Страница 35 из 78
Вільям продовжував дивитись перед собою незрячим поглядом.
— Правда — це добре, — відсутньо сказав він. — Що ще, крім правди, ми маємо такого, чого не має Гільдія? Ми можемо готувати випуски швидше?
— Один наш верстат проти їхніх трьох? — спитав Доброгір. — Ні. Хоча, закладаюсь, набирати шрифт ми могли б і швидше, ніж зараз.
— І що?
— Ми могли би першими відправляти газету в продаж.
— Окей. Це може допомогти. Сахарисо, ти не знаєш когось, хто шукав би роботу?
— «Когось»? Ти що, не переглядав пошту?
— Ну, як тобі сказати...
— Всі шукають роботу! Це ж Анк-Морпорк.
— Гаразд. Відбери три листи з найменшою кількістю помилок і відправ Рокі винайняти авторів.
— Одним може бути пан Геральді, — сказала Сахариса. — Він хоче більше роботи. Серед небіжчиків виявилось не так багато цікавих людей. Ти знаєш, що він задля власної розваги ходить на різні мітинги й старанно записує все, що там кажуть?
— Він робить це справді старанно?
— Не сумніваюся. Він такий. Але сумніваюся, що в нас досить місця...
— Завтра зранку ми переходимо на чотири шпальти. Не дивись так. Я дізнався ще дещо про справу Ветінарі, і ми... ох, ми маємо дванадцять годин на те, щоб десь доп’яти паперу.
— Я ж кажу, Король більше не продасть нам ані аркуша за прийнятною ціною, — сказав Доброгір.
— В принципі, це вже тема для статті, — сказав Вільям.
— Ти що, не розумієш...
— Та розумію. Зараз мені треба дещо написати, а потім ми з вами сходимо до нього на побачення. О, і відправте когось до семафорної вежі, будь ласка. Я хочу надіслати повідомлення на ім’я правителя Ланкру. По-моєму, ми з ним колись зустрічалися.
— Семафор коштує грошей. Великих грошей.
— Все одно зробіть це. Гроші якось знайдемо, — Вільям нахилився над лядою льоху. — Отто!
Вампір до пояса висунувся з люка. В руці він тримав напіврозібраний іконограф.
— Чим мошу служити?
— Ти маєш якісь ідеї щодо того, як нам підвищити наклад?
— Шчо вам треба тепер? Картинки, шчо стрибають з паперу? Картинки, шчо говорять? Картинки, шчо слідкують за вами поглядом, поки ви ходите по кімната?
— Не варто дратуватись, — сказав Вільям. — Я ж не вимагаю кольору чи чогось...
— Колір? — перепитав вампір. — І фсе? Колір — це льохко. Як швидко треба його зробити?
— Нічого не вийде, — впевнено сказав Доброгір.
— Та нефже? Тут десь є майстерня, яка робить кольорофе скло?
— Ну, я знаю одного гнома, що володіє виробництвом вітражів, — сказав Доброгір. — Вони роблять величезну кількість відтінків, але...
— Я б хотіф подивитись на взірці якнайшвидше. І на фарбен. Ви ш можете роздобути й фарбен, так?
— Без проблем, — відповів гном. — Але ж знадобляться сотні різних фарб, хіба ні?
— Зофсім ні. Я зараз зроблю список, чого мені треба. Звісно, я не обіцяйт вам з першого ш разу якість «Бурлі та Мітцнорука». Тобто не просіть у мене ніжної гри сфітло-тіні на осінньому листячку чи шчось такого. Але картинки з чіткими тінями мають вийти. Піде?
— Не те слово.
— Данке.
Вільям встав.
— А тепер, — сказав він, — час вшанувати візитом Короля Золотої Ріки.
— Ніколи не розуміла, за що його так прозвали, — сказала Сахариса. — Я маю на увазі, в місті ж немає ніякої золотої річки?
— Панове.
Пан Підступп чекав на них у вітальні пустого будинку. Коли члени «Нової фірми» увійшли, він підвівся і стиснув свій портфель. Скидалось на те, що він перебував у надзвичайно поганому настрої.
— Де ви були?
— Ходили перекусити. Ви зранку не з’явились, а пан Тюльпан зголоднів.
— Я ж казав вам, що треба уникати чужих очей.
— Пан Тюльпан не вміє уникати чужих очей. В будь-якому разі, все ж пройшло добре — та ви, напевне, вже в курсі. Щоправда, нас ледь не повбивали через те, що ви багато чого замовчали — але кому цікава наша доля, еге ж? Це обійдеться вам у копієчку.
Пан Підступп пильно подивився на них.
