Правда

— Гм. Це все пов’язано з політиков?

— Ну... можливо. Вибачте.

Отто вже звівся на ноги і знову порався зі своїм апаратом.

Щебінь прийняв рішення. Він кивнув констеблеві.

— Фіддіменте, заведіть цих... двох до пана Ваймза. І шоб вони сі не гепнулись на сходах чи ше шось таке.

Пан Ваймз, думав Вільям, доки вони поспішали за констеблем. Співробітники Варти називали його лише так. Цей чоловік з простого рицаря став герцогом і командором Варти — а вони все ще називали його просто «паном». Втім, це «пан» було сповнене натяку. Це було геть не те, що пересічне «пан», яке Вартові використовували у фразах на кшталт: «Пане, покладіть арбалет і по-віль-но оберніться». Це було цікаво.

В дитинстві Вільямові ніхто не прищеплював поваги до Варти. Це були люди не того кола. Визнавалося, що вони корисні — як от бувають корисними вівчарки на полонині; але ж ніхто не пустить забрьохану вівчарку у власний кабінет! Інакше кажучи, Варта була вартим співчуття підвидом злодюжок, прошарком суспільства, відділеним незримим проваллям від вельможного де Ворда та всіх інших, чиї доходи становили від тисячі доларів на рік.

Родичі Вільяма та всі, з ким вони зналися, постійно тримали в голові уявну мапу міста, поділену на а) ареали проживання достойних громадян та б) території, де мешкали злодюжки. Для них було б шоком... Ні, виправився Вільям, для них було б викликом дізнатися, що Ваймз користувався зовсім іншою мапою. Ймовірно, він навмисне наказав своїм людям при вході в чужі будинки користуватися парадним під’їздом. Навіть серед білого дня. Тим часом як самоочевидна громадська думка зводилась до того, що правоохоронцям слід користуватися чорним ходом, як і всім іншим слугам[20].

Цей чоловік просто нічого не тямив. І те, що Ветінарі зробив його герцогом, лише підкреслювало Патрицієву неадекватність.

Саме тому Вільям був наперед схильний поважати Ваймза. Він поважав би його вже завдяки іменам його ворогів. Разом із тим, наскільки він знав, ця людина в більшості своїх проявів асоціювалася зі словом «нестача»: їй не вистачало виховання, не вистачало освіти і постійно не вистачало чарки.

У великій залі палацу Фіддімент зупинився.

— Нікуди не ходити, нічого не чіпати, — сказав він. — Зараз я...

Проте Ваймз уже спускався широкими сходами в супроводі справжнього велетня, якого Вільям ідентифікував як капітана Моркву.

До списку Ваймзових нестач варто було б додати також «елегантність». Не те щоб він був погано вдягнений. І все ж здавалося, що його постать просто-таки випромінює неохайність. Скидалось на те, що на ньому пом’явся би навіть шолом.

Фіддімент зустрів його на півдорозі. Вони перекинулись кількома словами, серед яких розбірливо почулось тільки Ваймзове «що?!». Він похмуро глянув на Вільяма. В його очах безпомилково можна було прочитати: сьогодні й так поганий день, а тут ще й ти.

Ваймз спустився до кінця сходів і зміряв Вільяма поглядом.

— Чого вам треба? — суворо запитав він.

— Якщо ваша ласка, ми хотіли б дізнатись, що тут сталося, — сказав Вільям.

— Нащо?

— Бо це зацікавить громадськість.

— Ха! Все й так стане відомо дуже скоро!

— Але від кого, ваша милосте?

Ваймз обійшов навколо Вільяма, роздивляючись його, ніби екзотичну тварину.

— Ви — юний де Ворд, чи не так?

— Так, ваша милосте.

— Мене достатньо називати «командором», — гостро сказав Ваймз. — То це ви збираєте й продаєте всілякі плітки?

— В цілому, так, командоре.

— Що ви зробили з сержантом Щебенем?

— Я лише записав його слова.

— Ага, взяли його на олівець?

— Даруйте?

— Напад на офіцера з погрозою блокнотом? Тц-тц-тц. Із цього ніколи не виходить нічого хорошого.

Ваймз припинив кружляти довкола Вільяма, проте бачити його очі за кілька дюймів від своїх було не більшим задоволенням.

— Сьогодні в мене не найкращий день, — сказав командор Ваймз. — І, схоже, далі він буде значно гіршим. Чому я повинен витрачати час на розмови з вами?

