Правда

— Що ж, гаразд. Ми триматимемо його під рукою. Але ви мали б доплатити нам за собаку, — сказав пан Шпилька.

— Це ж лише собака, пане Шпилько, — сказав Підступп, підіймаючи брову. — Гадаю, перехитрувати собаку міг би навіть пан Тюльпан.

— Спершу цього собаку треба знайти, — сказав пан Шпилька, швидко стаючи між своїм колегою й зомбі. — У вашому місті чимало собак.

Зомбі знову зітхнув.

— Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях, — він підняв руку. — І, будь ласка, не принижуйте нас обох, автоматично говорячи «десять». Йдеться про просте завдання. Будь-який загублений собака в цьому місті стає або членом здичавілої зграї, або парою хутряних рукавиць.

— Я хочу знати, хто віддає ці накази, — сказав пан Шпилька. У внутрішній кишені куртки він відчував вагу «Смартгона».

Пан Підступп вдав здивування.

— Я, пане Шпилько.

— Я говорю про ваших клієнтів.

— Ви жартуєте!

— Справа пахне політикою, — не відступав пан Шпилька. — А політиці в’язи не скрутиш. Можливо, мені варто подумати над тим, куди тікати, коли всі зрозуміють, що сталося. І хто прийде на допомогу, якщо нас упіймають.

— В цьому місті, джентльмени, — промовив пан Підступп, — речі ніколи не є тим, чим вони видаються. Подбайте про собаку, і... про вас подбають теж. Плани складено, процеси йдуть. Хто скаже, чим усе закінчиться? Людей легко ввести в оману — запевняю вас як особа, що витратила на судові слухання кілька століть. Недарма кажуть, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Неадекватний вислів, чи не так? Тож не слід панікувати, і все буде гаразд. І не слід робити дурниць. Мої... клієнти мають довгу пам’ять і глибокі кишені. Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте? — він клацнув застібками свого портфеля. — На все добре.

Двері загойдались туди-сюди за його спиною.

За спиною пана Шпильки почувся брязкіт: пан Тюльпан відкрив свій стильний та ексклюзивний шашличний набір.

— Що ти робиш?

— Цей зомбі, мля, так і пре просто ось на цей зручний універсальний рожен, — сказав пан Тюльпан. — А потім я зніму його окрайці ось цією, мля, лопаточкою. А тоді влаштую з його філе справжню учту з дотриманням всіх стародавніх традицій.

Незважаючи на наявність набагато актуальніших проблем, пана Шпильку це зацікавило.

— Це як саме? — спитав він.

— Можливо, з купальським гільцем, — мрійливо сказав пан Тюльпан, — і хороводом за сонцем. А далі — з обробкою землі за трипільською системою, кількома пошестями та, коли рука моя не оскудіє, винайденням хомута.

— Звучить непогано, — сказав пан Шпилька. — А тепер нумо знайдімо того клятого собаку.

— І як ми це зробимо?

— Помізкувавши.

— Ненавиджу цей спосіб, мля.

Його називали Королем Золотої Ріки. Це означало і визнання його багатства та досягнень, і, водночас, джерело його успіху, яке було не таке вже й схоже на класичну річку золота. У цьому сенсі нинішній титул міг правити за покращений варіант його попереднього прізвиська — Гаррі Сеча.

Король Гаррі зробив кар’єру, не словом, а ділом дотримуючись старого прислів’я: і в перегної шукай перлину.

З того, що викидали інші, можна було зробити гроші. Надто якщо інші викидали це безпосередньо із себе.

Справжній успіх прийшов до нього тоді, коли він почав залишати порожні відра під дверима різних заїжджих дворів середмістя — особливо тих, що стояли далі кількох метрів від річки. Коли ці відра наповнювались, він відносив їх геть, беручи за це дуже і дуже помірну платню. Поступово кожен корчмар звик до тихого «брязь» серед ночі; почувши цей звук, вони лише переверталися з боку на бік у своїх ліжках, навіть уві сні твердо знаючи, що це хтось із хлопців Гаррі Сечі зробив свій маленький внесок у те, щоби світ став трохи чистішим.

Ніхто з них не цікавився, що відбувається з відрами далі. А от Гаррі Король знав дещо, що може служити ключем до великих багатств: у світі важко знайти гидоту, що не прислужилася б на виробництві. Десь завжди є люди, яким до зарізу потрібні великі об’єми аміаку та селітри. Якщо це не потрібно алхімікам, можливо, це візьмуть фермери. Якщо ж це не потрібно навіть фермерам — що ж, не існує нічого, нічого, що, в якій завгодно кількості, не стало б у пригоді кожум’якам.

