Правда

— Чудово!

— І ще, поки я на тебе чекала, у мене з’явилась ідея. Я попросила Ґуніллу зробити ось це.

Вона ніяково підсунула йому по столу аркуш паперу.

— Такий напис нагорі сторінки має переконливіший вигляд, — нервово сказала вона. — Як гадаєш?

— А для чого весь цей салат навколо? — спитав Вільям.

Сахариса спалахнула.

— Я спеціально попросила це вирізьбити. Невеличке неофіційне гравіювання. Я подумала, що це матиме, ну, шляхетніший вигляд. То... тобі не подобається?

— Дуже гарно, — поспішно сказав Вільям. — Особливо ці... ягідки.

— Грона.

— Авжеж-авжеж, саме грона. А звідки це гасло? Має дуже змістовний вигляд, хоча, гм, не несе жодного змісту.

— Гадаю, просто гасло, та й годі, — сказала Сахариса.

Пан Шпилька припалив цигарку й випустив струмок диму в затхле повітря винного льоху.

— Я сказав би, що у нас виникли труднощі в спілкуванні, — сказав він. — А ми ж не просимо тебе завчити напам’ять товсту книгу чи щось таке. Просто подивись на пана Тюльпана. Хіба це так важко? Багато хто робив це без будь-якої спецпідготовки.

— Я-а-а... Здається, я з-загубив свою п-п-пляшку, — промимрив Чарлі. Під його коліньми брязкали порожні.

— Пан Тюльпан зовсім не страшний, — сказав пан Шпилька.

Про себе він мусив визнати, що це було відвертим знущанням з очевидності. Його партнер напередодні придбав косячок того, що, на запевнення дилера, було диявольським пилком, але панові Шпильці видавалося швидше порошком мідного купоросу. Коли цей порошок увійшов у реакцію зі складовими слебу, що ним пан Тюльпан підзаправився по обіді, під пахвами в пана Тюльпана почало потріскувати, одне його око стало повільно обертатись у орбіті, а з волосин у носі раз по раз зривалися іскорки.

— Тобто не такий уже й страшний, — виправився пан Шпилька. — Згадай, ти ж Правитель Ветінарі. Ти не повинен пояснювати свої дії якомусь там охоронцеві. Якщо він полізе із запитаннями, просто подивись на нього.

— Ось так, — додав пан Тюльпан, чиїм обличчям пробігали спалахи.

Чарлі відсахнувся.

— Ну, можливо, не зовсім так, — сказав пан Шпилька. — Але приблизно.

— Не хочу більше! — заверещав Чарлі.

— Десять тисяч доларів, Чарлі, — сказав пан Шпилька. — Це великі гроші.

— Чув я про цього Ветінарі, — заскімлив Чарлі. — Як щось піде не так, він мене кине в яму зі скорпіонами!

Пан Шпилька широко розвів руками.

— Повір — яма зі скорпіонами не така страшна, як її малюють.

— Та це просто пікнік порівняно зі мною, — прогарчав пан Тюльпан.

У нього почав світитись ніс.

Чарлі гарячково шукав хоч якогось шляху до порятунку. На його біду, для цього було необхідно подумати.

Пан Шпилька ненавидів, коли Чарлі намагався думати.

Це мало такий вигляд, наче дог намагається грати на тромбоні.

— Я не робитиму цього за десять тисяч, — сказав Чарлі. — Тобто... ну, я ж вам потрібен...

Слова повисли у повітрі. Пан Шпилька відчув, що непогано було б, якби те саме сталося і з Чарлі.

— Ми уклали угоду, — м’яко сказав він.

— Так, але мені здається, що тепер я подорожчав.

— Що скажете, пане Тюльпане?

Пан Тюльпан розтулив рота, щоб відповісти, проте натомість чхнув. У ланцюг Чарлі увіп’ялась невеличка блискавка.

— Не виключено, що ціна може зрости до п’ятнадцяти, — сказав пан Шпилька. — І це за рахунок нашої частки, братан.

— Гм, — непевно сказав Чарлі.

Він відсунувся від Тюльпана якомога далі: його наелектризоване волосся починало ставати дибки.

— Але нам потрібні трішечки більші зусилля, добре? — сказав пан Шпилька. — Почнімо просто зараз. Ти маєш сказати... Що ти маєш сказати, Чарлі?

