Правда

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, а в його родичів це було чи не визначальною рисою. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, були ті ще слова.

У підсумку Вільям подався геть — до Анк-Морпорка, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся порівняно з братом Рупертом, який був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гаґльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом...

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, яка скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання, головним із яких була типово гаґльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.

Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Переважно ці традиції оповідали про насильницькі смерті, які були, здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть... Принаймні вони сприймали її як достойне друге місце у життєвих перегонах.

Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини. Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»[5]? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію.

Відтак, як воно притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити, — це не робити нічого.

Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, порівняно з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.

Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він зайшов до друкарні й застав там Скарбія, що саме дискутував з Доброгором про теорію слова.

— Не скажіть, не скажіть, — говорив Скарбій. — Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, — він артистично поворушив довгими пальцями, — теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають своє фізичне буття, з філософської точки зору, видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, якби носи та пальці бігали світом самотужки...

Скільки «власне», подумав Вільям (він завжди помічав такі речі). Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові, зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.

— У нас повні скрині літер, — рішуче сказав Доброгір. — Ми можемо робити які завгодно слова.

— Бачте, в цьому й полягає проблема, — сказав Скарбій. — Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню...

— Даруйте, ваша превелебносте, — перебив Доброгір.

Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Доброгір передав його Скарбієві.

— Наш юний колега Кезлон гадає, що ви могли би прийняти це на пам’ять, — сказав він. — Він набрав це просто під час вашої промови. У нього дуже швидко виходить.

Скарбій спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало — адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.

— Справді? — сказав він. — Ви дуже люб’яз...

Його очі спинились на аркуші.

І вирячились.

— Але ж тут геть усе, що я сказав... Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто — слово в слово! — пробелькотів він.

— Звісно, можливі помилки в послідовності, — сказав Доброгір.

— Але хвилинку... — почав Скарбій.

Вільям залишив їх удвох.

Він позирнув через голову гнома, який заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і мигтіли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери — вгорі, маленькі — внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.

«За-роб-ляй-те у віль-ний час», — промимрив Вільям.

Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.

Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:

«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Доброгором, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»

Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати, вочевидь, набувала миролюбнішого характеру.

— Скільки конкретно за тисячу? — питав Скарбій.

— На великі замовлення знижка, — відповідав Доброгір. — Яким завгодно шрифтом, без проблем.

На Скарбієвому обличчі лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Доброгора розбігалися радісні зморшки — ознаки розуміння того, як перетворити свинець на ще більше золота.

— Звичайно, контракт таких масштабів має бути ратифікований особисто Архіректором, — сказав Скарбій, — але я можу вас запевнити, що він дуже уважно прислухається до моєї думки з будь-якого питання.

— Не сумніваюся, ваша ясновельможносте, — життєрадісно відповів Доброгір.

— До речі, — мовив Скарбій. — У вас тут бувають щорічні вечірки?

— О, так. Безумовно, — відповів гном.

— І коли ж?

— А коли б вам було зручно?

Вільям занотував: «Дом-сть про вел-й к-тракт із Науковцем». І, оскільки він був чесною натурою, додав: «Як ми почули».

Справи йшли пречудово. Він лише цього ранку надіслав одного листа — і ось уже має важливі записи для наступного...

...от тільки ж замовники не чекали на наступного листа швидше, ніж за місяць.

Вільям раптом зрозумів, що раніше за цей термін його повідомленням ніхто не зацікавиться. З іншого боку, якщо він про це не повідомить, хто-небудь неодмінно обуриться! Як із тим торішнім дощем із собак на Патоковидобувному тракті, якого, схоже, насправді просто не було.

І ще — навіть коли він попросить гномів використати найбільший шрифт, лист лише з однією чуткою все одно матиме не найкращий вигляд.

От лихо. Треба було ще щось дізнатися. Раптовий імпульс змусив Вільяма наздогнати Скарбія, що вже був зібрався йти.

— Перепрошую, ваша превелебносте, — сказав він.

Скарбій, що перебував у напрочуд доброму гуморі, кумедно звів одну брову.

— Гм, — сказав він. — Та це пан де Ворд, чи не так?

— Так, ваша превелебносте. Я...

— Боюся, ми в Академії ведемо канцелярію самотужки, — сказав Скарбій.

— Чи можна поцікавитись вашою думкою щодо нової друкарської машини пана Доброгора, ваша превелебносте? — спитав Вільям.

— Навіщо?

— Е-е-е... Бо мені цікаво. І я хотів би занести це до свого новинного листа. Розумієте? Думка провідного представника магічного істеблішменту Анк-Морпорка...

— О, — Скарбій завагався. — Це ті записки, що ви надсилаєте герцогині Квірму, і герцогові Сен-Геліта, і тому подібним персонам, еге ж?

— Так, ваша превелебносте, — сказав Вільям. Чарівники були жахливими снобами.

5

«Слушне слово» (фр.). Прізвище «Ворд» («Worde») вимовляється так само, як англійське «word» — «слово». — Прим. пер.