Правда

Проте вампіри ніколи не робили подібних спроб. Вони були асоціальні — навіть серед своїх. Вони ніколи не вважали себе расою. Вони мали вкрай неприємний вигляд. І вони, поза всяким сумнівом, не мали жодного шансу на відкриття власних закладів громадського харчування.

Та тепер найрозумніші з них втямили, що єдиний спосіб отримати визнання інших рас — це перестати бути вампірами. Це була дуже висока ціна за соціальну адаптацію. Проте, мабуть, не така висока, як у випадку, коли тобі відтинають голову, а потім розвіюють попіл твого тіла. Все життя харчуватись погано просмаженими біфштексами під соусом тартар — це було ще не так погано порівняно з перспективою, за якої погано просмажити могли самого тебе[18].

— І все ж таки нам слід ретельніше підбирати персонал, — вголос вимовив Вільям.

З-за скрині з лінзою нарешті невпевнено з’явився Отто. Він був худий і блідий, носив овальні чорні окуляри. Його рука все ще стискала чорну стрічку — ніби талісман, яким ця стрічка, власне, й була.

— Не бійтесь, — сказала Сахариса.

— Ми не кусаємось, — додав Доброгір.

— Пане Доброгоре, вашим дотепам часом не вистачає смаку!

— Головне, що я сам несмачний.

— Фи не пошкодуєте, — сказав Отто. — Я цілком змінився, повірте. А чи мошна дізнаватись, що ми будемо знімайт?

— Новини, — сказав Вільям.

— Шчо є «новини»?

— Новини... — почав Вільям. — Новини — це те, що ми пишемо в газеті.

— Шо ви скажете ось про це, га? — почувся життєрадісний голос.

Вільям обернувся. 3-поверх картонної коробки на нього дивилось до жаху знайоме обличчя.

— Добридень, пане Вітродую, — заспішив Вільям. — Сахарисо, чому б тобі не сходити до...

Він не встиг. Пан Вітродуй належав до тієї когорти людей, які вважають найдотепнішим у світі винаходом надувну подушку, яку підкладають вам на крісло в розпал вечірки, щоб почути з-під ваших сідниць відповідний звук. Таку людину не спиниш якимось там крижаним виразом обличчя.

— Я оце копав города і побачив таку смішну редьку! Моя дружина реготала страшенно, і я зразу подумав: той молодий пан з газети має це оцінити!

До відчаю Вільяма, він негайно поліз у коробку.

— Пане Вітродую, я не думаю, що...

Та рука відвідувача вже щось витягала з коробки.

— Вам, дівчино, теж буде цікаво побачити!

Вільям заплющив очі.

Він почув, як Сахарисі перехопило дихання. А за мить вона вигукнула:

— Неймовірно, як справжній!

Вільям розплющив очі.

— Та це ж ніс, — видихнув він. — Редька у формі довгого обличчя з величезним носом!

— Мені робити знімок? — спитав Отто.

— Неодмінно! — радісно погодився Вільям. — Великий знімок пана Вітродуя та його редьки носоподібної! Перше завдання!

Пан Вітродуй просяяв.

— Мо’, я збігаю додому та принесу ще й ту морквину? — спитав він.

— Ні! — одночасно вигукнули Вільям та Доброгір.

— Знімок прямо тепер? — спитав Отто.

— Аякже, — відповів Вільям. — Що швидше ми відпустимо пана Вітродуя, то швидше він знайде ще одну неймовірну городину, еге ж, пане Вітродую? Що б це могло бути... Вухата квасоля? Буряк у формі картоплі? Цибуля з довгим волохатим язиком?

— Тош робити знімок терміново? — уточнив Отто, кожним складом наголошуючи на палкому бажанні прислужитися.

— Терміново, так!

— Взагалі-то у мене там є одна бруква, котора ще не виросла, але я сильно надіюсь, шо... — почав Вітродуй.

— Будь ласка, тифитись сюди, пане Фітродуй, — сказав Отто.

Сховавшись за іконографом, він відкрив лінзу. Вільям побачив за склом очі готового до праці бісика. Вільною рукою Отто повільно здійняв причеплену до довгого держака клітку з вгодованою сонною саламандрою і поклав пальця на гачок, що приводив у дію маленького молоточка — саме такого розміру, щоб удар по голові саламандри її роздратував.

— Будь ласка, усміхайт!

— Стривайте, — сказала Сахариса. — Хіба вампірам можна...

