Правда

Академія ж отримувала активний інгредієнт, з якого робили пігулки, які давали Скарбієві, щоб той лишався нормальним. Принаймні відносно нормальним, бо ж у старій добрій НА ніщо не було простим. Об’єктивно Скарбій був абсолютно ненормальним і постійно марив. Але одного разу його колеги-чарівники дійшли воістину блискучого осяяння: коли вже він не може не марити, то треба знайти формулу, яка змусила б його марити, що він цілком нормальний[3].

Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв — так, одного разу Скарбій кілька годин марив, що він книжкова шафа. Але тепер він постійно марив, що є скарбієм, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також марив, що вміє літати.

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необгрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію — зазвичай після прийому якогось місцевого еквівалента пігулок із сушеної жабки — але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до затору на вулиці внизу.

Проте, якщо подібне марення навідується до чарівника, все буває по-іншому.

— Скарбі-і-ію! Спустіться негайно сюди! — проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. — Чи ви забули, що я казав про підйом вище за рівень стін?!

Скарбій акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

— Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

— Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбій спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

— Я?

— Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У Скарбієвій коробці передач гарячково зчепилися кілька зубців.

— А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, — сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. — Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів...

— Тут один хлоп каже, — Архіректор зиркнув на аркуш, — що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

— Гадаю, гм, що тут просто помилка, Архіректоре, — промовив Скарбій. Він нарешті опанував свій голос настільки, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. — Таких грошей не стане навіть на дощечки.

— Тут написано, — Архіректор пошарудів папером, — до восьмого кеглю[4] включно.

Скарбій на мить втратив контроль над собою.

— Дурня!

— Що?

— Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після кількох відбитків.

— Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

— Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави стверджувати, що мені вдавалося збивати їхню ціну до...

— Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

— Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природним обов’язком...

— Кажуть, п’ятнадцять перемін страв.

— ...і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль...

— Не рахуючи горішків і кави.

Скарбій завагався. Архіректор примудрявся поєднувати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

— Проблема, пане Архіректоре, — ризикнув він, — у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві...

— Та це-бо мені відомо, — перервав його Архіректор. — Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Чесно кажучи, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг...

— Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи по ночах викидали її у вікно.

— Чистий стіл — ясний розум, — прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбієві. — Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до щурячих нір на задвірках «Відра». До того ж йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про наповнену до половини склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу чимало зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із тих, у кого склянки не було. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безсклянковість, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для тих, у кого склянка повна. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гаґльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки правдиві вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гаґльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків справжніх чоловіків. Задіювана для цього практика передбачала певне зменшення кількості учнів із часом, а заняття — принаймні на Вільямовій пам’яті — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, й Вільям виявив, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гаґльстону було вміння швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча.

Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гаґльстоні цінувалась високо — можливо, тому що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритним він був, коли справа стосувалася слів. У Гаґльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, які коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, яких до пуття не пам’ятав ніхто з учителів. І тоді перед його батьком постала проблема подальшої долі сина.

Вільям був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

3

Дуже поширене марення, на яке страждає більша частина людства. — Прим. авт.

4

В оригіналі вжито традиційне в англомовних країнах визначення розміру шрифту в пунктах (points). Тут і далі герої говорять про висоту шрифту в пунктах, але при перекладі вжито звичний для українських фахівців термін «кегль». У низці інших випадків також ужито українську друкарську термінологію. —Прим. пер.