Правда

— Привіт, хлопці, — приязно сказав він. — Чим можу помогти? Ніби я сам не знаю, хе.

— Пам’ятаєте мене, пане Король? — сказав Вільям.

Гаррі кивнув.

— Ти — малий де Ворд, еге ж? Торік, коли наша Дафні вийшла заміж, ти про це написав у тому твоєму невинному листку. Моя Еффі була дуже рада, що про нашу Дафні читатимуть всякі там благородні.

— Зараз цей листок дуже розрісся, пане Король.

— Еге ж, я про це таки чув, — відгукнувся товстун. — Ці випуски, чи як його, постійно потрапляють до нас. Хороша сировина, я сказав хлопцям відкладати їх окремо.

Його сигара перекотилась з одного куточка рота до іншого. Гаррі не вмів ні читати, ні писати, але це ніколи не заважало йому обставляти тих, хто вмів. Він винаймав сотні робітників, щоб вони розбирали сміття; було неважко винайняти ще кількох, що вміють розбирати літери.

— Пане Король... — почав Вільям.

— Я не гальмо, хлопці, — перебив його Гаррі. — Я знаю, чого ви тут. Але бізнес є бізнес. Ви самі розумієте.

— Нашому бізнесу потрібен папір! — вибухнув Доброгір.

Сигара знову перекотилася.

— А ти хто будеш?

— Це пан Доброгір, — сказав Вільям. — Мій видавець.

— Гном, атож? — сказав Гаррі, змірюючи Доброгора поглядом. — Нічого не маю проти гномів, але з вас кепські сортувальники. Ґобліни працюють за безцінь, але, кляті смердюхи, з’їдають половину сміття. Тролі трохи кращі. Але йдуть до мене тільки того, шо я їм добре плачу. Найкращі — ґолеми. Можуть працювати день і ніч. Варті стільки золота, скільки важать самі. Що і справді з біса близько до тої платні, якої вони вимагають останнім часом...

— Отже, — сказав Доброгір, — ви вирішили нас просто кидонути?

Гаррі крізь дим подивився йому в очі.

— Хто це тут говорить про кидалово? Ти знаєш хоча б, що таке брудка?

Гном знизав плечима.

— Я знаю, — сказав Вільям. — Є кілька значень, але, гадаю, ви маєте на увазі велику затверділу грудку бруду, в яку влипли загублені монетки. Такі грудки можна знайти в тріщинах на дні старих канав, там, де вода утворює вир. І часом вони досить цінні.

— Що?! Та в тебе ж руки, як у дівки, — сказав Гаррі, здивований настільки, що сигара ледь не випала з його губ. — Звідки ти це знаєш?

— Я люблю слова, пане Король.

— Я почав розгрібати бруд у три роки, — сказав Гаррі, відкидаючись у кріслі. — І в перший же день знайшов свою першу брудку. Ясне діло, один з великих пацанів її одразу ж у мене забрав. І ви будете казати мені про кидалово? Але я вже тоді мав хватку, і...

Вони сиділи й слухали — Доброгір з меншим інтересом, Вільям із більшим. Це було дійсно захопливо, принаймні для людини з відповідним складом розуму, хоча Вільям і знав більшу частину цієї історії: Гаррі Король розповідав її за кожної нагоди.

Юний Гаррі був талановитим безпритульним. У пошуках загублених монет, металевих уламків, шматків вугілля — всього, що хоча б десь мало хоч якусь ціну, — він прочісував береги Анку й навіть його нечисті води. У вісім років він уже наймав інших безпритульних. Йому належали цілі ділянки вздовж річки. Конкуруючі зграї тримались подалі або ж визнавали його владу. Гаррі був непоганим бійцем, а до того ж міг дозволити собі винайняти ще кращих.

Так почалося сходження Короля — від кінських кізяків (старанне подрібнення гарантоване) до ганчір’я, кісток, металобрухту та знаменитих відер, в яких (чи в які) майбутнє відливало золотом. Це було щось на кшталт історії цивілізації, якщо дивитися на неї зі самісінького дна.

— Ви входите до якоїсь Гільдії, пане Король? — спитав Вільям, коли Гаррі спинився, щоб вдихнути повітря.

Сигара швидко перекотилася з кутка в куток вуст і назад — певний знак, що Вільям зачепив хворе місце.

— Трикляті Гільдії, — прогарчав її власник. — Мені сказали, що я маю вступити до Гільдії жебраків! Я! Я ніколи не жебрав, я взагалі ніколи нічого ні в кого не просив! Але плювати я хотів на Гільдії. Я добре плачу моїм хлопцям, і вони за мене горою.

— Нас хочуть знищити саме Гільдії, пане Король. Ви це знаєте. Ви знаєте все. Якщо ви не продасте нам паперу, нам кінець.