— Мій час коштує дорого, пане Шпилько, тож не будемо тягти кота за хвіст. Що ви зробили з собакою?
— Нам ніхто не казав ні про якого собаку! — загарчав пан Тюльпан. Пан Шпилька знав, що це був неправильний тон.
— Отже, ви витримали важку битву з песиком, — сказав пан Підступп. — І де ж він?
— Нема. Втік. Покусав нас, мля, за ноги, та й змився.
Пан Підступп зітхнув. Це було як протяг з прадавньої могили.
— Я попереджав вас, що в штаті Варти працює перевертень, — сказав він.
— І шо? — спитав пан Тюльпан.
— Для перевертня немає складнощів у тому, щоб поговорити з собакою.
— Що-що? Ви хочете сказати, ніби хтось дослухатиметься пса?! — вигукнув пан Шпилька.
— На жаль, саме так, — сказав пан Підступп. — Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж існують цілком однозначні прецеденти. В цьому місті, джентльмени, в різні часи до суду притягнуто сім свиней, зграю пацюків, чотирьох коней, блоху та бджолиний рій. Торік при розслідуванні вбивства з обтяжливими обставинами як свідка обвинувачення було залучено какаду, і я змушений був забезпечити йому участь у програмі захисту свідків. Гадаю, нині він прикидається здоровенним хвилястим папугою, — пан Підступп струсонув головою. — На жаль, тваринам теж є місце в храмі правосуддя. Безумовно, в нашій ситуації існує величезна кількість найрізноманітніших застережень, але правда, пане Шпилько, в тому, що командор Ваймз обов’язково розбудує слідство навіть на найменшій зачіпці. Він почне... ставити запитання. Він уже знає, що щось не так, але мусить спиратися на милиці доказів та свідчень, а наразі немає ні тих, ні інших. Проте якщо собака знайдеться, це може виявитись ниткою, що дозволить розплутати клубок.
— Відсипте йому кілька тисяч, — сказав пан Шпилька. — З поліцейськими це завжди працює.
— Якщо не помиляюся, останній, хто намагався підкупити Ваймза, досі не може випрямити один зі своїх пальців, — сказав пан Підступп.
— Ми робили все так, як нам, мля, наказували! — заревів пан Тюльпан, наставляючи на пана Підступпа пальця завтовшки з сосиску.
Адвокат вивчив пана Тюльпана поглядом.
— «Вбий кухаря!», — сказав він. — Як смішно. А ми сподівалися, що винаймаємо професіоналів.
Завбачливий пан Шпилька знову вчасно перехопив кулак пана Тюльпана, ледве встоявши при тому на ногах.
— Згадайте про документи, пане Тюльпане, — промовив він. — Цей хлопець забагато знає...
— Подивлюсь я, що він знатиме, коли відправити його на той світ! — прогарчав пан Тюльпан.
— Насправді це лише покращує пам’ять, — повідомив пан Підступп.
Він підвівся, і пан Шпилька вперше звернув увагу, як підводяться зомбі: використовуючи по черзі різні групи м’язів, цей зомбі не стільки вставав, скільки розпаковував себе.
— Ваш інший... помічник у безпечному місці? — спитав Підступп.
— Сидить собі в льосі, п’яний як чіп, — сказав пан Шпилька. — І я не розумію, чого б нам не скрутити йому в’язи просто зараз. Коли він побачив Ветінарі, то ледь не кинувся навтьоки. І якби той не був у такому шоці, ми були б у великій біді. А так — хто в цьому місті зверне увагу на ще один труп?
— Варта, пане Шпилько. Скільки я можу вам про це казати? Вони неймовірно спостережливі.
— Та пан Тюльпан не дуже-то й залишить їм що спостерігати... — пан Шпилька зупинився. — Тобто Варта аж настільки вас лякає?
— Це Анк-Морпорк, — відрубав адвокат. — Дуже космополітичне місто. Бути мертвим в Анк-Морпорку іноді означає лише невеличку незручність. Тут є чарівники, тут є медіуми будь-якого калібру... Ми не можемо випустити нічогісінько, що дасть Варті щонайменший натяк, розумієте ви чи ні?
— Що, хтось, мля, стане слухати трупака? — здивувався пан Тюльпан.
— Чому б і ні. Ви ж слухаєте, — сказав зомбі. Він дещо розслабився. — Так чи інакше, завжди може виявитись, що ваш... колега ще якось стане в пригоді. Можливо, ще одне невеличке дефіле, щоб заспокоїти найнеспокійніших. Це надто вигідний вексель, аби просто зараз його... погасити.