Правда

— Справді? — спитав Доброгір.

Він штовхнув одного з колег.

— Дай-но мені рядкове «єн» на дев’яносто шість.

Доброгір перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.

— Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, — сказав Вільям.

Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто би нічого й не помітив — адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошів. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому — головне, щоб вона була.

Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата й сів.

— Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, — сказав Вільям.

Доброгір знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові дещо вологого аркуша.

Вільям прочитав.

Друга «н» була на місці.

— Як?.. — почав він.

— Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, — пояснив Доброгір.

За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Зісередини прямокутник було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, мали досить дивний вигляд — наче дзеркально обернені слова. Доброгір прийняв його й подарував Вільямові широку гномську посмішку.

— Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? — спитав він. — Тільки скажіть. Двох дюжин копій вистачить?

— Матінко моя, — сказав Вільям. — Це ж друкарство, правда?

Шинок «Відро» був шинком тільки у дуже переносному сенсі. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче травмована ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.

Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей Епохи.

Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий, а всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але заради справедливості слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок Міська варта обрала як неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто — адже тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.

В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти.

За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити — зате описи деяких убивств були таки непоганою розвагою.

Почасти він заробляв на життя, здаючи в оренду схожі на щурячі нори приміщення у старих льохах та повітках, що тулилися позаду закладу. Зазвичай їх знімали — дуже ненадовго — ентузіасти від бізнесу, захоплені ідеями на кшталт того, що саме тепер світові конче потрібні надувні мішені для гри в дартс.

Але сьогодні біля дверей «Відра» зібрався справжній натовп, приваблений одним із трішки помилкових оголошень, що його Доброгір прибив до дверей. Слідом за Вільямом Доброгір вийшов надвір і прибив правильну версію оголошення.

— Вибачте за завдану травму, — сказав він. — Схоже, ми вас вразили... буквально.

Вільям рушив додому, сторожко роззираючись навсібіч та намагаючись триматися в тіні на той випадок, якщо назустріч йому трапиться пан Кріпслок. Проте вдома він розклав свої роздруківки в конверти, сходив до Головної брами та передав їх листоношам, зауваживши про себе, що робить це на кілька днів раніше, ніж збирався.

Листоноші подивились на нього дуже дивно.

Повернувшись додому, Вільям зазирнув у дзеркало над умивальником. На півлоба йому визрівав величезний синець у формі букви «R».

Він перев’язав лоба бинтом.

У нього все ще лишалось вісімнадцять копій. Зважившись, він виписав зі своїх нотаток адреси вісімнадцяти якнайповажніших громадян міста, які могли дозволити собі подібні забавки, написав кожному короткого листа з пропозицією своїх послуг за... (він добре подумав і акуратно вивів «5$»...) та вклав решту аркушів у вісімнадцять конвертів.

Звичайно, він завжди міг би попросити пана Кріпслока робити більше копій. Але це здавалось неправильним. Після того, як старий проводив цілий день за різьбленням слів, просити його про створення десятків копій було б наче принизити митця до ремісника.

Інша річ — машина. Щодо її приниження можна було не турбуватися. Еґо у машин, звісно, залізне — проте самі вони неживі.

Власне, це й було тим моментом, з якого неминуче починались проблеми. І вони справді були неминучими. Гноми, схоже, просто не зрозуміли його попереджень про те, якого масштабу ці проблеми можуть досягти.

Карета спинилась перед великим будинком. Відчинились і зачинились двері. Пролунав стукіт в інші двері. Вони теж відчинились і зачинились. Карета поїхала геть.

Одна з кімнат на першому поверсі була так щільно завішана портьєрами та гардинами, що всередину потрапляли лише кілька найтонших промінчиків світла. Аналогічно назовні потрапляло лише слабке відлуння звуків. Але будь-який сторонній слухач почув би, як раптом урвалося тихе гудіння розмови, а потім із гуркотом впало крісло і одночасно закричали кілька голосів.

— Це він!

— Це якийсь фокус... Так?

— Щоб я пропав!!!

— Якщо це справді він, то ми всі пропали!

Гамір стих. По хвилі хтось дуже спокійно заговорив:

— Добре. Добре. Заберіть його, джентльмени. Потурбуйтесь, щоб у льосі йому було зручно.

Почулись кроки. Відчинилися і зачинилися двері.

Сварливий голос сказав:

— Ми могли би просто поміняти...

— Ні, не могли би. Як я розумію, наш гість, на щастя, не вирізняється високим інтелектом.

Цей, перший, голос мав особливу рису. Він лунав так, ніби незгода була не лише неприйнятною, але й неможливою. Його власник явно звик до ситуацій, коли він говорить, а інші слухають.

— Але ж схожий, як викапаний!

— Авжеж. Дивовижно, чи не так? Проте не варто ускладнювати. Ми — охоронці правди, панове. Ми — єдине, що стоїть між містом і забуттям, тож зробімо так, щоб цей єдиний шанс спрацював. Хай би як Ветінарі прагнув зробити людей меншиною в найбільшому людському місті, його насильницька смерть, чесно кажучи, була б... неприємним фактом. Вона могла б спричинити заворушення, а заворушеннями важко керувати. До того ж, як нам усім відомо, є й ті, хто надто переймається збереженням стану речей... Ні, існує третій шлях. Непомітний перехід від одного стану до іншого.

— А що буде з нашим новим другом?

— О, наші помічники відомі як винахідливі люди. Я певен, вони придумають, що робити з людиною, якій більше не пасує її обличчя...

Почувся сміх.

У Невидній академії щось було негаразд. Чарівники дивно метушилися між будівель, раз у раз позираючи на небо.

Справа була, звісно ж, у жабах. Не в тих жабах, що давно вже не падали тут із неба у вигляді «жаб’ячих дощів», а в дуже рідкісних і особливих деревних жабках із джунглів Хапонії.

То були маленькі яскраві радісні створіння, що виробляли чи не найотруйніші токсини у світі. Саме з останньої причини догляд за великим віварієм, де ці створіння радісно проводили свої дні, зазвичай доручали першокурсникам. Вважалось, що, коли хтось із них припускається помилки, марнується не так уже й багато академічних годин.

Зрідка якусь із жабок переміщували з великого віварію до невеличкої банки, де створіння незабаром ставало просто-таки надзвичайно радісним, а далі швидко засинало й прокидалося у величних і безкраїх джунглях на небесах.