— Можу навести щонайменше одну поважну причину, — сказав Вільям.

— Нумо, спробуйте.

— Ви поговорите зі мною, і я докладно запишу все, що ви скажете. Тими самісінькими словами. Ви ж знаєте мене, командоре, і якщо я щось перекручу, ви знаєте, де мене знайти.

— І що? Ви натякаєте, що якщо я зроблю те, що ви хочете, то ви теж зробите те, що хочете?

— Я натякаю, командоре, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу.

— Ха! Це ви зараз придумали?

— Ні, командоре. Але ви знаєте, що це — правда.

Ваймз пожував свою сигару.

— Ви дасте мені переглянути те, що запишете?

— Звичайно. Я подбаю, щоб ви отримали один із перших примірників, щойно вони вийдуть з друку.

— Я мав на увазі — до того, як усе піде в друк. І ви мене зрозуміли.

— Чесно кажучи, не бачу такої можливості, командоре.

— Я — керівник Варти, юначе.

— Так, ваша милосте. А я — ні. І саме тому мусив сказати те, що сказав.

Ваймз подивився на нього дещо задовгим поглядом. А потім заговорив, причому його тон майже непомітно змінився.

— Правителя Ветінарі помітили троє покоївок — варті довіри поважні пані — близько сьомої години ранку, після того, як їх стривожив гавкіт собаки його високості. Його високість сказав, — Ваймз звірився з власним записником: — «Я вбив його, я вбив його, який жах». Також на підлозі вони побачили щось дуже схоже на тіло. В руці Правителя Ветінарі був кинджал. Вони побігли вниз, щоб покликати на допомогу. Повернувшись, вони виявили, що його високість зник. Тіло належало Руфусові Тулумбасу, особистому секретареві Патриція. Йому було завдано ножового удару, і наразі він перебуває в тяжкому стані. Обшук будівлі виявив Правителя Ветінарі в стайні. Він лежав на долівці непритомний. Поруч стояв засідланий кінь. У черезсідельних сумках було сімдесят тисяч доларів... Капітане, це справжня дурня!

— Я знаю, командоре, — сказав Морква. — Але це факти, командоре.

— Але це неправильні факти! Ненормальні факти!

— Я знаю, командоре. Не можу й уявити, щоб його високість намагався когось зарізати.

— Що ви верзете! — скрикнув Ваймз. — Я не можу уявити, щоб він сказав: «який жах»!

Він обернувся і втупився у Вільяма, ніби дивуючись, що той усе ще тут.

— Так? — спитав він.

— Чому його високість був непритомний, ваша милосте?

Ваймз знизав плечима.

— Скидалося на те, що він намагався сісти верхи, а він же кульгав на одну ногу... Можливо, зірвався... Ні, не можу повірити, що я це кажу всерйоз. Так чи інакше, вам сказано досить, ясно?

— Я б хотів, якщо ваша ласка, зробити ваш знімок, — переконливо попрохав Вільям.

— Нащо?

Вільям думав швидко.

— Це запевнить громадян, що ви перебуваєте на місці події й особисто тримаєте ситуацію під контролем. Мій іконографіст тут поруч — Отто!

— О боги, це ж... — почав Ваймз.

— Він має чорну стрічку, командоре, — прошепотів Морква.

Ваймз закотив очі.

— Допрого ранку, — сказав Отто. — Не рухайтесь, будь ласка, на фас саме чудофа сфітлотінь.

Він поставив триногу, зазирнув в іконограф і підняв клітку із саламандрою.

— Тифитись сюди...

Клац.

БАХ.

— А-а-а!..

Перед ними повільно опускалася хмарка пилу. Всередині неї спіраллю падала чорна стрічка.

На якусь мить запала моторошна тиша. Потім Ваймз спитав:

— Що це, в біса, було?

— Думаю, занадто яскравий спалах, — сказав Вільям.

Тремтячою рукою він підняв маленьку картку, що стирчала з купки попелу, яка раніше звалась Отто Крикком.

— «Не турбуйтесь», — прочитав він. — «З колишнім власником цієї картки стався незначний інцидент. Вам знадобиться крапля будь-чиєї крові, віник та совок».

— Ну що ж. Кухні он там, — сказав Ваймз. — Дайте йому ради. Не хотілося б, щоб мої люди рознесли його по всьому клятому палацу.

20

У тих колах, до яких належав Вільям, закон сприймали як вугілля чи, скажімо, картоплю — словом, як товар, який за потреби можна просто замовити. — Прим. авт.