Морт

Скарбій насупився: 

— Не варто аж так захоплюватись. 

У повній тиші більша, ніж зазвичай, піщана дюна випнулася й осипалася, явивши зору Хропунця, який видував з ніздрів пісок і обтрушував гриву. 

Морт розплющив очі. 

Має існувати якесь слово на позначення того короткого проміжку часу між пробудженням і миттю, коли розум виринає з теплого рожевого ніщо. Ви лежите без жодної думки в голові, крім хіба підозри, що зараз вас, ніби шкарпетка з мокрим піском у темному провулку, наздоженуть спогади, без яких ви могли б обійтися і які здебільшого полягають у факті, що єдиним пом’якшувальним чинником у сприйнятті подальшого майбутнього є певність, що воно буде вкрай нетривалим. 

Морт сів і взявся руками за голову, аби не дати їй відпасти. 

Пісок поряд із ним заворушився, і от уже Ізабелл сиділа поряд. У її волоссі було повно піску, а обличчя було брудне від кам’яної пилюки. Деякі волосини на її голові посіклися на кінчиках. Вона тупо дивилася на Морта. 

— Ти мене вдарила? — запитав він, обмацуючи щелепу. 

— Так. 

— Це ж треба. 

Він подивився у небо так, ніби воно мало йому про щось нагадати. Він мав прямувати кудись — так йому пригадувалося. А тоді він пригадав дещо іще. 

— Дякую, — сказав він. 

— Звертайся, я завжди залюбки. 

Ізабелл підвелася й спробувала обтрусити пилюку й павутиння із сукні. 

— То як, підемо рятувати ту твою принцесу? — боязко запитала вона. 

Тут особиста, внутрішня дійсність наздогнала Морта. Він схопився на ноги, видав придушений зойк, побачив перед очима синюваті іскри і впав. Ізабелл підхопила його під пахви й поставила на ноги. 

— Ходімо до річки, — сказала вона. — Гадаю, нам усім не завадить попити. 

— Що зі мною сталося? 

Вона ледь помітно знизала плечима, досі допомагаючи йому тримати рівновагу. 

— Хтось провів обряд Ашк-Енте. Батько таке терпіти не може. Каже, вони завжди його викликають у найменш зручні моменти. Та частина тебе, що була Смертю, пішла, а ти лишився. Гадаю, якось так. Принаймні говориш ти тепер так само, як раніше. 

— Котра година? 

— А о котрій жерці мали закрити піраміду, ти казав? 

Морт примружився на піраміду царя запісоченими очима. Звісно, там уже орудували освітлені полум’ям смолоскипів постаті. Невдовзі, якщо вірити міфам, охоронці оживуть і вийдуть на нескінченний обхід. 

Він знав, що вийдуть. Він пригадував знання про це. Пам’ятав, як розум його був холодним, мов крига, і безкінечним, як нічне небо. Він пам’ятав, як його витягнули у небажане існування в мить, коли з’явилася на світ перша жива істота, і знання, що він переживе саме життя, житиме, аж доки останнє з живого не відійде в обіцяний йому інший світ, і тоді його робота, образно кажучи, полягатиме в тому, щоби перевернути стільці, підняти їх на столи й вимкнути світло. 

Він пам’ятав самотність. 

— Не лишай мене самого, — сказав він тривожно. 

— Я тут, — відповіла Ізабелл. — Буду поряд, скільки буде треба. 

— Зараз північ, — сказав він похмуро, сів навколішки біля річки Цорт і схилив зболілу голову до води. Поряд Хропунець пив із таким звуком, ніби хтось спускав воду з ванни. 

 — Це означає, що спізнилися? 

— Так. 

— Мені шкода. Якби ж я могла чимсь зарадити. 

— Нічим. 

— Але ти принаймні виконав обіцянку, яку дав Альбертові. 

— Так, — сказав Морт гірко. — Принаймні це. 

Проїхав майже весь Диск із кінця в кінець… 

Має існувати якесь слово на позначення тієї крихітної іскри надії, яку не зважуєшся помітити, бо боїшся, що саме уже визнання її існування змусить її зникнути, як от коли намагаєшся роздивитись фотон. Хіба тільки крадькома глянути на неї, дивлячись ніби повз, обходячи її, чекаючи, коли вона розгориться достатньо, аби явити себе світові уповні. 

Він підвів мокре від води лице й подивився на освітлений залишками сонячних променів виднокрай. Спробував пригадати той величезний муляж Диска в Смертиному кабінеті, але так, щоби всесвіт не здогадався, що в нього на думці. 

