Правда

— Гм. Ну, що ж... можете повідомити, що я сказав, що це — крок у правильному напрямку, який... гм... вітатимуть усі, хто думає про майбутнє, і який надасть нашому місту потужного поштовху в прийдешнє століття Фруктового Кажана.

Він пильно, як орел, спостерігав, як Вільям записує сказане.

— І — мене звати професор А. А. Тупкоу, магістр окультизму, доктор астрології, бакалавр герменевтики, дійсний член Академії.

— Так, докторе Тупкоу. Е-е-е... Століття Фруктового Кажана майже скінчилося, ваша превелебносте. Чи не заперечуєте ви, щоб місту надали потужного поштовху зі століття Фруктового Кажана?

— Саме так.

Вільям записав. Для нього завжди було загадкою, чому світові постійно надають потужного поштовху в майбутнє. Ніхто, схоже, не хотів для різноманітності ласкаво провести його туди за руку.

— Ви, звичайно ж, надішлете мені копію випуску, — сказав Скарбій.

— Так, докторе Тупкоу.

— І якщо вам будь-коли знадобиться мій коментар на будь-яку тему, звертайтесь без вагань.

— Дякую, ваша превелебносте. Але я завжди гадав, ваша превелебносте, що Невидна академія виступає проти використання набірного шрифту?

— О, я думаю, нам варто прийняти ті вражаючі можливості, що їх пропонує нам століття Фруктового Кажана, — прорік Скарбій.

— Це століття саме минає, ваша превелебносте.

— В такому разі нам саме час їх прийняти, еге ж?

— Слушно, ваша превелебносте.

— А тепер мені треба летіти, — сказав Скарбій. — Шкода лише, що летіти мені не можна.

Правитель Ветінарі, Патрицій Анк-Морпорка, збовтав чорнило в своїй чорнильниці. В чорнильниці був лід.

— У вас тут що, не опалюють? — спитав Г’юґнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо й неофіційний речник міської жрецької спільноти. — Тобто я не надто шаную задушливі приміщення, але ж тут справжня холоднеча!

— Авжеж, свіжо, — сказав Правитель. — Дивно, але лід не такий темний, як рідке чорнило. Як ви гадаєте, в чому причина?

— Можливо, в хімії, — невпевнено сказав Г’юґнон.

Як і його брат-чарівник, Архіректор Маструм, він волів не мати справи з відверто дурними запитаннями. І служіння богам, і заняття магією потребували людей твердих і тямущих, а брати Ридикуль були тверді, як скелі. І, в певному сенсі, такі ж тямущі.

— Гм. Менше з тим. Що ви казали?

— Ви повинні покласти цьому край, Гевлоку. Вам відомі... резони.

Ветінарі, здавалося, був повністю поглинутий розгляданням чорнила.

— Повинен, ваша превелебносте? — спокійно спитав він, не підводячи очей.

— Ви знаєте, чому ми всі проти цих дурниць із набірним шрифтом!

— Нагадайте-но мені... О, дивіться, лід то спливає, то тоне...

Г’юґнон зітхнув.

— Слова занадто важливі, щоб полишати їх машинам. Ви знаєте, що ми не маємо нічого проти різьблення. Ми не заперечуємо, коли слова як слід пришпилено до їхніх місць. Але слова, які можна розібрати на частини й використати для створення нових слів... це очевидна небезпека. Я, до речі, думав, що ви теж не в захваті?

— В цілому, так, — сказав Патрицій. — Але, ваша превелебносте, роки управління цим містом навчили мене, що не слід намагатися прилаштувати каструльну кришку до вулкана. Часом справам варто дозволити йти своїм шляхом. Зазвичай вони все одно далеко не заходять.

— Ви не часто підходите до справи так вільготно, Гевлоку, — сказав Г’юґнон.

Патрицій обдарував його холодним поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж це було б комфортно для співбесідника.

— Гнучкість і завбачливість — ось слова, що завжди стояли на сторожі коло мене, — нарешті сказав він.

— Боже мій, та невже?

— Саме так. І зараз я хотів би, щоб ви, ваша превелебносте, разом зі своїм братом зрозуміли: цей бізнес розгорнули гноми. А вам відомо, де розташоване найбільше місто гномів, ваша превелебносте?

— Що? Ну... Це десь у...

— Авжеж, усі так думають. Але насправді це — Анк-Морпорк. Зараз тут більше п’ятдесяти тисяч гномів.

— Не може бути.

