Правда

— Нема турбуйтесь, пане Вільяме. Безвихідних становищ не буває.

— Тобто? Ти ж не гравер, правда?

— Ні, але... Ми ш друкувати все тільки чорне та біле, так? Але оскільки папірен білі, наспрафді ми друкуємо тільки чорне. Я тут подивифся, як гноми роблять літери, і бачив, шчо там кругом валяються шматки зайвого металу... Ну, то ось: фи знаєте, як метал гравіюють кислотою?

— І що?

— Ну, значить, нам достатньо нафчити бісик малювати кислотою. Фсе, нема проблематік! Хоча про сіре ще треба подумати...

— Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?

— Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, — Отто дивився кудись крізь Вільяма. — І я весь час думаю про сфітло. Весь час...

Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові, — це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під прочиненими вікнами, раптом скеровується в інше річище — але з тією ж безжалісною ефективністю.

— Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? — спитав він. — Бісикам же це не потрібно?

— О, це майн експеримент, — гордо промовив Отто. — Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить...

— «Стрибати туди-сюди, як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», — сказав Вільям.

— О, фи знали!

Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.

— Ну так ось. Я працюю з обскурографом.

Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.

— Зйомки темрявою? — ризикнув він.

— Істинною темряфою, якщо бути точний, — сказав Отто. Його голос наливався захватом. — Це не є просто відсутність сфітла. Це є сфітло по той бік темряви. Це можна називайт... ну, жива темрява. Ми не могти її бачити, але бісики можуть. Фи знаєте, що земляні вугри з Великої Печери в Убервальді, якщо їх налякати, випромінюють спалах темного сфітла?

Вільям глипнув на велику скляну банку, що стояла на лаві. На її дні скрутилися двійко довгастих потвор.

— Це спрацює?

— Повинно. Потримайте айн хвилин.

— У мене й справді не більше хвилини.

— Це не забере і айн секунд...

Отто обережно виважив з банки одного з вугрів і помістив його в клітку, де зазвичай дрімала саламандра. Акуратно націливши один зі своїх обскурографів на Вільяма, він кивнув:

— Раз... Два... Три...

БАХ!

Насправді вибух був безгучним — невловима мить, протягом якої світ провалився сам у себе, замерз до абсолютного нуля, розлетівся на гострі дрібнесенькі скалки й прошив кожну клітину Вільямового тіла[19]. Після чого повітря знову повільно сповнилось звичайним півмороком льоху.

— Це було... дивне відчуття, — кліпаючи, сказав Вільям. — Ніби крізь мене пройшло щось дуже холодне.

— Багато дивовишного мошемо дізнатись ми про темне сфітло тепер, зрікшись свого мерзенного минулого й ступивши в прекрасне сфітле майбуття, де ми зофсім не будемо думайт про слово на «ка», — прорік Отто, пораючись із іконографом. Він на кілька секунд втупився в малюнок, зроблений бісиком, а потім підняв очі на Вільяма. — Гм, доведеться проявляти заново, — сказав він.

— Можна поглянути?

— Мені так незручно, — сказав Отто, кладучи картонний квадрат на саморобну лавку. — Вічно я щось наплутайт.

— Та нічого, я ж...

— Пане ди Ворде, шось сталося!

Рев належав Рокі, чия голова затулила отвір до комірчини.

— Що саме?

— Шось у палаці. Когось прибили!

Вільям злетів драбиною. За столом він побачив бліду Сахарису.

— Замах на Ветінарі? — спитав Вільям.

— Наче ні, — відповіла Сахариса. — Не... не зовсім.

Під їхніми ногами Отто Крикк підняв темносвітловий іконограф і ще раз оглянув його. Тоді пошкріб довгим блідим пальцем, ніби намагаючись щось відшкребти.

— Дивно, — промимрив він.

Він знав, що бісик нічого не вигадав. Бісики не мали жодної уяви. Вони не вміли брехати.

Отто з підозрою обвів поглядом свою комірчину.

— Тут хтось є? — спитав він. — Чиї це дурницькі жартен?

На його втіху, відповіді не було.