У такі миті здається, що ймовірність є надто крихкою — настільки крихкою, що коли думати заголосно, вона злякається і зникне. 

Морт придивився до Серцесвітних вогнів, що майоріли на тлі зірок, і прикинув, де вони з Ізабелл зараз, а де має бути Сто Лат… Отам… 

— Північ, — промовив він вголос. 

— Вже по півночі, — завважила Ізабелл. 

Морт підвівся, намагаючись притишити вдоволення, аби те не блимало, мов маяк, на весь світ, і взяв Хропунця за збрую. 

— Сідай, у нас не так багато часу. 

— Про що це ти? 

Морт нахилився, щоби всадовити її позаду себе. Це було дуже мило з його боку, та сам він при цьому заледве не випав із сідла. Ізабелл чемно прибрала його руки й залізла сама. Хропунець затупцював на місці, ніби відчуваючи Мортове гарячкове збудження, чмихнув і загріб пісок копитами. 

— Питаю, про що це ти? 

Морт розвернув коня до відблисків призахідного сонця на горизонті. 

— Про швидкість темряви. 

Гостроріз визирнув з-за парапету на мурі й застогнав. Іскриста стіна уже була за кілька кварталів від палацу, її було чітко видно в октариновому світлі, а шипіння вже навіть не треба було уявляти. 

Він чув зловісне дзижчання випадкових частинок ймовірної дійсності, що розбивалися об стіну, перетворюючи свою енергію на звук. Сунучись вулицями, мерехтлива стіна зжерла святкові гірлянди й стрічки, смолоскипи й завмерлий натовп, лишаючи по собі буденно-темні вулиці. Десь там, за нею, — думав Гостроріз, — я спокійно собі сплю в ліжечку, і нічого з цього ніколи не ставалося. От везунчик. 

Він пригнувся, зліз із драбини на бруківку й побіг до головної зали, плутаючись у мантії. Просочився крізь вузьку, мов бійниця, щілину між високих дверей, наказав охороні зачинити їх, підібрав поли мантії й побіг боковою галереєю, щоби не втрапити на очі гостям. 

У залі, освітленій тисячами свічок, зібралася вся знать рівнини Сто, і майже всі присутні сумнівалися в причині своєї тут присутності. А ще, звісно, там був слон. 

Саме слон і переконав Гостроріза, що він уже зійшов із рейок здорового глузду, та ще кілька годин тому слон здавався йому непоганою ідеєю — підсліпуватість Верховного жерця навела його на спогад, що на лісопилці на околиці міста цю тварину тримають в якості вантажопідйомника. Слон був старий, страждав на артрит і був украй норовистим, але в якості матеріалу для жертвопринесення мав виняткову перевагу: Верховний жрець точно його помітить. 

Півдесятка вартових боязко намагалися вгамувати тварину, чий повільний мозок раптом пригадав, що о цій порі його власникові слід бути в рідному хліві, де вдосталь сіна, води і часу на сни про спекотні ніжно-зелені хапонійські рівнини. Слон нервувався. 

Крім того, невдовзі виявилося, що однією з причин надмірної слонової бадьорості було те, що його хобот у передцеремоніальному сум’ятті намацав чималу амфору з міцним вином. Слон добряче напився. Дивні образи поставали перед його старими очима — вивернуті з коренем баобаби, бої за самиць із іншими представниками свого виду, величний біг вуличками хапонійських селищ та інші напівзабуті приємності. Ще трішки — і йому маритимуться рожеві чоловічки. 

На щастя, про це не було відомо Гострорізові, який нарешті зустрівся поглядами із помічником Верховного жерця — перспективним юнаком, який далекоглядно вбрався в гумовий фартух і високі бахили, — і дав йому знак починати церемонію. 

Тоді Гостроріз рвонув до роздягальні для жерців і так-сяк нап’яв на себе особливу урочисту мантію, яку для нього пошила придворна швачка, добряче порившись по запасах у пошуках мережива, блискіток і золотих ниток. Мантія вражала пишним оздобленням і могла би слугувати прикладом виняткового несмаку — настільки виняткового, що навіть Верховний канцлер Невидної академії не посоромився б у неї вбратися. Гостроріз дозволив собі п’ять секунд понасолоджуватися своїм відображенням в дзеркалі, а тоді начепив гостроверхого капелюха і побіг назад до дверей, де завбачливо притишив крок і поважно вийшов у залу, як і належить обіймачеві солідної посади.