Гаррі відчував себе так, ніби він — єдина людина в геологічній експедиції, яка знає, який вигляд має золото.

Він став підключати до справи одразу цілі вулиці, й бізнес швидко пішов ушир. У заможних районах домовласники платили йому — платили йому! — за те, що їх позбавляли вмісту нічних горщиків, новозаведених відер, кінського гною, сміттєвих кошиків і навіть собачого лайна. Собаче лайно? Та вони могли хоча б уявити собі, скільки кожум’яки платять за першосортне біле собаче лайно? Схоже, він отримував гроші від тих, кого сам же позбавляв діамантів найчистішої води.

І Гаррі нічого не міг тут удіяти. Весь світ аж зі шкури пнувся, щоб дати йому грошей. Хто-небудь де-небудь завжди готовий був заплатити йому за мертву кобилу чи за дві тонни креветок, термін придатності яких сплив так давно, що його не побачиш і в телескоп — а найдивовижнішим було те, що хтось уже заплатив йому, щоб він їх звідкись забрав. На той же випадок, коли щось абсолютно не мало збуту — навіть у мисливців на котів, навіть у кожум’як, навіть у самого пана Нудля — Гаррі мав величезні купи компосту за містом, нижче за течією. Там, у теплі перегнивання, утворювався надзвичайно родючий ґрунт («10 пенні мішок, тара ваша...») — утворювався практично з усього, що потрапляло до куп компосту, і в тому числі, як подейкували, з деяких темних особистостей, які намагались відвоювати шматочок цього ринку («...і ваші жоржини розквітнуть, як ніколи!»).

Його ганчір’яно-паперове виробництво було розташоване найближче до його дому, бо, хоча воно й потребувало великих чанів з рідким підґрунтям його багатства, це було єдине з його виробництв, з яким мирилася його дружина Еффі. За чутками, вона ж доклала рук і до зміни широко відомого знаку на в’їзді до їхнього обійстя. Раніше цей знак повідомляв: «Г. Король — нам відливають з 1961». Тепер, одначе, напис проголошував: «Г. Король — повертаємо Природі її дари».

Маленькі дверцята у величезній брамі відчинив троль. Гаррі дуже завбачливо винаймав на роботу здебільшого представників нелюдських рас і був одним із перших у місті, хто дав роботу тролям. Зрештою, якого б походження не були органічні субстанції, всі вони мали однаковий запах.

— Го?

— Чи можемо ми зустрітись із паном Королем?

— Чого?

— Я хотів би придбати у нього певну кількість паперу. Скажіть йому, що це Вільям де Ворд.

— Добро.

Дверцята грюкнули, зачиняючись. Вони чекали. За десять хвилин дверцята відчинилися знов.

— Король хтів би вас бачети, — оголосив троль.

І ось Вільям та Доброгір ступили на подвір’я людини, яка, якщо вірити чуткам, зібрала гори використаних носовичків в очікуванні моменту, коли наука навчиться змушувати нежить віддавати все накопичене срібло[26].

По той бік дверей кидались на ґрати своїх кліток величезні чорні ротвейлери. Всі знали, що ночами Гаррі випускав їх побігати подвір’ям. Він сам подбав, щоб усі про це знали. А тому будь-який злодюжка, що намірився би пограбувати Гаррі, спочатку мав би з’їсти на своїй справі не одного собаку — якщо тільки не хотів перетворитися на кілька кілограмів «Субстанції кожум’яцької білої, першого сорту».

Офіс Короля Золотої Ріки містився в двоповерховій будівлі, що нависала над двором. Звідти Гаррі озирав паруючі купи сміття та цистерни своїх володінь.

Навіть сидячи за своїм безкраїм столом, Гаррі Король був схожий на велетня. Його рожеве обличчя сяяло, через маківку було зачесано кілька пасем волосся; його важко було уявити без підтяжок та нарукавників (навіть коли він був без них), а також без гігантської сигари (без якої його ніколи не бачили). Можливо, сигара служила йому хоч якимось захистом від ароматів, що були, так би мовити, незнищенними відходами його в цілому безвідходного виробництва.

26

«Нежить» — в оригіналі фігурує слово «bogey», що англійською означає «домовик» або... «козюльки». Тобто Пратчетт, приблизно, мав на увазі видобування срібла з домовичкових носовичків. Рідкісна маячня — особливо в перекладі... Проте перекладач взяв на себе сміливість обіграти слово «нежить» у значенні «нежитю» — хвороби, та «нежиті» — нечистої сили. Незважаючи навіть на те, що нечиста сила, за міфологією, срібла побоюється. — Прим. пер.