Морт

— Може, ще хтось хоче виявити вірність суспільному обов’язкові? — запитав він. — Добрі сусіди ще є серед вас? — він випростався на повний зріст. — Хробаки безхребетні! Я цю Академію заснував не для того, щоби ви сусідам газони їхні кляті стригли! На біса вам сила, коли ви її не застосовуєте? Не поважає вас холоп — то й спопеліть йому двір, щоби й сальця засмажити не було на чому! Ясно вам? 

Серед чарівників почулися притишені зітхання. Вони сумно дивилися на жабку на Ринсвіндовій долоні. Більшість із них ще в далекій юності опановували мистецтво пиятики до непритомності саме в «Барабані». Звісно, ті часи давно минули, та наступного вечора Торгова гільдія мала проводити урочисту вечерю в верхній залі «Барабана», і в усіх чарівників восьмого ступеня були контрамарки. Там подавали б печеного лебедя й два види бісквітних тортів, а ще виголошували б тости на кшталт «Наші дорогоцінні — ні-і-і — виняткові гості!..», аж доки не настав би час викликати носильників і розвозити всю братію на візках. 

Альберт крокував уздовж шеренги й час від часу злегка штурхав когось із чарівників патерицею у черево. Душа його співала. Повернутися? Та нізащо! Тут влада, тут справжнє життя. Він поставить на місце того старого дурня й плюне йому в порожні очі. 

— О, тут все зміниться, іменем Ґрізмового Курного Дзеркала заклинаю вас! 

Ті з присутніх, хто пам’ятав історію закладу, сумно кивали. Кам’яна підлога, підйом затемна, ніякого спиртного за жодних обставин, завчати істинні імена всього сущого, доки ті не лізтимуть з вух. 

— А цей що там робить?! 

Недороблена цигарка випала з тремтливих пальців чарівника, який на свою біду забудькувато поліз у кисет. Цигарка підскочила, упавши на підлогу, і всі спостерігали, як вона котиться, аж доки Альберт не смикнувся вперед і не розчавив її. 

Тоді він різко спинився й розвернувся. Ринсвінд, який ішов за ним хвостиком, ніби неофіційний ад’ютант, ледве не врізався йому в спину. 

— Ти! Ринс-щось-там. Куриш? 

— Ні, пане! Шкідлива звичка! — випалив Ринсвінд, уникаючи поглядів свого безпосереднього начальства. Він цілком ясно відчував, що щойно нажив собі кількох довічних ворогів, і чомусь від думки, що житимуть вони недовго, йому не легшало. 

 — І правильно! Ану, потримай патерицю. Так от, мої ниці виродженці, цьому всьому кінець. Ясно? Завтра підйом на світанку, три кола внутрішнім подвір’ям і сюди на зарядку. Дієтичне харчування! Сумлінне навчання! Фізичні вправи! А ця клята мавпа поїде працювати в цирк! 

— У-ук? 

Кілька старших чарівників замружилися. 

— Але спершу, — сказав Альберт, — ви зробите мені велику ласку, коли проведете обряд Ашк-Енте. Треба справу одну до кінця довести. 

Морт широким кроком пройшов темні, хоч око вийми, коридори піраміди. Ізабелл старалася не відставати. Слабке світло від меча вихоплювало з темряви неприємні речі. Наприклад, крокодилобог Оффлер порівняно з іншими об’єктами поклоніння цортців був просто-таки квіточками. 

В нішах стояли статуї, що зображали істот, складених із усього, чим знехтував верховний бог. 

— Нащо вони тут? — запитала Ізабелл пошепки. 

— Цортські жерці вважають, що ті статуї оживають після закриття піраміди й охороняють царське тіло від грабіжників. 

— Яке дикунське повір’я. 

— А чого ти вважаєш, що це лише повір’я? 

— То вони справді оживають? 

— Можу сказати тільки, що коли цортці накладають на якесь місце закляття, то це не жарти. 

Морт звернув за ріг, і в Ізабелл зайшлося серце, коли він на мить зник із поля зору. Вона рвонула крізь темряву і врізалася в Морта. Той роздивлявся статую собакоголового птаха. 

— Фу, — озвалася Ізабелл. — У тебе від такого не йде мороз шкірою? 

— Ні, — безвиразно сказав Морт. 

— Але чому? 

— БО Я МОРТ, — він розвернувся, і вона побачила, що його очі світяться крихітними синіми цятками. 

— Припини! 

— Я… НЕ МОЖУ. 

