він. — МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ. 

— Не тебе, йолопе! 

Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність. 

Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці. 

Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла. 

— НАКАЗУЮ ТОБІ, — Мортовим голосом можна було лупати скалу. 

— Батько на мені цей тон випробовував не раз, — спокійно відповіла Ізабелл. — Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало. 

Морт прокричав ще одне прокляття. Те злетіло з його вуст і заховалося в піску. 

— БІЛЬ… 

— Це все у твоїй уяві, — сказала Ізабелл, чимдуж опираючись силі, що намагалася зірвати їх з місця й потягнути іскристим коридором. — Ти не Смерть. Ти просто хлопець на ім’я Морт. Ти той, ким себе уявляєш. 

Посередині кожної з його очиць з’явилися карі цятки, що спливали на поверхню крізь синь зі швидкістю зору. 

Вихор навколо них здіймався і вив. Морт заверещав. 

Мета обряду Ашк-Енте досить проста: викликати і затримати Смерть. Ті, хто вивчає окультну справу, знають, що для проведення обряду потрібні заклинання, три малі шматки дерева і чотири кубічні сантиметри мишачої крові, та жодний чарівник, достойний носити чарівничий капелюх, не візьметься робити щось настільки неефектне. Чарівники добре розуміють, що коли обійтися без величезних жовтих свічок, купи рідкісних пахощів, малювання кіл на підлозі крейдою щонайменше восьми кольорів і кількох казанів, то й братися не варто. 

Восьмеро чарівників зайняли позиції на вершинах великої церемоніальної октограми. Вони вихилялися й камлали, розвівши руки так, щоби торкатися кінчиків пальців своїх сусідів. 

Та щось пішло не так. У центрі живої октограми гуснув туман, та робив це неправильно, ніби не міг зосередитися. 

— Потужніше! — наказав Альберт. — Більше сили! 

На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим. 

— Ні! — заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. — Не ти, не ти… 

У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув… 

У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів… 

У головній залі Невидної академії сталося все одразу[13]. 

Колосальна потужність, яку чарівники приклали до світу тіней, раптом знайшла точку зосередження. Ніби впертий корок із пляшки, ніби згусток пекучого соусу з тюбика Вічності, Смерть вивалився прямісінько в центр октограми і вилаявся. Альберт трохи запізно усвідомив, що перебуває всередині зачарованого кола, і кинувся до краю. Та кістяні пальці вхопили його за мантію. 

Чарівники — принаймні ті з них, хто ще стояв на ногах і був при собі, — були вкрай здивовані, коли побачили Смерть у фартуху і з кошеням на руках. 

 — Чому вам так треба було ВСЕ ЗІПСУВАТИ? 

— Все зіпсувати? А ви бачили, що той малий накоїв? — огризнувся Альберт, який досі не втрачав надії вирватися з кола. 

Смерть підвів череп і принюхався. 

Звук його дихання перебив усі інші звуки в залі й змусив їх ущухнути. 

То був звук, який іноді чується на межі сну і яви, й від якого зазвичай прокидаєшся в жаху й холодному поті. Ніби шурхіт за дверима страху. Ніби принюхувався їжак, та не звичайний, а такий, що зминає живі огорожі й трощить вантажівки. 

Такий звук, який не схочеться чути вдруге. Та і вперше — не хотітиметься. 

Смерть поволі виструнчився. 

— ТО ОН ЯК ВІН МЕНІ ВІДПЛАТИВ ЗА ДОБРОТУ? ВИКРАВ МОЮ ДОНЬКУ, ОБРАЗИВ МОГО СЛУГУ, РИЗИКНУВ ЦІЛІСНІСТЮ САМОЇ ДІЙСНОСТІ — І ВСЕ ЦЕ ЗАРАДИ ОСОБИСТОЇ ПРИМХИ? О, ЯКИЙ ЖЕ Я БУВ ДУРЕНЬ, ЯК ДОВГО Я ДОЗВОЛЯВ ВОДИТИ СЕБЕ ЗА НІС! 