— «Ти вільний, друже. Можеш іти».

— Не зовсім так, Чарлі, — заперечив пан Шпилька. — Це ж наказ. Ти — начальник. І ти повинен на нього гордовито подивитися. Як же мені пояснити... Уяви, що ти — звичайний крамар, а він прийшов просити в борг.

Була шоста ранку. Місто замерзало в безмовних обіймах крижаного туману.

Вони прийшли з туману, вони зайшли до друкарні за «Відром», вони вийшли звідти — і повернулись у туман, пересуваючись на ногах, костурах, коліщатках.

— Туба-ду!

Почувши крик, Правитель негайно відрядив до брами нічного чергового.

Він зауважив нову назву й всміхнувся, коли побачив гасло.

Далі він прочитав:

НИНІШНЯ ЗИМА — НАЙХОЛОДНІША

НА ПАМ’ЯТІ ЖИВИХ. І ЦЕ ОФІЦІЙНО

«Це — найбільші холоди, шо я пригадую. При цьому, зауважте, загалом нині зими далеко не такі суворі, як тоді, коли я був удвічі молодший», — заявив «Часу» доктор Невидної академії Фетре Де-Ремонт (132 роки). На водозливах міста вже помічено бурульки довжиною в людську руку. Замерзло чимало водокачок. Доктор Де-Ремонт висловив упевненість, що ця зима гірша навіть за зиму 1902 року, коли на місто напали вовки. «Ми тоді дуже зраділи, бо вже два тижні не бачили свіжого м’яса», — додав він.

Пан Йосія Вітродуй (45 років), що мешкає на вулиці Мартлбері, 12, виростив овоч неймовірної форми, який всі охочі можуть побачити в нього вдома за незначну суму. Дітям до 16 нерекомендується.

Пан Кларенс Гарі (39 років) повідомляє про втрату дорогого годинника, загубленого, можливо, в районі Лялечок. Будь-ласка, повідомляйте про знахідку до редакції «Часу»: винагороду гарантовано.

Наймемо на постійну ропоту іконографіста з власною апаратурою. Звертайтесь до редакції «Часу».

Вчора надвечір невідомий вчинив пограбування ювелірної крамниці «Байбак та син» на вул. Нетацькій. Викрадено срібла на суму близько 200 дол. Пан Байбак, котрому грабіжники погрожували ножем, заявив «Часу»: «Якшо я побачу того хлопця, я його впізнаю — мало хто носить на голові вовняну панчоху».

Правитель всміхнувся знову.

І тут пролунав стукіт у двері.

Патрицій кинув погляд на годинника.

— Увійдіть.

Нічого не сталося. За кілька секунд тихий стукіт повторився.

— Увійдіть!

Відповіддю була все та ж сторожка тиша.

Ветінарі торкнувся свого столу — із того, що здавалося суцільною горіховою стільницею, раптом безгучно, ніби змащена олією, ковзнула довга вузька шухляда. На чорному оксамиті, яким вона була вистелена зсередини, лежало кілька довгастих предметів, опис кожного з яких неминуче мав би включати слово «гострий».

Патрицій вибрав один, безшумно перетнув кімнату й повернув ручку дверей, миттю відступивши назад.

Проте ніхто не увірвався. І за мить двері, підвішені на дещо нерівних петлях, стали повільно відчинятися самі.

Пан Борошнюк розправив газету. Усі пожильці «Апартаментів» уже давно визнали, що пан Борошнюк, як людина, яка щодня купує примірник газети, є не просто його власником, а кимось на кшталт служителя культу, що передає одкровення вдячним масам.

— Чоловік з вулиці Мартлбері виростив овоч неймовірної форми, — сказав він.

— Ох, хотіла б я це побачити! — промовила пані Еліксир.

З дальнього кінця столу почувся дивний звук.

— З вами все гаразд, пане де Ворд? — спиталася вона, доки пан Схилько бив його по спині.

— Так-так, нічого, — вичавив Вільям. — Даруйте... Чай не в те горло потрапив.

— У тій частині міста родючі городи, — сказав пан Стельмах, мандрівний торговець насінням.

Вільям безуспішно намагався зосередитись на грінках, а довкола нього кожну замітку досліджували з благоговінням, вартим останнього релікта зниклої цивілізації.

— Невідомі пограбували крамаря, погрожуючи ножем, — продовжив пан Борошнюк.