— На кого я буду схожий, якщо порушу угоду? — спитав Гаррі Король.

— Це — моя брудка, пане Король, — сказав Вільям. — І ті пацани, які хочуть її в мене відібрати, справді великі.

Трохи помовчавши, Гаррі важко звівся на ноги й перевальцем підійшов до великого вікна.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — сказав він.

В одному із закутків двору був великий тупчак, який рухала пара ґолемів. Від його рипучого колеса відходив широченний ремінь, що перетинав більшу частину двору. На протилежному кінці кілька тролів широкими лопатами перекидали на ремінь сміття з великої купи, яку поповнювали вози, що під’їжджали.

Вздовж самого ременя шерегом стояли ґолеми, тролі й навіть кілька людей. У рухливому світлі смолоскипів вони уважно переглядали те, що проїздило повз них. Раз по раз хтось із робітників щось вихоплював і кидав у кошик поруч.

— Риб’ячі голови, кості, ганчірки, папір... Поки що я встановив двадцять сім різних кошиків, включаючи один для срібла та золота, — ви не повірите, які предмети люди часом викидають випадково. Ой, було в бабусі дві сережки в усі, одна мідна, друга срібна, дві сережки в усі...[27] Я, бувало, наспівував це моїм дівчаткам. Мотлох типу цього вашого листка іде в кошик номер шість, «низькоякісні паперові відходи». Я продаю його переважно Бобу Хватьку з пейсят сьомої пристані.

— І що він з ними робить? — спитав Вільям, відзначивши подумки слово «низькоякісні».

— Виробляє туалетний папір, — сказав Гаррі. — Жінка від нього в захваті. Хоча особисто мені всі ці проміжні стадії від газети до рулону не потрібні, — він зітхнув, вочевидь не помічаючи, якого удару щойно зазнало Вільямове самолюбство. — Знаєте, часом ото я стою тут надвечір, слухаю рипіння тупчака, дивлюсь на захід сонця, і — мені не соромно зізнатися — на очі навертається сльоза.

— Чесно кажучи, я теж ось-ось розплачуся, — сказав Вільям.

— Шо я ще хотів сказати, хлопці... А — про того пацана, шо відібрав мою першу брудку. Я не зарюмсав, еге ж? Я знав, що в мене є хватка! Я працював далі і знайшов чимало нових. А на свій восьмий день народження я заплатив двійко тролям, щоб вони знайшли того дурня і вибили з нього всі органічні відходи. Ви про це знали?

— Ні, пане Король.

Гаррі Король дивився на Вільяма крізь дим. Вільям відчув, що його крутять і розглядають з усіх боків, ніби предмет, знайдений в смітті.

— Моя молодша дочка, Герміона... Вона виходить заміж в кінці наступного тижня, — сказав Гаррі. — Буде велика вечірка. В храмі Оффлера. Хор і все таке. Я запрошую всіх віпів. Так хоче Еффі. Але вони, ясне діло, не прийдуть. Не до Гаррі Сечі.

— Зате «Час» зробить про це репортаж, — сказав Вільям. — З кольоровими ілюстраціями. Якщо, звісно, завтра ми не вилетимо з бізнесу.

— Кольоровими? Ви найняли художника, еге ж?

— Ні. У нас... свої методи, — сказав Вільям, без надії сподіваючись, що Отто говорив серйозно. Він не просто ступив на тонкий лід, а був уже в ополонці.

— Цікаво було би побачити, — сказав Гаррі.

Він вийняв з рота сигару, замислено подивився на її кінчик і знову встромив її в рота. Після чого продовжив уважно роздивлятися Вільяма крізь дим.

Вільям раптом відчув себе вченим, який зустрів неписьменного, здатного думати мінімум втричі швидше за нього.

— Пане Король, нам справді потрібен цей папір, — сказав він, коли мовчанка стала нестерпною.

— У тобі щось є, малий де Ворде, — сказав Король. — Коли мені треба, я купую слуг або продаю їх, але ти не схожий на слугу. Ти схожий на людину, здатну розкопати тонну лайна, щоб знайти в ньому голку. Мені це по кайфу.

— Послухайте, пане Король, чи не були б ви такі ласкаві продати нам трохи паперу за старою ціною? — сказав Вільям.

— Не можу. Я ж пояснив. Угода є угода. Мені заплачено, — уривчасто відповів Гаррі.

27

Пісенька Гаррі в оригіналі: «Twinkle, twinkle, little spoon, wedding ring will follow soon» («Блищи, блищи, маленька ложечко, скоро за тобою піде й обручка»). Так Пратчетт переробив знамениту англійську колискову «Twinkle, twinkle, little star», яку пародіював ще Льюїс Керрол. — Прим. пер.