 — Пане, якби ж ви були такі ласкаві мою мантію відпустити… — почав Альберт, і чарівники почули в його голосі жалібні нотки, яких ніколи доти не чули. 

Смерть не звертав уваги. Він клацнув пальцями, мов кастаньєтами, і фартух на ньому на мить спалахнув полум’ям і щез. Кошеня він обережно опустив на підлогу й лагідно відсунув ногою. 

 — ХІБА НЕ ДАВ Я ЙОМУ НАЙЛІПШУ В СВІТІ МОЖЛИВІСТЬ ВЛАШТУВАТИСЯ? 

— Саме так, пане, але зараз, коли ви все добре розумієте… 

— НАВИЧКИ? КАР’ЄРУ ПОПЕРЕДУ? ПЕРСПЕКТИВИ? ДОВІЧНЕ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ? 

— Так, саме так, та чи не могли б ви відпустити… 

Альбертів тон остаточно змінився. Командні фанфари зникли, замість них пищали благальні сопілки. Звучав він до смерті перелякано, але це не завадило йому упіймати погляд Ринсвінда й просичати: 

— Патериця моя! Кинь мені патерицю! Доки він у колі, він не непереможний! Дай мені патерицю, і я вирвуся звідси! 

Ринсвінд сказав: 

— Даруйте? 

— О, МОЯ ВИНА, ЩО ВІДДАВСЯ СЛАБКОСТІ ТОГО, ЩО ЗВАТИМУ ПЛОТТЮ, БО ТОЧНІШОЇ НАЗВИ ДЛЯ ЦЬОГО НЕ МАЮ! 

— Патерицю, дурню, дай патерицю! — шепотів Альберт. 

— Вибачте, що? 

— МОЛОДЕЦЬ, МІЙ ПРИСЛУЖНИКУ, ЩО ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ТЯМИ, — вів далі Смерть, — НЕ ГАЙМО БІЛЬШЕ ЧАСУ. 

— Мою патери… 

Повітря всередині кола ураз зібгалося в одну точку. Полум’я свічок на мить витягнулося у вогняні нитки — і згасло. 

Минуло трохи часу. 

Тоді десь із підлоги почувся голос скарбія: 

— Ринсвінде, дуже жорстоко з вашого боку отак взяти й загубити його патерицю. Нагадайте, щоби я виніс вам сувору догану колись днями. Дайте хтось вогню. 

— Не знаю, куди вона поділася! Поставив її тут під колону, а вона… 

— У-ук. 

— Он як. 

— Збільшити добову порцію бананів цій мавпі, — безвиразно сказав скарбій. Спалахнув сірник, і хтось запалив свічку. Чарівники потроху підводилися з підлоги. 

— Що ж, ми всі маємо засвоїти цей урок, — повів далі скарбій, обтрушуючи з мантії пил і краплі воску, а тоді глянув угору, чекаючи побачити на п’єдесталі статую Альберто Маліча. — Очевидно, що навіть статуї мають гордість. Пригадую, що й сам я в перший рік навчання писав своє ім’я на його… Втім неважливо. Пропоную встановити новий пам’ятник. 

Відповіддю на пропозицію була мертва мовчанка. 

— Скажімо, реалістичне золоте лиття. Можливо, із вкрапленнями коштовних каменів, достойних нашого великого засновника, — радісно продовжив скарбій. — А щоби ніхто зі студентів його не сплюндрував, пропоную встановити його у найглибшому підвалі. І замкнути на замок. 

Дехто з присутніх помітно звеселився. 

— А ключ викинути? — уточнив Ринсвінд. 

— І заварити двері, — ствердно відповів скарбій. Він щойно згадав про «Латаний барабан». Ще трохи подумав і згадав про режим і фізичне виховання. 

— І потім закласти прохід цеглою, — додав він. Усі радісно заплескали в долоні. 

— І викинути муляра! — підказав Ринсвінд, який саме увійшов в ритм. 

13

Це не зовсім так. Філософи домовилися вважати, що найкоротший проміжок часу, за який може статися взагалі все, — одна тисяча мільярдів років. — Прим. авт.