Правда

Їхній човник ковзав водами Анку, що з шипінням змикалися за його кормою.

Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».

— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.

— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.

— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.

— Тоді він не свербів.

Другий весляр сказав:

— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?

— Гарна думка, пане Тюльпане.

У темряві почулось глухе «бух!».

— Ай.

— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.

— Оце чиста правда, мля.

Почувся звук, як від роботи стаціонарного насоса.

— Гей, помалу з тим лайном, га?

— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.

Човен прослизнув у маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.

Незабаром із темряви почувся стукіт коліс, що швидко віддалявся.

Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.

Зі сутінків сусідньої алеї, човгаючи, вигулькнула постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.

Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.

Менший сказав:

— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?

Вищий незнайомець кивнув. На ньому була гігантська, на кілька розмірів більша, ніж треба, шинель і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, магуля! Я їм говорив, говорив! Креветко! Хабль!

По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні його зв’язна частина.

— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.

Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому двійко знову вирушили в ніч.

Так само, як голуб не вміє ходити, не смикаючи головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:

— Я їм говорив, я їм говорив... О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив...

До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.

Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати, — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.

Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.

Потім він стягнув із себе ковдру.

А потім на нього накинувся біль.

Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кістці.

Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке було, по суті, лише матрацом та ковдрою, в кімнаті не було жодних меблів.

Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.

Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд. У кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальшому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.

Будинок струсонуло знову.

Вільям потер голову.

— Що сталося? — спитався він.

Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивився десяток суворих гном’ячих облич.

Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.

— Гм, — сказав Вільям. — Привіт?

Першим поворухнувся один із гномів біля машини.

— Вертайсь до праці, хлопці, — сказав він, після чого підійшов до Вільяма, дивлячись йому просто в пупок.

— Усе в порядку, вельмишановний? — спитав він.

Обличчям Вільяма промайнула гримаса болю.

— Е-е-е... Що сталося? — спитав він. — Я, гм, пам’ятаю, що побачив віз, а потім щось вдарило...

— Ми його випустили, — сказав гном. — І вантаж зірвався. Вибачте.

— Що з паном Нудлем?

Гном схилив голову до плеча.

— Це той худющий із перепічками?

— Саме так. Із ним усе нормально?

— Гадаю, так, — обережно сказав гном. — Принаймні я точно знаю, що він продав одну перепічку молодому Гримсокирі.

Вільям поміркував над цим. Анк-Морпорк приховував чимало пасток для безтурботних чужоземців.

— У такому разі, чи все нормально з паном Гримсокирою? — поцікавився він.

— Сподіваюсь. Він щойно гукнув з-за дверей, що йому вже значно краще, хоча наразі він воліє залишатися там, де є, — сказав гном.

Потому він нахилився, дістав з-під столу щось прямокутне, загорнуте в брудний папір, і ввічливо подав Вільямові.

— Гадаю, це ваше.

Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане мало вигляд суцільної мазанини. Він зітхнув.

— Звиняйте, — мовив гном, — а що б це таке могло бути?

— Матриця, — відповів Вільям. Нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові, подумав він. — Дощечка для різьблення. Для гравіювання, розумієте? Це... е-е-е... щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.

Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.

— Розумієте, — сказав Вільям, — гравер вирізає знаки, а...

— Ви зберегли оригінал? — спитав гном.

— Прошу?

— Оригінал, — терпляче повторив гном.

— А, ну так, — Вільям сягнув рукою в кишеню куртки.

— Можна його ненадовго позичити?

— Ну, чому ні, але він буде мені потрібен для...

Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого одноплеменця по шолому.

— Дванадцятим кеглем, відступ два, — сказав він, передаючи тому аркуш.

Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.

— Мені треба назад... — почав Вільям.

— Це недовго, — сказав головний гном. — Чому б вам не підійти ось сюди? Письменну людину, як от ви, це може зацікавити.

Вільям пройшов уздовж шерега заклопотаних гномів до машини, гупання якої раз у раз струшувало будинок.

— Гм. Це ж гравіювальний верстат, — невпевнено сказав Вільям.

— Цей верстат трохи інший, — сказав гном. — Ми його... вдосконалили.

Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, який прочитав:

ҐУНІЛЛА ДОБРОГІРІ Ко

З повагою пропонує

Послуги нової

СЛОВАРНОЇ КУЗНЇ

Унікальний

Метод розмноженя відбитків

Помірні ціни.

На задвірках «Відра», вул. Осяйна,

бічна Патоковидобувного тракту, Анк-Морпорк

— Що скажете? — несміливо спитав гном.

— Це ви — Ґунілла Доброгір?

— Так. То що скажете?

— Ну-у... Літери ви, без сумніву, вирізьбили рівно й чітко, — промовив Вільям. — Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все наново, якщо не хочете, щоб із вас глузували.