— Запевняю вас. Наразі ми підтримуємо дуже гарні стосунки з гномовими громадами в Мідній Горі та Убервальді. Коли йдеться про гномів, я завжди дбаю про те, щоб дружня рука нашого міста була простягнута вперед... і трошки вниз. І я переконаний, що за нинішніх холодів усі ми дуже втішені з того, що до нас щодня прибувають з гномових шахт баржі з вугіллям та гасом. Ви вловлюєте мою думку?

Г’юґнон втупився у камін. Усупереч будь-якій теорії ймовірності, там почали жевріти шматки давно схололого вугілля.

— І, звичайно, — продовжував Патрицій, — було б украй важко ігнорувати цей новий тип... гм... ТИПОграфії саме зараз, коли така кількість друкарень з’явилася в Агатійській Імперії та, як ви, безумовно, знаєте, в Омнії. А з Омнії, як ви, безумовно, знаєте, експортуються величезні наклади їхньої священної «Книги Ома» та тих памфлетів, на які вони так нагострили розум.

— Прозелітична маячня, — сказав Г’юґнон. — Вам слід би було давно їх заборонити.

— Заборонити релігію, ваша превелебносте?

— Ну, коли я говорю «заборонити», я маю на увазі...

— Я глибоко переконаний, що ніхто й ніколи не назве мене деспотом, ваша превелебносте, — суворо сказав Правитель Ветінарі.

Г’юґнон Ридикуль зробив необдуману спробу перейти на легший тон.

— Принаймні двічі. Ха-ха.

— Даруйте?

— Я сказав... принаймні двічі... ха-ха.

— Перепрошую, боюсь, я вас не розумію.

— Це був, ну, невеличкий каламбур, Гев... ваша високосте.

— А. Зрозуміло. Ха-ха, — сказав Ветінарі так сухо, що його слова сушили саме повітря. — Ні, боюся, омнійці мають усі права розповсюджувати свої благі вісті про Ома. Але звеселіться! Ви ж, напевне, теж маєте благі вісті про Іо?

— Що? А. Так, звичайно. Минулого місяця він трохи застудився, але тепер усе гаразд.

— Прекрасно. Це і є благі вісті. І немає сумніву, що ті друкарі радо їх розповсюдять. Я цілком певен, що їхня робота відповідатиме вашим високим стандартам.

— Отже, це всі ваші аргументи, ваша високосте?

— Гадаєте, я маю інші? — сказав Правитель. — Мої мотиви, як завжди, абсолютно прозорі.

Г’юґнон зауважив про себе, що «абсолютно прозорі» могло означати як те, що крізь них можна бачити, так і те, що побачити їх неможливо взагалі.

Правитель переклав на столі кілька паперів.

— До того ж Гільдія граверів протягом минулого року підвищила розцінки втричі.

— Ах, розумію, — сказав Г’юґнон.

— Цивілізацію рухають слова, ваша превелебносте. Цивілізація — це і є слова. Які, загалом, не мали б коштувати надто дорого. Світ обертається, ваша превелебносте, і ми повинні крутитися разом із ним.

Ветінарі всміхнувся.

— Свого часу народи гризлися, мов болотні потвори. Анк-Морпорк заправляв значним шматком болота, бо мав найкращі зуби. Але сьогодні місце сталі посіло золото, і, на щастя, анк-морпоркський долар таки схожий на світову валюту. Завтра... можливо, зброєю стануть звичайні слова. Якнайбільше якнайточніших слів, і головне — щоб тобі належало останнє слово. Визирніть у вікно. Що ви бачите?

— Туман, — сказав Верховний жрець.

Ветінарі зітхнув. Часом погода зводить нанівець будь-яку риторичну вправність.

— Якби погода була кращою, — гостро сказав він, — ви побачили б величезну семафорну вежу, що стоїть на тому березі річки. Вона передає та приймає слова з усіх куточків континенту. Не так давно мені потрібні були тижні, щоб обмінятися листами з послом у Геної. Тепер я можу отримати відповідь наступного дня. Деякі речі це спрощує, але дещо стає по-своєму складнішим. І нам слід змінювати спосіб мислення. Нам слід іти в ногу з часом. Ви чули про сематронну торгівлю?

— Ну а як же. Комерційні семаграми...

— Я маю на увазі, що тепер кожен може відправити семафорний запит аж до Геної, щоб замовити, наприклад, півкіло лобстерів. Хіба це не вражає?

— Ваша високосте, вони зіпсуються дорогою!