Клац.

Саламандра спалахнула, заливши кімнату сліпучим світлом.

Отто заверещав. Хапаючись за горло, він упав на долівку. Тоді раптом, хитаючись і намагаючись вдихнути повітря, знову зірвався на ноги; його коліна вивернулись, він промчав через кімнату і назад, а тоді впав під стіл, несамовито хапаючись за нього й розкидаючи навсібіч папір.

— Аррррррррррррр...

Запанувала моторошна тиша.

Отто піднявся з-під столу, поправив краватку, обтрусив з одягу пил — і побачив нажахані обличчя присутніх.

— Що такий? — суворо сказав він. — Чого фсі так дивитись? Нормальна реакція, ось і все. Я над цим працювати. Сфітло ф усіх проявах — моя пристрасть. Світло — майне полотно, тіні — майне пензель!

— Але яскраве світло вам шкодить! — вигукнула Сахариса. — Воно шкодить вампірам!

— Таки афжеш. Але що поробиш.

— Гм, і що, так буває при кожній зйомці? — поцікавився Вільям.

— Найн, часом буває значно гірше.

— Гірше?

— Часом кришить у пил. Але шчо мене не вбивати, те робити мене сильнішим.

— Сильнішим?!

— Афжеш!

Вільям впіймав погляд Сахариси. Цей погляд сказав: ми його найняли. Хіба ми можемо тепер його звільнити? І не варто з нього сміятися, доки не вивчиш як слід убервальдську.

Отто налаштував іконограф і вставив свіжий аркуш. — Пропоную робити шче один знімок, — радісно сказав він. — Тепер — усі посміхайт!

Прибула пошта. Раніше Вільям звик отримувати її в досить обмеженій кількості. Як правило, це були листи від його клієнтів — зі скаргами на те, що він знову не доповів їм про появу двоголових велетнів, небачені пошесті та дощі з домашніх тварин, які, наскільки вони чули, траплялися в Анк-Морпорку. Що ж, його батько мав рацію принаймні в одному — коли казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Просто вражало, наскільки люди готові повірити цій брехні.

Що ж до новоотриманої пошти... Здавалося, він трусонув ялинку, і на нього посипалися всі шишки. Кілька листів стверджували, що ця зима — далеко не найхолодніша (хоча всі вони наводили на підтвердження зовсім різні роки). В одному йшлося, що нині овочі й близько не такі смішні, як колись, — особливо цибуля. Ще в одному цікавились, як Гільдія злодіїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті. Був і лист, де зростання рівня злочинності приписувалося гномам, яких узагалі не варто пускати до міста, де вони позбавляють роботи чесних людей.

— Поставте заголовок типу «Листи» і надрукуйте все це, — сказав Вільям. — Крім цього, про гномів. Це надто схоже на пана Вітрогона. Та й на мого батька теж — хіба що він написав би «небажані» правильно і не користувався б олівцем.

— Але чому не ставити цього листа?

— Бо він образливий.

— Проте дехто думає, що це правда, — сказала Сахариса.

— Так, але ми його не ставитимемо.

Вільям підкликав Доброгора і дав йому листа. Гном перечитав його.

— Поставмо, — запропонував він. — Тут тексту всього на кілька абзаців.

— Але багато читачів будуть проти, — сказав Вільям.

— Чудово. Їхні листи поставимо теж.

Сахариса зітхнула.

— Напевне, ми без цих листів таки не обійдемось, — сказала вона. — Вільяме, дідусь каже, що ніхто не погодиться різьбити для нас матриці зображень.

— Чому? Ми можемо дозволити собі їхні ціни.

— Ми — не члени Гільдії. Взагалі, все це стає тривожним. Ти скажеш Отто?

Вільям зітхнув і рушив до отвору в долівці.

Гноми використовували льох як спальню — природно, під землею вони почувались затишніше. Отто відвели вогкого закутка, який він відокремив великим шматком картону, підвішеним до мотузки.

— О, прифіт, пане Вільяме, — сказав він, переливаючи з однієї пляшки до іншої якусь хімічну гидоту.

— Боюся, в нас не буде можливості друкувати зображення.

Вампір мав геть не здивований вигляд.

— Так, я теш про це думав.

— Мені дуже шкода, але...

18

Втім, ризику, якого зазнавав кожен, хто наважувався споживати біфштекси з анк-морпоркських боєнь, було достатньо для будь-якого шанувальника гострих відчуттів. — Прим. авт.