Темне світло. Ох, матінко. Про темне світло побутувало чимало чудернацьких теорій...

— Отто!

Запхнувши знімок до кишені, він підняв погляд.

— Так, пане Вільяме?

— Збирай свою апаратуру й ходім зі мною! Правитель когось убив! — гукнув Вільям. — Тобто, — додав він, — його в цьому підозрюють. І ці підозри можуть бути небезпідставними.

Часом Вільямові здавалося, що громадяни Анк-Морпорка існують лише для того, щоб утворювати юрму. Зазвичай ця юрма нетовстим шаром вкривала все місто, наче якась велика амеба. Та варто було десь чомусь статися, як вулиці сповнювались людьми і юрма зосереджувалась довкола місця події, наче одноклітинне довкола крихти їжі.

Зараз юрма зосереджувалась довкола головної палацової брами. Все відбувалось несамохіть: група людей на вулиці приваблювала інших перехожих і ставала більшою. Карети та паланкіни спинялися серед дороги. Невидимий звір продовжував рости.

Біля брами, замість палацової сторожі, стояли члени Варти. Це була проблема. «Пустіть, мені цікаво» тут не пройшло б. Такій вимозі в очах Варти не вистачило би переконливості.

— Чому ми стали? — поцікавився Отто.

— Там, біля брами, сержант Щебінь, — пояснив Вільям.

— О, та ш він троль. Цеглина замість мозок, — сказав Отто.

— Але цю цеглину довкола пальця не обведеш. Боюся, доведеться сказати правду.

— Це допоможе?

— Він же поліцейський. Зазвичай правда збиває їх з пантелику. Вони надто рідко її чують.

Гігант-сержант незворушно дивився, як наближається Вільям. Це був типовий поліцейський погляд. Він нічого не видавав. Він лише говорив: я бачу тебе і чекаю, коли ти спробуєш утнути що-небудь не те.

— Доброго ранку, сержанте, — сказав Вільям.

Кивок троля засвідчив його готовність у принципі погодитись із тим, що навколо дійсно спостерігались ознаки ранку і що за певних обставин цей ранок для когось цілком міг би бути й добрим.

— Мені треба негайно побачити командора Ваймза.

— Правда?

— Авжеж.

— А йому тиж треба негайно вас побачити? — троль нахилився ближче. — Ви ж пан де Ворд, еге ж?

— Так. Я працюю в «Часі».

— Я то не читаю, — сказав троль.

— Он як? Ми випустимо окремий примірник великим шрифтом.

— Ну просто страшне, як смішно, — промовив Щебінь. — Проблема в тому, шо хоч я і не такий ловкий, но саме я маю право повідомити, шо входа заборонено, а тому... Шо там робить той вампір?

— Замріть на айн секунд! — гукнув Отто.

БАХ.

— Ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай...

Щебінь втупився в Отто, що звивався на бруківці.

— Шо ся стало? — нарешті спитав він.

— Він зняв, як ви не пропускаєте мене до палацу, — пояснив Вільям.

Хоча Щебінь народився вище лінії вічних снігів на якійсь глухій горі й не бачив людей до п’яти років, він усе ж таки лишався поліцейським до кінчиків своїх грубих повільних пальців. І реагував відповідно.

— То не можна.

Вільям витяг записника і наготував олівець.

— Чи не могли б ви пояснити моїм читачам, чому саме?

Щебінь дещо занепокоєно озирнувся навколо.

— А де вони?

— Я маю на увазі, що запишу сказане вами.

Натура поліцейського знову прийшла Щебеневі на допомогу.

— То не можна, — сказав він.

— Чи можу я, — сказав Вільям, широко усміхаючись, — записати, чому мені не можна нічого записувати?

Щебінь підняв руку і повернув невеличкий важіль на боці свого шолома. Ледь чутне гудіння залунало дещо гучніше. Троль носив шолом із вентилятором на годинниковому механізмі, що допомагало йому охолоджувати свої кремнієві мізки, якщо перегрів знижував їхню віддачу. В цей момент йому явно треба було охолонути.

19

Як можна помітити, Вільям мав непогану зорову уяву. — Прим. авт.