Вона спробувала засміятися. Не вийшло. 

— Ти не Смерть, — сказала вона. — Ти просто виконуєш за нього роботу. 

— СМЕРТЬ ТОЙ, ХТО ВИКОНУЄ РОБОТУ СМЕРТІ. 

Тривожну мовчанку перервав стогін, який почувся з дальнього кінця темного проходу. Морт різко розвернувся й поспішив на звук. 

«Він має рацію, — подумала Ізабелл, — він навіть так само рухається». 

Та страх перед темрявою, що огортала її, переміг усі на світі сумніви, тож вона прокралася услід за Мортом, звернула за ріг і опинилася в приміщенні, яке у тьмяному світлі меча здавалося гібридом скарбниці й дуже захаращеного горища. 

— Що це за місце? Ніколи не бачила одразу стільки мотлоху. 

— ЦАР ЗАБИРАЄ ВСЕ ЦЕ ЗІ СОБОЮ В ІНШИЙ СВІТ, — пояснив Морт. 

 — Він точно не шанувальник подорожей порожнем. Глянь, цілий човен! І золота ванна! 

— БЕЗСУМНІВНО, ВІН ДБАТИМЕ ПРО ЧИСТОТУ В НАСТУПНОМУ ЖИТТІ. 

— І всі ті статуї! 

— ТІ СТАТУЇ, НА ЖАЛЬ, БУЛИ ЛЮДЬМИ. СЛУГАМИ ЦАРЯ, ЯК ТИ РОЗУМІЄШ. 

Обличчя Ізабелл враз посмурнішало. 

— ЖЕРЦІ ЇХ ОТРУЇЛИ. 

Знову почувся стогін з іншого боку захаращеної зали. Морт пішов на звук, незграбно переступаючи через згорнуті килими, фінікові грона, ящики з керамікою й купи коштовностей. Очевидно, цар не міг обрати, що візьме зі собою, тому вирішив перестрахуватися і взяти одразу все. 

 — ОТ ТІЛЬКИ ОТРУТА НЕ ЗАВЖДИ ДІЄ ОДРАЗУ, — похмуро додав Морт. 

Ізабелл без зусиль пробралася за ним, подеколи помагаючи собі руками, й заглянула за каное. Там на купі килимів лежала дівчина в напівпрозорих шароварах, жилетці, на яку кравці пошкодували матерії, й такій кількості браслетів, що ними можна пришвартувати чималий корабель. Навколо її рота була зелена пляма. 

— Це боляче? — тихо запитала Ізабелл. 

— НІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ТАК ПОТРАПЛЯТЬ ДО РАЮ. 

— І потрапляють? 

 — МОЖЛИВО. ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ. 

Морт витягнув клепсидру із внутрішньої кишені, оглянув її в світлі меча. Здавалося, він рахує подумки, а тоді, в одному несподіваному русі, він відкинув клепсидру й ударив мечем. 

Душа дівчини сіла і потягнулася, примарно дзенькнувши браслетами. Помітила Морта й схилила голову. 

— Повелителю мій! 

— Я НІЧИЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ. А ТЕПЕР БІЖИ, КУДИ ВЖЕ ТИ ТАМ ЗБИРАЛАСЯ. 

 — Я буду наложницею при райському дворі царя Цетеспхута, який вічно житиме поміж зір, — впевнено сказала вона. 

— Ти можеш не бути нею, — різко озвалася Ізабелл. Дівчина глянула на неї величезними очима. 

— Ох, та я мушу. Я готувалася до цього, — сказала вона зникаючи. — А досі була всього лише служницею. 

Ізабелл похмуро й несхвально дивилася туди, де щойно була душа дівчини. 

— Отакої, — сказала вона. — Ти бачив, як вона була вбрана? 

— ХОДІМО ЗВІДСИ. 

— Але ж не може бути правдою, що той цар Як-Його-Там житиме між зірок, — бурмотіла Ізабелл, коли вони вибиралися із захаращеної зали. — Там нічого крім пустки немає. 

— ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ТА ВІН ЖИТИМЕ СЕРЕД ЗІРОК У СВОЇЙ УЯВІ. 

— Із рабами? 

— ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ. 

— Це не дуже справедливо. 

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ. 

Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання. 

Мортове дихання не збилося. 

Він взагалі не дихав. 

— Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ. 

— Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу! 

Морт похитав головою. 

— У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ. 

Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї. 

— МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ. 

— Ти все це собі вигадав! — закричала Ізабелл. — Ти той, ким вважаєш себе! 

Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями. 

Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд.